Досвід першої любові

Упевнені й вічно обтяжені сумнівами, ті, котрі жадають нових знань і задовольняються малим, життєрадісні оптимісти й невиправні песимісти. Чому ми такі різні: щасливі й не дуже?

Кожен із нас народжується з первозданною налаштованістю на те, що життя — найвище благо, його пізнання — сенс буття, а ми самі — унікальні, бо ніколи не повторимося в часі та просторі, іменованому «цей світ». Тоді звідки беруться зацьковані погляди, сковані жести й невільні думки? Одні скажуть, що вони — результат неправильного виховання, інші — що умови, у яких людина зростає, вносять свої корективи, а треті — що серед численних контактів людини з іншими людьми завжди знайдуться здатні негативно впливати на світогляд... І всі троє будуть неправі. Усе перелічене — лише результат: і батьківська дисфункціональність, і вирішальна значимість розміру кімнати, і дитяча нерозбірливість у потоці інформації.

Так у чому ж причина неадекватного сприйняття дійсності і позиціонування себе в ній? Відповідь дуже проста — у неприв’язаності й недовірі малюка до батьків, які виникли в нього через брак батьківської любові. Причому вирішальний вплив на формування моделі соціальної поведінки майбутньої дорослої людини має не лише наявність або відсутність почуттів батьківської любові в дитинстві, а й, що дуже важливо, — вона має отримувати їх від найперших хвилин життя й особливо до дев’яти місяців. Якщо через певні обставини дитина не відчула такого зв’язку (імпринтинг) у дитинстві, то ще до 1,5—2 років за правильного терапевтичного втручання його можна створити, пізніше процес стає практично необоротний. Тобто досвід «першої любові» до людей в особі власних батьків стає трафаретом, через який або в рамках якого будується й відчувається все наступне життя. Таку заяву наприкінці минулого століття зробив американський етолог і психоаналітик Джон Боулбі. Пізніше його теоретичні здогади підтвердила під час натуралістичного спостереження доктор психології Мері Ейнсуорт.

Чотири причини — три наслідки

Протягом 12 місяців (від самого народження) вона спостерігала за 23 немовлятами та їхніми матерями в домашніх умовах, а через рік — у новій для дітей обстановці. Під час першого етапу експерименту, коли дитина залишалася з незнайомкою (привітною аспіранткою), мати перебувала в цьому самому приміщенні, а в другому випадку — дитина залишалася сама. Малюки, чиї матері завжди були вдома й адекватно реагували на їхні потреби в будь-яку годину дня й ночі, у незнайомій ситуації негайно починали досліджувати своє оточення, коли матуся виходила, вони не дуже тривожилися, швидко набували впевненості, коли вона поверталася, й так само з задоволенням продовжували знайомитися з навколишнім світом. Діти, котрим удома нав’язували бажання (приміром, замість ніжного погладжування золотавих кучериків, їх змушували... випити сік), в ігровій кімнаті поводилися дуже незалежно, ніяк не реагували не лише на відсутність мами, а й на її появу, будь-яка спроба приголубити зустрічала запеклий опір, після чого вивчення іграшок тривало з іще більшою байдужістю до людей, особливо до матері. Немовлята, котрих удома то відкидали, то пестили, у незнайомій обстановці практично не займалися дослідженнями, тримаючись близько до матері, її зникнення викликало бурхливу істерику, а повернення — таку саму непослідовну реакцію, як ставлення до самої дитини: вона то тяглася до матусі, то сердито її відштовхувала. Подальші спостереження за дітьми (до 15 років) показали, що різноманітні види прихильностей, сформовані в дитинстві, мають своє продовження в соціальних проявах підростаючої людини. Так, діти з третьої групи завжди були занепокоєні тим, люблять їх чи ні, проявляючи виражену інфантильність в інших сферах життя та прив’язуючи свої інтереси до захоплень обожнюваного об’єкта. Колишні «уникаючі немовлята» відзначалися поверховим ставленням до всього, були не в змозі зав’язати глибокі й вільні зв’язки з однокласниками, вчителями чи довести розпочату справу до кінця. «Надійно прив’язані малята», подорослішавши, виявляли велику наполегливість у досягненні мети, спираючись при цьому на власні сили, були дружелюбні й часто ставали лідерами в класі та літніх таборах. Другу й третю модель соціальної поведінки можуть демонструвати й любимі, але залишені діти, особливо, якщо розлука трапилася у віці від 6 місяців до 3 років і тривала не один день. Саме в цей час у дитини інтенсивно формується прихильність, а здатність до психологічної адаптації поки що відсутня.

Родом із дитинства

На запитання, чи змінюється соціальна поведінка при дорослішанні, відповідь п’ять років тому дала американський психоаналітик Мері Мейн. І хоча результати було отримано непрямим шляхом (на підставі власних ранніх спогадів опитуваних), типологія «прихильності дорослих», з’ясувалося, повністю збігається з класифікацією дитячого імпринтингу. Так, ті, котрі згадували своє «молочне дитинство» з задоволенням, були людьми впевненими, реалізованими й успішними; ті, котрі заперечували значення раннього досвіду прихильності, мало приділяли уваги іншим самі, мали «уникаючих» дітей або зовсім не мали родини й вели безладне сексуальне життя; занепокоєні оповідачі, як і раніше, намагалися завоювати любов і схвалення батьків, як правило, мали низьку самооцінку й невисокий соціальний стан.

Таким чином, коли вас любили вчора, то сьогодні ваша незалежність і пошуковий інтерес до дійсності врівноважуються потребою в інших людях.

Сам автор теорії імпринтингу, узагальнюючи, казав так: «Усі ми, від колиски до могили, щасливі найбільше, коли життя організоване у виді серії екскурсій, довгих або коротких, від певної надійної відправної точки, яку забезпечував наш об’єкт прихильності».