Два професори

05 жовтня, 2012, 12:58

Автор Іван Верстюк

Пригадуючи видатний науковий доробок мистецтвознавців Андрія та Олега Грабарів

Моє перше зацікавлення візантологією, тобто наукою про історію та культуру Візантії, прийшло разом зі знайомством із класичними працями в цій сфері таких відомих фахівців, як Федір Успенський, Микола Скабалланович, Антон Карташов, Георгій Флоровський. Їхній вплив накладався на вже наявний шар суперечливих здогадок та трохи наївних гіпотез щодо феномена Візантійської імперії, які залишили по собі ще шкільні уроки з історії. Радянська (а з нею і пострадянська) історична наука не вельми шанувала візантійську тематику як надто дотичну до тематики релігійної. Через те ще в 1990-ті, коли в школі навчався автор цих рядків, про Візантію на уроках ішлося небагато - лише про її відносини з Київською Руссю. І зовсім нічого про її власний історичний розвиток.

Перечитавши класиків, мені захотілося звернутися до сучасних фахівців і почути, що вони говорять про Візантію. На момент мого першого знайомства з українською візантологією - а це був рік 2006-й - вона перебувала в полоні вельми захопливої для дилетантів дискусією щодо назви: «візантологія» проти «візантиністики». Паралельно точилися не менш «конструктивні» суперечки: «філософія» проти «любомудрія», «теологія» проти «богослов’я», «патрологія» проти «патристики».

У книгарнях придбати бодай якусь сучасну українську працю про Візантію було практично неможливо (нині ситуація із цим трохи краща, хоча й не набагато), віднайти щось можна було хіба що в академічних виданнях та Інтернеті. Час від часу проходили ті чи інші наукові конференції, де хоч і йшлося про Візантію, але почути на них щось істотне, порівнянне за рівнем принципового новаторства з працями Флоровського чи Карташова, було теж дуже непросто. Як правило, повторювалися тривіальні фрази про феномен візантійської теократії, іноді доповнені пафосом визнання за Візантією статусу якогось втраченого раю, де, якщо згадати слоган однієї відомої футбольної телепередачі, «все було по-справжньому». Зрідка комусь із фахівців вдавалося звернути увагу колег на того чи іншого маловідомого діяча візантійської історії, щодо якого йому вдалося відкрити якісь нові факти, але навіть ці нові факти були найчастіше не результатом роботи з першоджерелами, а всього лише наслідком уважного ознайомлення із західними науковими виданнями.

Говорити про традиції української візантології за таких обставин складно. А вони є. І якщо ім’я Георгія Флоровського як непересічного фахівця у даній сфері відоме в Україні досить широко (саме його праці, фактично заборонені в радянські часи, заходилися активно видавати після 1991-го), то ім’я Андрія Грабара майже зовсім не відоме, хоча зробив він у справі вивчення візантійського мистецтва аж ніяк не менше, ніж Флоровський - у справі вивчення візантійської філософії.

Андрій Грабар народився в Києві 26 липня 1896 року. Його батько - Микола Степанович - був відомим юристом, певний час входив до складу Касаційного суду Російської імперії і мав титул сенатора. Мати - Єлизавета Іванівна - була баронесою (дівоче прізвище Притвіц). По закінченні гімназії в 1914 році Андрій Грабар пішов добровольцем у російську армію і був відряджений до однієї з військових частин на Галицькому фронті Першої світової війни. Проте невдовзі його демобілізували через поганий стан здоров’я. Весь цей час він мріяв стати художником і навіть мав намір після повернення до Києва вступити до майстерні одного з відомих живописців, однак дійшов до думки, що не має достатнього таланту і ніколи не зможе досягти чогось серйозного в образотворчому мистецтві. Натомість вирішив присвятити себе вивченню історії мистецтва.

1914 року вісімнадцятирічний Андрій став студентом історико-філологічного факультету Київського університету св. Володимира, де мав намір систематизувати набуті ним знання під час самостійного вивчення мозаїк та фресок київських храмів. Уже в ці ранні роки майбутній візантолог зі світовим ім’ям зрозумів, що потрібно не лише уважно прислухатися до того, що говорять викладачі, а й мати власні задуми, ініціативи, на основі яких можна було б формувати особисту думку щодо різноманітних мистецьких явищ. Уже в 1917 році Андрій Грабар почав читати лекції, присвячені переважно естетиці іконопису київських храмів. Кошти від вхідних квитків на ці лекції перераховували Червоному Хресту. Але варто зазначити, що ще 1915 року юнак перевівся до Петроградського університету, де став учнем відомого візантолога Никодима Кондакова та історика мистецтва Дмитра Айналова. Втім, закінчити Петроградський університет йому теж не судилося. Революційні події змусили Грабара спершу повернутися до Києва, а згодом вирушити до Одеси, де 1919 року він і закінчив повний університетський курс. Андрій Миколайович зумів долучитися до кращих традицій російської дореволюційної науки, які можна вважати цілком втраченими, бо наука за радянської влади виконувала які завгодно функції, лише не власне наукові.

З 1920 року життя та діяльність Андрія Грабара проходили в еміграції. Спершу був болгарський період: він тривав зовсім недовго - з 1920-го до 1922 року, але був насиченим і важливим з огляду на здобутий тут дослідницький досвід. На основі зібраного в цей період матеріалу постала праця «Релігійний живопис Болгарії», яка вийшла французькою мовою у Парижі 1928 року.

Отже, Андрій Грабар на запрошення французького професора-славіста Андре Мазона переїхав до Страсбурга, де став викладачем російської мови в університеті. До Страсбурга перебрався і молодший Андріїв брат Петро - відомий у майбутньому біохімік-імунолог, який з 1938 року очолював Інститут Пастера в Парижі (до речі, в знаменитому інституті працював і молодший брат знаменитого письменника Михайла Булгакова Микола).

1923 року Андрій одружився з болгаркою Юлією Івановою, яка мала медичну освіту й працювала в Інституті Пастера, а Петро - з її сестрою Ніною. У шлюбі Андрій Миколайович та Юлія Миколаївна мали двох синів - старшого Олега та молодшого Миколу. 1928 року Андрій Грабар захистив докторську дисертацію, яка ґрунтувалася на двох його роботах - «Релігійний живопис Болгарії» та «Східні впливи у балканському мистецтві». Цього ж року він разом із дружиною прийняв французьке громадянство.

У Страсбурзі Грабар викладав до 1937 року, видаючи при цьому наукові праці, написані французькою мовою. Деякі з них перекладено англійською. Головною його працею вважається дослідження «Імператор у візантійському мистецтві», видане 1936 року. Точкою відліку в баченні Грабарем візантійського суспільства та його культури був феномен влади. Поставши на уламках античної культури, точніше - не давши цій культурі перетворитися на уламки, Візантійська імперія зуміла сформувати таку ієрархію влади, в якій ідеологія справді була вищою за будь-який політичний утилітаризм. Впевнено спираючись на систему християнської моралі, інтерпретовану в державоцентричному ключі, візантійські імператори реалізовували усвідомлюваний ними як священний - обов’язок бути гарантами стабільності й культурного прогресу в Східноєвропейському та Передньоазійському регіонах. Розуміння влади у візантійському суспільстві мало абсолютистський характер і зводилося у своїх основах до трансцендентних таємниць релігійної метафізики. Закономірно, що образ імператора у мистецтві Візантії посідав одне з центральних місць, що й досліджував Андрій Грабар.

З 1938 року викладав у Школі вищих досліджень, з 1946-го - у славнозвісному Колеж де Франс. 1958 року переїхав до США, де став професором-дослідником Інституту Думбартон Оукс при Гарвардському університеті. У 1963-му та 1966 роках відвідав Радянський Союз.

Серед основних праць Андрія Грабара (загалом він видав понад 30 книжок, присвячених ранньому та середньовічному мистецтву Візантії та окремих її частин, а також Франції та Італії), крім уже згаданих, слід назвати «Візантійський живопис: історико-критичне дослідження», «Живопис раннього Середньовіччя (IV-XI ст.): мозаїки та фрески», «Романський живопис XI- ХIII ст.», «Візантійський та ранній середньовічний живопис», «Початки християнського мистецтва», «Християнська іконографія: дослідження витоків». Не можна не згадати і такої статті Андрія Грабара, як «Світське образотворче мистецтво домонгольської Русі та «Слово о полку Ігоревім» (1962 р.), в якій проаналізовано стінопис у Софійському соборі в Києві. Грабар доводить, що автори цього стінопису зобразили побутове та святкове життя наближених до імператора кіл у столиці Візантії - Константинополі.

Помер Андрій Грабар 3 жовтня 1990 року в Парижі. Але, найголовніше, не померла разом із ним його справа - її продовжив старший син Олег. Втім, Олег Андрійович Грабар трохи змінив напрям наукових досліджень, обравши своєю темою історію ісламського мистецтва. В передмові до другого тому своєї головної праці - чотиритомної збірки статей «Досліджуючи ісламське мистецтво» - він пояснив, що кожен поважний науковець, котрий досяг у своїй сфері серйозних результатів, прагне не лише виховати учнів, а й приохотити їх до вивчення тем, на які самому забракло часу й сил. Тож саме Андрій Грабар звернув увагу свого старшого сина на ісламське мистецтво, без вивчення якого, він вважав, неможливо мати коректне розуміння візантійського мистецтва. Тим самим він зробив світовій науці неабияку послугу - вона отримала надзвичайно плідного й оригінального дослідника ісламського мистецтва, на якого ще довго рівнятимуться всі фахівці в цій галузі.

Олег Грабар народився 3 листопада 1929 року в Страсбурзі, де його батько на той час викладав в університеті.

Після закінчення історичного відділення Паризького університету, 1948 року отримав ступінь бакалавра стародавньої історії. Того ж року переїхав до США, де став студентом Гарвардського університету. Своє навчання в Гарварді Олег Грабар закінчив, отримавши 1950 року бакалаврський диплом із середньовічної історії з відзнакою. Того ж року отримав ще й два бакалаврські дипломи Паризького університету - з середньовічної історії та сучасної історії. Далі вирішив продовжити освіту в Принстонському університеті, де почав серйозно вивчати ісламське мистецтво. 1953 року здобув у Принстоні ступінь магістра, а 1955-го - докторський ступінь зі східних мов та літератур, а також історії мистецтва. За п’ять років Олег Грабар став громадянином США.

Закінчивши навчання, Олег Андрійович почав читати лекції у Мічиганському університеті. З 1969-го до 1990 року був професором мистецтва Гарвардського університету, де в 1977-1982 роках очолював факультет мистецтв, а з 1980-го по 1990-й обіймав посаду професора освітньої програми Ага Хан (заснованої принцом Ага Ханом IV, імамом мусульманської громади ісмаїлітів-нізаритів, що налічує, за різними оцінками, від п’яти до 15 млн. послідовників), метою якої було дослідження ісламського мистецтва та архітектури.

З 1990 року був професором у Школі історичних досліджень відомого Інституту вищих досліджень (Institute for Advanced Study), в якому до своєї смерті в 1955 році працював геніальний Альберт Ейнштейн. Наприкінці 1960-х Олегові Грабару пропонували музейну посаду в Луврі, від якої він відмовився, побоюючись, що тоді йому довелося б більше займатися різноманітними бюрократичними процедурами, а не власне дослідженням мистецтва. Співпрацював він і з Українським дослідницьким інститутом у США.

Пишучи про свою викладацьку діяльність, Олег Грабар згадав цікавий випадок. У Мічиганському університеті протягом п’яти чи шести років він викладав виключно те, чим сам поглиблено займався, - ісламське мистецтво. Цей курс був предметом вільного вибору студентів, і на нього записувалося, як правило, п’ять-шість осіб, оскільки Грабар не був відомим викладачем. Щоб виправити цю ситуацію, його старший колега Джордж Форсайт запропонував йому стати членом групи викладачів, котрі по черзі читали лекції зі вступу до загальної історії мистецтва - цей курс щороку слухало до 200 студентів. Грабар погодився, а відтак не лише студенти познайомилися з неймовірно цікавим лектором, а й сам лектор відкрив для себе нове бачення інтегрованості ісламського мистецтва у мистецтво світове.

Олег Грабар - автор близько 20 книжок та 120 публікацій у провідних наукових журналах. Протягом свого життя він здійснив чимало подорожей ісламським світом. У 1960-1961 роках очолював Американську школу східних досліджень у Єрусалимі. Протягом дев’яти років керував розкопками середньовічного ісламського міста Каср аль-Хайр аль-Шаркі в пустельній частині Сирії. Як результат цієї роботи у співавторстві з Ренатою Холод, Джеймсом Кнустадом та Вільямом Трусдейлом з’явилася двотомна праця «Місто в пустелі, Каср аль-Хайр Східний» (1978 р.). Архітектурним формам Каср аль-Хайру Східного було дано нову інтерпретацію, принципово відмінну від попередніх. Згадаємо також такі праці Олега Грабара, як «Епічні образи та сучасна історія: ілюстрації Великої Монгольської Шахнаме», «Посередництво орнаменту», «Силует священного: ранній ісламський Єрусалим», «Ісламське мистецтво та архітектура (650-1250)» (спільно з Ричардом Еттінгаузеном та Мерилін Дженкінс-Медайною), «Купол Скелі». Крім того, спільно з Гленом Боуерсоком та Пітером Брауном Олег Грабар уклав збірник статей «Пізня античність: путівник посткласичним світом». Про його чотиритомну збірку статей «Досліджуючи ісламське мистецтво» вже згадувалося. Додамо, що Олег Грабар є також автором низки статей у всесвітньо відомій ециклопедії «Британніка». Крім майстерного володіння матеріалом, у своїх роботах він демонструє ще й чудову письменницьку вправність, перетворюючи багатосторінкові аналізи на надзвичайно захопливі подорожі світом ісламської естетики. Науковець намагався передати читачам об’єктивне бачення ісламського мистецтва, позбавлене руйнівних стереотипів та упереджень, нерідко переінтерпретовуючи загальновідомі факти та явища.

Не стало Олега Грабара зовсім нещодавно - 8 січня 2011 року. Досі жива його дружина Террі Грабар - професор англійської мови. У них з Олегом Андрійовичем двоє дітей - Ніколас та Анна-Луїза, яка померла 1988 року, та троє онуків. Некролог у зв’язку зі смертю провідного світового фахівця в галузі ісламського мистецтва було надруковано в «Нью-Йорк таймс».