Достаток у сім’ї — мета чи засіб

Мрія про загальне благоденство міцно заволоділа масами. Безумовно, хочеться жити краще, багатше й цивілізованіше, ситно їсти, добротно вдягатися і красиво відпочивати. Натомість переважна більшість простих громадян перебувають за межею бідності і на межі виживання. Чи доречно в цих умовах вимовляти крамольні фрази на кшталт «не в грошах щастя»? Та все ж ми закликаємо задуматися: чи не прагнемо ми фактично, мріючи про процвітання України, стати суспільством споживання. І що це принесе в наші душі і сім’ї? Для початку поговоримо про те, що навіть незначне підвищення доходів родини може стати для сім’ї випробуванням.

Практика індивідуальних психологічних консультацій свідчить: нерідко каталізатором сімейних конфліктів і навіть розлучень стають матеріальні проблеми; вони можуть спровокувати соматичні захворювання і нервові розлади у дітей, депресивні стани в їхніх батьків. Хтось, напевно, думає, що причиною всіх цих сімейних драм неодмінно є худий гаманець або порожній холодильник. Але все не так просто.

Сім’я може жити, ледь дотягуючи до зарплати, роками відкладаючи ремонт і подорож до моря, — і при цьому не мати серйозних психологічних проблем. Звісно, фінансові негаразди цілком можуть бути причиною сварок, непорозумінь і дрібних перепалок, але хіба це страшно, якщо всі люблять одне одного і вміють радіти життю? Ну, покрапав дощик, навіть гроза вибухнула — нічого страшного, тим радісніше ми привітаємо сонечко. Небезпечнішими є серйозні катаклізми, глобальне похолодання стосунків і взагалі зміна сімейного клімату.

У моменти фінансових потрясінь родина нерідко консолідується і зрештою після всіх неприємностей стає міцнішою й дружнішою. Набагато складніші процеси відбуваються, коли матеріальне становище сім’ї... поліпшується. Але це тільки так говориться — «поліпшилося матеріальне становище сім’ї». Більше заробляти найчастіше починає хтось один. І ось тут на сім’ю очікує випробування на міцність. Найбільша відповідальність лежить саме на тому, хто став приносити додому більше грошей. Добробут родини тепер багато в чому залежить від того, чи зуміє він не загордитися, не почати підкреслювати свою роль трудівника і страждальця, якому всі щось винні. Чомусь так уже виходить, що той, хто мало заробляє, ніби й на втому після роботи претендувати особливо не вправі. Інша річ — справжній сімейний годувальник або годувальниця: приходячи додому картинно зітхає, закочує очі, тож потрібно навколо пострибати й поохати, і поспівчувати, і не можна засмучувати поганими новинами, щоб не нарватися на чергову фразу: «Я гарую з ранку до вечора, а ви тут...»

Однак потрібно бути реалістами — хто ж устоїть, щоб не походити з задертою кирпою, бо став більш значимим для сім’ї? Якщо є навичка відстежувати в собі дріб’язкові почуття, то це не так уже страшно. Адже здорова самоіронія допоможе заглушити хвастощі та фанфаронство, віддаючи перевагу звичайному почуттю власної гідності. Іншим членам сім’ї не зайве підтримати того, хто став заробляти більше, підбадьорити, показати, як усі цінують його внесок в загальносімейну справу. Але водночас слід дати зрозуміти «герою ударної праці»: можливість більше заробляти у нього є тільки тому, що сім’я забезпечує тили. Власне кажучи, тут дуже важлива «сімейна ідеологія»: за будь-яких умов відчувати себе не більш ніж скромним мурахою, що працює на спільний мурашник. І ніколи за жодних умов не можна грати в небезпечну гру: «Якщо ти годуєш, я — твій раб».

Особливе випробування для родини — це коли дружина починає заробляти більше від чоловіка, а то й узагалі стає єдиною годувальницею. Тенденції нашого часу зумовлюють почастішання таких ситуацій. Від жінки залежить, чи зуміє вона настільки контролювати себе, щоб мимохіть не скривдити, не зачепити, не образити свого чоловіка. А от чоловік мусить показати «вищий пілотаж» самовладання й зуміти підтримати дружину; підстрахувати в домашніх турботах; узяти на себе частину, можливо, незвичних функцій; не почуватися приниженим самою ситуацією і зберігати значиму роль у сім’ї.

Навіть найдружнішому сімейству може принести випробування на міцність збільшення рівня доходів. Адже можливості тепер розширилися, і захотілося відразу всього. Причому дорослі мало чим різняться від дітей, коли мова заходить про покупки, — аргумент «захотілося» і в дорослому світі вважається досить вагомим для придбання навіть непотрібної і безглуздої речі. І дорослі так само бувають нещасливі, коли не можуть дозволити собі щось дуже бажане і при цьому не надто потрібне. І зовсім не виключено, що ці проблеми вони винесли зі свого дитинства.

Батьки часто ремствують на те, що їхні діти ледь не з дитинства перейняті духом споживання. І мало хто усвідомлює те, що ми самі на підсвідомому рівні формуємо у своєї дитини цю рису. Типова картина: мама або тато гуляють із малюком. Біля вітрини іграшкового магазину крихітка, яка ще не вміє розмовляти, починає видавати захоплені звуки, показуючи на симпатичного зубатого крокодила. Реакція батька: «Ні, не проси, це дуже дорога іграшка, ми тобі потім купимо маленького». А хто сказав, що дитина просила купити? Скоріш за все, вона просто виражала своє захоплення від побаченого. І нормально було б зупинитися, роздивитися, разом позахоплюватися і спокійно піти далі. Малюк, пізнаючи світ, не відразу усвідомить: те, що сподобалося, можна купити, зробити своїм. І тільки від батьків залежить, як скоро він зробить таке «дивовижне відкриття» і як скоро він перейде від чистого замилування світом Божим до прагнення споживання.

Дитина здатна радіти навколишньому світу, відчувати, що все належить їй. Світ дитячих радостей — це зелена травичка, піщана стежина, мамина усмішка, промінець сонця, калюжа після грози, перший сніг, камінці, квіти, тріски. Батьки самі уводять своїх дітей у світ споживання і заміняють дитяче «ой, подивися» на «ой, купи». Саме батьки звужують для своїх дітей навколишню дійсність до розмірів магазину і формують у них шкалу цінностей, у якій дитина більше мріє про те, що їй хочеться мати, ніж про те, що б їй хотілося побачити чи зробити.

Звісно, можна скільки завгодно захищати дитину від споживчої гонитви, але рано чи пізно вона стане частиною дитячого колективу, де, як правило, панує дух суперництва, у тому числі й у матеріальній сфері. Перед батьками стоїть складне завдання: з одного боку, враховувати потреби дитини, а з другого — не потурати її прагненню самоутверджуватися на споживчій ниві.*

Однак найчастіше дитина просто сприймає батьківську модель ставлення до життєвих благ. Причому це геть не залежить від рівня добробуту сім’ї. Споживання може бути справжньою манією в родині з дуже скромним рівнем доходів. А в забезпеченій сім’ї може панувати спокійне прагматичне ставлення до речей, які символізують достаток.

Небезпечно робити метою життєві блага, комфорт і гарне життя. Адже кинути всі сили на досягнення добробуту сім’ї — те ж саме, що бігти до обрію. Що далі біжиш (що багатшим стаєш) — то неозоріші далі й розкішніші перспективи відкриваються, то більша кількість благ стає привабливою й жаданою.

Це дуже важко — тримати себе в рамках, не перетворювати життя сім’ї на гонитву за достатком, контролювати свої споживчі емоції, вміти розмежовувати потребу і примху. А либонь доведеться цього всього вчитися, щоб не передати своїм дітям хворобливе ставлення до життєвих благ. І для початку доведеться запитати себе: «А чи не розучився я радіти найпростішим і вічним речам — сонцю, зіркам, теплому вітерцю, квітам, краплям дощу на обличчі, запаху новорічної ялинки? Чи не став я занадто серйозним і нудним? Чи не перестав радіти друзям просто так, а не тоді, коли є чим перед ними похвалитися?»

Та хай би як там було, кожен із нас залишається споживчою одиницею. І тут рецепт один: «Живіть так, аби те, чого ви не можете собі дозволити, не робило вас нещасливими, а те, що вам доступно, робило вас щасливими». Потрібно більше думати про те, що у вас є, ніж про те, чого немає. Можна й купівлю нового чайника сприймати як радісну подію для всієї сім’ї.

Найпоширеніша помилка — не давати собі часу порадіти придбанню або побутовому вдосконаленню, що й провокує споживчу гонитву. Так, на радісні вигуки подруг: «Ой, яка шикарна пральна машина», — дружина капризно піджимає губи, косячи оком на сконфуженого чоловіка: «Ну, куди її заносити в таку обдерту ванну!» Зупиніться, не спокушайте долю! Радійте зараз, цієї хвилини, тому, що є, і частіше згадуйте про стару бабу біля розбитих ночов!

Дуже важливо звикнути піклуватися не стільки про матеріальне, скільки про душевне благополуччя родини. Прагнучи достатку, завжди потрібно зважувати, чи не занадто дорогу ціну сім’я заплатить за поліпшення матеріального становища. Адже це можуть бути діти, які недоотримали уваги й турботи; порушені взаємини; змінений спосіб життя, поступове віддалення і відчуження від родини; фізичне й нервове виснаження, яке загрожує спалахами неконтрольованого роздратування, необхідністю глушити перенапруження якимись «допінгами» (тютюн, алкоголь, кава, нейролептики й ін.). Гасло «все для сім’ї» зовсім не означає, що заради неї потрібно себе занапастити або ж так заповзятливо працювати на її благо, що зрештою зруйнувати.

Ми часто плутаємо мету і засіб. Наша мета — сімейне благополуччя, а достаток — це всього лише засіб, одна з умов його досягнення. Але буває так, що поступово, непомітно для нас метою стає достаток сам по собі, і ми вже не помічаємо, що в жертву йому принесене душевне благополуччя як окремих членів, так і сім’ї в цілому.

* Див. нашу статтю «Діти та гроші,
або Я хочу мобільник».
«ДТ» № 22 (550), 11—17 червня 2005 р.