ДОВГА ДОРОГА ДО ПАМ’ЯТІ

Як відомо, Тарас Шевченко закінчив своє земне життя у Петербурзі, на Васильєвському острові в стінах Імператорської Академії мистецтв 26 лютого (за новим стилем — 10 березня) 1861 року, там, де, власне, й розпочався його шлях до волі та сходження до свого високого життєвого покликання. Похорон Великого українця відбувся через два дні й став для петербурзької демократичної громадськості подією історичною, яка надовго закарбувалася у людській пам’яті.

Сучасники згадували, що проводжали Тараса Григоровича в останню путь при величезному скупченні народу, який юрмився на всьому шляху траурної ходи вздовж набережних та ліній, як досі називають вузькі паралельні вулиці Васильєвського острова. Падав густий сніг, і одна жінка з натовпу виголосила: «Се діти послали з України свої сльози по батькові!». Серед тих, хто проводжав Шевченкову труну до Смоленського кладовища, були відомі всій Росії письменник і мислитель Ф.Достоєвський, історик і письменник М.Костомаров, поет-демократ М.Некрасов. Пізніше письменник М.Лєсков писав: «Могилу для Шевченко вырыли за колокольней кладбищенской церкви, к стороне взморья (Фінської затоки. — І.П.): до времени он самый крайний жилец Смоленского кладбища, и за его могильной насыпью расстилается белая снежная равнина».

Мимоволі згадується тут малюнок Тараса Шевченка «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі» (1840), написаний митцем ще за 20 років до смерті, коли Тарасові було всього двадцять шість. До речі, хоч як дивно, цей його живописний твір — єдиний, присвячений безпосередньо місту на Неві, яке відіграло надзвичайно важливу роль у його житті. Хоча загалом у творчому доробку художника налічується близько 1200 робіт. І єдина з них, яка присвячена Північній Пальмірі, відтворює саме місце останнього притулку, що його знайде український геній у цьому краї. Хіба це не провидіння, не перст долі?

Враження про скорботний день 28 лютого (за новим стилем — 12 березня) 1861 року відбилися в епістолярній спадщині сучасників. Найщиріше відгукнулася на смерть Великого Кобзаря петербурзька молодь — передусім студентство. Характерним є лист студента Петербурзького університету Ф.Хартахая, адресований В.Гнилосирову, активному діячеві української громади в Петербурзі. В листі повідомлялося, що «… ховати Шевченка прийшли всі путні люди … повалили, мов хмара. Так що у церкві був наголо студент та пан, та літератор, та учений. Ляхи теж усі прийшли». Останнє зауваження, цілком очевидно, зроблене не випадково. Те, що віддати останню шану Великому борцеві за волю України вважали за необхідне навіть представники того народу і тієї віри, чиї стосунки з українцями важко було назвати безхмарними, багато про що свідчить. Передусім — про високу значність Великого українця для всього слов’янського світу. Не можна також не підкреслити і не віддати належне шляхетності представників польської громади в Петербурзі. Лист студента Ф.Хартахая, написаний буквально через день після похорону, — промовисте свідчення того, що проводи Тараса Шевченка в останню путь перетворилися для демократично налаштованої частини населення столиці Російської імперії на визначну громадську подію.

Видатний український письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, який того часу мешкав у Петербурзі, описував скорботну подію такими словами: «… Весь Петербургский университет провожал его гроб, лавровыми венками покрытый. Студенты не дали коням его везти, а сами несли аж до самисенькой ямы (це близько 5 км. — І.П.) … Много людей всякого чина шло за его гробом, а было бы вдесятеро больше, если бы дурная полиция разрешила напечатать в газетах, что умер Шевченко».

Справді, наприкінці лютого дістатися на Васильєвський острів, відрізаний від центральної частини Петербурга засніженою й покритою ненадійним уже льодом Невою, по якій взимку здійснювалося сполучення на санях, було складно. До того ж поліція передбачливо доклала зусиль, щоб звістка про смерть Шевченка не набула широкого розголосу; саме через те й петербурзька преса зреагувала на цю драматичну подію тільки після його поховання. Можна лише уявити, на яку резонансну подію у громадському житті столиці Російської імперії перетворився б похорон Шевченка, якби про нього стало відомо широким масам населення Петербурга. Тому найактивніше на смерть Шевченка відгукнулися студенти Петербурзького університету та Академії мистецтв — закладів, розміщених по сусідству на Васильєвському острові.

Знаний російський письменник-публіцист І.Панаєв, висвітлюючи позицію редакції прогресивного петербурзького журналу «Современник», свій нарис у березневому 1861 року випуску цього журналу присвячує спогадам про Тараса Шевченка, зокрема докладно описує його похорон.

Учасник першої цивільної панахиди по Шевченкові художник Л.Жемчужников зазначав, що «… каждый и плакал, и радовался, слушая публичную оценку поэта-человека. Каждое сказанное слово был готов каждый из нас повторить громко — оно всем принадлежало».

Один із керівників колишнього Кирило-Мефодіївського братства М.Костомаров у квітні 1861 року на вечорі пам’яті Шевченка в актовому залі Петербурзького університету публічно виступив зі словами, які згодом стали хрестоматійно відомими: «Шевченко как поэт — это был сам народ…» Вельми оригінальну і глибоку думку висловив у своїй промові Костомаров і як визначний учений-історик: «Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смелое дело; по ее следам идут история, наука и практический труд…»

Таке масштабне й високе вшанування пам’яті генія українського народу викликало вкрай негативну реакцію офіційної російської влади. Аналізуючи означені події через 50 років, відомий російський громадський діяч Л.Пантелєєв у петербурзькій газеті «Речь» від 26 лютого 1911 року писав, що «похороны Шевченко обошлись не бесследно для Петербургского университета», маючи на увазі передусім гоніння й утиски університетських викладачів та студентів і посилення жорсткості режиму в його стінах.

Через два місяці після 28 лютого 1861 року, на початку травня, друзі та шанувальники поета виконали його заповіт:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Прах Тараса Шевченка розпочав довгий шлях з місця його тимчасового прихистку додому, на Батьківщину. Цинкову труну, покриту, за козацьким звичаєм, червоною китайкою, було урочисто провезено з Васильєвського острова по Невському проспекту, тобто — самим центром столиці імперії, до Миколаївського (нині — Московського) вокзалу, звідки поїзд вирушив в Україну. 10 (22 — за новим стилем) травня 1861 року Шевченка поховали на місці, яке відтоді стало святим для кожного українця, — на дніпровській кручі під Каневом, на Чернечій горі, пізніше названій Тарасовою.

По своїй смерті Тарас Шевченко не тільки продовжував залишатися загрозою для Російської імперії, а ставав навіть чимдалі небезпечнішим. Тому на двадцяті роковини панахида по ньому була дозволена урядом тільки в Петербурзі, громадськості в інших містах імперії такої згоди отримати не вдалося. 27 лютого 1881 року столичні газети відзначали: «Вчера в Казанском соборе была отслужена, по инициативе Н.И.Костомарова, панихида по Т.Г.Шевченко и П.П.Чубинскому». Символічний уже сам відзначений факт — поєднання в посмертній шані цих двох імен: провісника боротьби за незалежність України й автора слів її національного гімну.

Через більш ніж сто років, 1989-го, на Смоленському цвинтарі поблизу Смоленської церкви було встановлено гранітний валун із написом, який нагадує про місце первісного нетривалого поховання Тараса Шевченка в петербурзькій землі. Камінь-валун, привезений з Карелії спеціально з цією метою, художньо обробив і викарбував на ньому текст пам’ятного напису «петербурзький» українець з Рівного, випускник Ленінградського вищого художньо-промислового училища ім. В.Мухіної талановитий скульптор Леонід Якович Колибаба.

Перший пам’ятник Тарасові Шевченку був встановлений у Петрограді 1918 року на Петроградській стороні в колишньому Олександрівському сквері. На тогочасному пам’ятнику було зроблено напис: «Великому украинскому поэту-крестьянину Тарасу Григорьевичу Шевченко. 1814—1861. Великий Русский народ». Спорудження цього пам’ятника відбулося згідно з програмою молодої Радянської влади щодо вшанування визначних, за оцінкою більшовицького режиму, діячів людства. Ці пам’ятники виготовлялися поспіхом, з нетривкого матеріалу — гіпсу, і переважна більшість їх була незабаром втрачена. Така доля спіткала і пам’ятник «Великому украинскому поэту-крестьянину», як визначила видатного українського мислителя і російського академіка живопису російсько-більшовицька влада.

Однак освічені кола жителів Ленінграда усвідомлювали, що пам’ять про Тараса Шевченка в цьому місті на Неві має бути все-таки вшанована, причому належним чином. Проект другого пам’ятника Великому Кобзарю для міста був створений 1944 року видатним українським скульптором Іваном Петровичем Кавалеридзе (1887—1978), відомим у нинішній Україні передусім своїм монументом княгині Ользі на Михайлівській площі в Києві. Його планувалося встановити в Ленінграді наприкінці 1940-х років. На жаль, пам’ятник Шевченку роботи І.Кавалеридзе не був навіть відлитий.

Наступна спроба гідно вшанувати пам’ять великого українського поета в місті на Неві була зроблена на столітні роковини його смерті, 1961 року. Цього разу з ініціативи Спілки письменників Ленінграда. Однак знову чомусь не склалося.

Лише в 1994 році, через 16 років після смерті скульптора Кавалеридзе, секретаріат товариства «Україна» знову порушив питання про встановлення в Петербурзі означеного пам’ятника. Почався збір коштів серед української діаспори через газету «Вісті з України», що вмістила фото проекту І.Кавалеридзе «Тарас Шевченко на березі Неви». Тоді ж було узгоджено з мерією Санкт-Петербурга місце, де постане монумент, — на Васильєвському острові в кінці Менделєєвської лінії, поруч із будівлею Петербурзького державного університету, перед фасадом Бібліотеки Російської академії наук. Однак це рішення, через спротив певних сил у Петербурзі, не було реалізоване.

Питання про встановлення пам’ятника Кобзарю знову було ініційоване 1995 року членами Товариства імені Тараса Шевченка в Петербурзі, зокрема його головою, архітектором Миколою Васильовичем Жиглом, та Фондом «Пам’ятник Тарасу Шевченку» у зв’язку з пропозицією канадського скульптора українського походження, випускника Академії мистецтв у Ленінграді і дійсного члена Королівської Академії мистецтв Канади, доктора мистецтвознавства Лео Мола (Леоніда Григоровича Молодожанина). Канадський українець безплатно створив і відлив скульптурну фігуру Великого Кобзаря й подарував її місту на Неві. Бронзовий монумент скульптор за власний кошт привіз із Канади. На Санкт-Петербурзькій митниці він пролежав досить довгий час, поки міська влада вирішувала питання щодо місця його встановлення. Нарешті восени 1997 року воно було визначене і затверджене адміністрацією Петербурга — на Петроградській стороні в Ординарному сквері, між Малим і Левашовським проспектами, які відходять від головної магістралі Петроградського району — Каменноостровського проспекту. Церемонію урочистого закладання пам’ятника організувало Товариство імені Тараса Шевченка, відбулася вона 15 листопада 1997 року. Під час урочистої церемонії за участю членів Товариства і представників адміністрації Петроградського району та української громадськості міста до фундаменту пам’ятника було покладено металеву капсулу з пам’ятними речами, присвяченими Тарасу Шевченку: ювілейною монетою із зображенням Тараса Шевченка (1989), мініатюрами його картин та «Захалявною книжкою», а також «Зверненням до нащадків».

Через три роки після закладання пам’ятника його нарешті було встановлено й урочисто відкрито 22 грудня 2000 року у присутності президентів Росії В.Путіна і України Л.Кучми. Сквер, у центрі якого відтоді височить пам’ятник Великому Кобзарю, невдовзі був названий іменем Тараса Шевченка.

На високому гранітному постаменті пам’ятника напис золотом: «Тарас Шевченко». І — все… Доречність такого лаконізму викликає певні сумніви. Очевидно, він виправданий в Україні, але не за її межами. Тому що, на жаль, ні жителі Петербурга, ні численні вітчизняні й закордонні гості міста на Неві не в змозі дізнатися ані про закладену капсулу та її зміст, ані про скульптора, який створив і подарував монумент місту. А головне — реальність така, що далеко не кожному з цих відвідувачів достатньо відомо, що означає Великий Кобзар для нас і хто він такий для російського й інших народів.

Мимоволі згадується пам’ятник М.Гоголю, встановлений навпроти Казанського собору на початку Невського проспекту, так реалістично й художньо описаного ним у його однойменній повісті ще в 1836 році. На п’єдесталі з тильного боку монумента золотом викарбувано імена всіх благодійників і назви організацій, чиїми коштами та працею був споруджений і встановлений пам’ятник великому російському й українському письменникові. Заслуговує на увагу також невеликий, але виразний пам’ятник-погруддя Адама Міцкевича, встановлений у Петербурзі на вул. Рубінштейна, перед старовинним будинком, у якому нині розміщується середня школа з поглибленим вивченням польської мови. На постаменті зроблено лаконічний, але вельми змістовний напис: «Мы все от Него. Великому польскому поэту к 200-летию со дня рождения. Соотечественники». Те ж саме — польською мовою. Коротко і зрозуміло — хоч для поляків, хоч для росіян, хоч для численних у Петербурзі скандинавських та інших туристів.

Своєрідною даниною пам’яті Великому українцеві є петербурзькі топоніми. Це й сквер імені Тараса Шевченка, який з’явився 2000 року на Петроградській стороні як топонімічна пам’ятка. Ще в лютому 1939 року нинішня Рум’янцевська площа на Васильєвському острові, поблизу Академії мистецтв, була названа ім’ям Тараса Шевченка. Саме це місце вибрали передусім тому, що Тарас Шевченко тривалий час жив поблизу, буквально за кілька кроків, у гуртожитку слухачів Академії мистецтв на 7-й лінії Васильєвського острова, а також на квартирі у видатного художника К.Брюллова, що містилася в будівлі Академії мистецтв. Повернувшись із заслання, Шевченко знову оселився в Академії, де була і його майстерня. До речі, 9 березня 1964 року, у 150-ту річницю від дня народження Кобзаря, ця майстерня була перетворена на музей, присвячений петербурзькому періодові життя і творчості Шевченка-митця. Слід відзначити, що Музей Тараса Шевченка — це єдина в петербурзькій Академії мистецтв меморіальна майстерня-експозиція, присвячена творчій діяльності її знаменитого випускника й академіка.

1961 року, у столітні роковини від дня смерті Великого Кобзаря, на клопотання ленінградських письменників, Симанську вулицю на Васильєвському острові перейменували на вулицю Тараса Шевченка. Вона тягнеться від Большого проспекту за Наличний провулок.

Відрадно, що благородна ідея належного пошанування пам’яті Великого Кобзаря в місті, з яким його пов’язувало, щонайменше, половина дорослого творчого життя, знайшла своє гідне втілення. Розвивати цю ідею далі — справа честі як української громади в Петербурзі, так і всіх українців, на планеті Земля сущих.