ДОТИКИ ЛЮБОВІ

Пригадуєте, як з’явилася на світ Дюймовочка? Щойно жінка посадила ячмінне зернятко, воно відразу дало паросток, а з паростка виросла велика чудесна квітка, зовсім як тюльпан. Але пелюстки квітки були щільно стулені, як у бутона. «Яка чарівна квітка!» — сказала жінка і поцілувала гарні строкаті пелюстки. І як тільки-но вона це зробила, там усередині, у бутоні, щось клацнуло і квітка розпустилася. Може, від такого ніжного доторку назустріч нашій любові розкриваються пелюстки чуйної дитячої душі...

Як не заважати дитині рости щасливою і любити нас? Який слід залишають наші слова і справи в її душі та пам’яті? Чи так уже добре, якщо немає жодних проблем із сином чи донькою і ми цілком задоволені поведінкою своєї дитини, не дуже переймаючись суперечливістю її почуттів та думок, унікальністю, самобутністю її особистості?

Нерідко перед нами постає непросте запитання: у чому полягає коріння неадекватної, прикрої, на наш погляд, поведінки дитини. Кому слід змінитися — їй чи нам? На такі запитання кожен дорослий відповідає в міру власного розуміння щастя, сенсу життя, уявлень про те, що означає любити дітей, поважати себе, допомагати дитині розкриватися і втілювати свій творчий потенціал.

Легко й комфортно, коли дитина слухняна, «зручна», розуміє вас із півслова: все добре сприймаємо як само собою зрозуміле, а погане — як випадковість, котру легко виправити. А якщо дитина все ж таки завдає клопоту, змушує плакати і кусати лікті, а то й просто отруює життя своїми витівками? Як бути, якщо на неї всі скаржаться: учителі, чиї уроки вона зриває; сусіди, яким ваш отрок підсовує під двері дохлих пацюків? Вчителька танців делікатно натякає, що краще не водити дитину на заняття — мовляв, хлопців відволікає сміхом і набридає усілякими причіпками. А що робити з понурими, неконтактними, незговірливими дітьми, котрі на десять запитань відповідають одним невиразним вигуком, ховаючи від вас очі?

Для початку спробуйте зазирнути дитині у вічі. І не зверхньо чи зі сторони, а посадивши її навпроти себе. Може, їй саме й бракує такого контакту — теплого, співчутливого, небайдужого погляду? Саме його інколи буває досить, щоб розчинилася щільна стіна нерозуміння й недовіри і почалося живе спілкування.

Не секрет, мало у кого з дорослих вистачає терпіння, щоб не «прочитати мораль», не накричати, не насварити, «по шиї не надавати», не відшмагати і, хай навіть на словах, із дому не вигнати! І що ж виходить? Діти бачать нас надто суворими, непримиренними, безкомпромісними, а то й просто-напросто нервовими і безсилими. Такими, які ні на що інше, окрім як на вибухи гніву та насильства, не здатні.

А це інше — зрозуміти, дослухатися, вибачити, помовчати, перейнятися бідою, пожаліти. А ще ласкаво доторкнутися, погладити по голівці, обняти, узяти на руки — дати відчути себе по-справжньому любимими, під вашим захистом, таким потрібним дитині. Особливо якщо їй важко, нестерпно, самотньо, коли хочеться плакати від болю чи кричати від прикрощів. У психотерапії відомі випадки, коли дітей, позбавлених батьківської опіки, сиріт і малолітніх злочинців буквально силою «відігрівали», приписуючи на день не менше двадцяти теплих, дружніх доторків.

Звісно, діти не можуть обійтися без суворості та розважливої мудрості старших. Але зараз не про це. Ось що радить відомий психолог Володимир Леві батькові важкої дитини: «Ти мусиш домогтися можливості — і всередині себе, і в ній — обіймати її й цілувати, куйовдити їй волосся. Він потрібен, обов’язково потрібен, цей контакт доторку... Підходити до неї, коли вона лежить у ліжку, іноді вранці, іноді ввечері, перед сном, якщо лягає раніше, навіть якщо заснула вже... Просто чмокнути, посидіти хвильку-дві поруч... Розповісти дурницю якусь, так, як маленькій... Ось він, її найболючіший нерв. Ніжністю недогодована глибоко, ще з материнських часів, ось тут коріння... Щеня вона незігріте — і це при тому, що і балували її, і розбещували потураннями. Адже не це треба, а ось дотик, тепло без усіляких слів... Я чомусь упевнений, що коли ти хоч раз на тиждень будеш підходити ось так до неї сонної і тихо гладити по голові, все-все дуже швидко розсмокчеться у вас, стане на свої місця... Але ти повинен почати, ти — адже ти її причина, а не вона твоя, татусю!.. Глибиною дитинства, ще недалекого, згадуватиме, як ти брав її на руки...».

Звернімося до власної пам’яті, до минулого. Кого ми згадуємо особливо тепло? Тих, хто нас жалів, цілував, пригортав до грудей і говорив тихим голосом щось дуже просте, але важливе, що давало силу, породжувало прекрасні почуття у відповідь, уселяло радість жити.

Я добре пам’ятаю ті моменти, коли мама приходила з роботи. Влітку від неї пахнуло свіжими квітами. Вона цілувала мене в щоку кілька разів і казала: «Здрастуй, донечко!» А взимку вона пахнула морозом і духмяною помадою. Мені було приємно, коли вона прохолодними губами торкалася моєї розпашенілої щоки. Я була щаслива. Мама ніколи не шпетила мене. А коли мені снилися кошмари, я бігла до неї «під крильце». Мені ставало легко, спокійно, і я непомітно засинала. Пам’ятаю, як батько брав мене на руки на святковому параді і високо підносив над своєю головою. Я відчувала його силу, захист, знала, що зі мною нічого не трапиться.

Знайомий 30-річний чоловік якось сказав: «Один із найніжніших спогадів дитинства — це те, як мама мене обіймала. Тоді вона мені здавалася такою великою, надійною, теплою. Я добре пам’ятаю її тепло. І чомусь добре запам’ятав її руки, що моторно кладуть мені яблуко і бутерброди в портфель. У неї міцні і дуже ласкаві руки».

Згадую свою першу вчительку. Коли я погано виконувала завдання, вона підкликала мене до себе, ніжно обіймала за плечі і тихо казала: «Тетянко, я не ставитиму тобі поганої оцінки, виконай це завдання ще раз і завтра мені покажеш. Домовилися?» Її очі усміхалися. А рукою вона дбайливо поправляла мої кіски.

«А я пам’ятаю, — квапиться поділитися 60-річний дідусь двох маленьких онуків, — як батько натрудженою рукою гладив мене по голові й утомленим голосом приказував: «Нiчого, синку, усе буде добре. «Двiйку» виправиш: головне, щоб ти справжньою людиною залишився». Він працював із важкими предметами, а його рука ледве торкалася мого волосся, що стирчало йоржиком. Стільки ніжності в них було. Я досі відчуваю цей доторк».

«А я добре пам’ятаю, як батько лупцював мене, мою молодшу сестру і брата. Навіть виганяв із дому. Коли я чула його кроки, хотіла кудись сховатися. А коли він сидів поруч, тремтіла. Зараз він старий, немічний, звісно, я його не боюся, та й особливої ніжності, як би це сказати...», — ніяково всміхаючись, не наважується закінчити свою розповідь моя давня знайома, сподіваючись на розуміння. Вона не може і не хоче висловити те, чого воліла б не відчувати: немає і не було в неї любові й ніжності до батька. І чи можна засуджувати її за це? Обвинувачувати в тому, чого вона недоотримала, недовідчула у вразливі роки свого життя, коли особливо потребувала пестощів, душевного тепла?

Одного разу в розмові хлопчик-підліток сказав, що непросто жилося б у нашому світі, якби не було «рідних, теплих і дуже близьких людей». І хто ж ці люди, прикидаючись нетямущою, запитала я. «Звісно, мама й тато», — щиро здивувався хлопчик. І мені здалося зайвим з’ясовувати видимі й невидимі заслуги його батьків, які змогли викликати до себе такі почуття.

До описаних прикладів хочу додати ще один. Маленька дівчинка, лежачи в ліжку, міцно обіймає свою маму і каже: «Мамуню, я так тебе люблю, так люблю!» — «За що ж, сонечко?» — «Ти така хороша, ти мене обіймаєш, цілуєш... За те, що ти мене любиш...».

Щоб написати прекрасну картину, необхідно любити свою справу. Щоб виростити добру і світлу людину, потрібно присвятити цьому своє життя, відкрити душу, не сподіватися на «дядю» чи «а може». Не відкладаючи, сьогодні ж, зараз, цієї миті подаруйте дитині хвилину свого часу, що його вічно бракує, часточку уваги, жменьку ніжності і ковток любові.