Донецькі кваплять старіння

«Людині властиво помилятися» — цю істину усвідомили вже в далекій давнині. Мабуть, ненабагато пізніше помітили, як важко визнавати ті ж таки допущені помилки. Особливо, коли їм повірила досить велика частина населення.

Зовсім недавній приклад — двоїстий початок XXI століття, а отже, і третього тисячоліття. Помилкові торжества на старті 2000 року явно перевершували за пишністю й витратами зустріч істинного винуватця торжества — року 2001-го.

Автора ж цікавлять два питання, перше з яких пов’язане з торішньою хронологічною помилкою, — як воно організаторам святкування у 2007 році 75-річного ювілею сучасної Донецької області доведеться відзначати в році нинішньому її ж... 70-річчя? (Втім, чи не простіше промовчати про таку помилку?) Ця заява зовсім не має сенсаційного підґрунтя, вона заснована на документах і не є одкровенням для краєзнавців.

Така велика область

Ось витяг із машинописного документа (орфографію збережено): «ПРОТОКОЛ № 40/523 Президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. Харків, 2 липня 1932 року». На порядку денному — одне питання.

«Обговорювали:

1. Проект постанови ВУЦВК «Про утворення Донецької области».

Постановили:

1. Затвердити й опублікувати в такій редакції:

Щоб наблизити та поліпшити якість оперативного керівництва розвитком промисловості та культурно-побутовими процесами Донбасу, удосконалити плановість, забезпечити сільсько-господарську базу для потреб виробництва і робітничого постачання, і зважаючи на досвід роботи за обласною системою, яка дає позитивні результати, — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет постановив:

1. Утворити на території УСРР, в додаток до утворених постановою IУ-I позачергової Се­сії ВУЦВК ХII скликання, 9-го лютого 1932 року, 5-ти областей — нову Донецьку область з центром в місті Артемівському, в складі 12 міських рад та 23 районів, а саме:

а) 17-ти адмін.-тер. одиниць Донбасу, що тепер безпосередньо підпорядковані центрові...;

б) 13-ти районів Харківської области...;

в) 5-ти районів Дніпропетровської области...;

4. Звернутися до ЦВК Союзу РСР про затвердження цієї постанови.

Голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету — Г.Петровський.

Секретар Всеукраїнського центрального виконавчого комітету — Ю.Войцехівський».

Відомо, що Президія ЦВК СРСР схвалила цю ідею 17 липня того ж року.

Проблеми з центром

Область отримала назву завдяки не столиці, а річці, що протікала із заходу на схід, Сіверсь­кий Донець.

Артемівськ (до вересня 1924 року — Бахмут) не випадково оголосили головним містом новоявленої області. Він уже був столицею ліквідованої 1925 року Донецької губернії і розташовувався практично в самісінькому центрі території. Проте найближ­чі за часом документи свідчать про те, що це місто чимось не влаштовувало адміністративно-бюрократичний апарат. 16 липня 1932 року «Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, на зміну постанови з 2 липня 1932 р., постановив: визначити за адміністративний центр Донецької області м. Сталіне».

Та чи достатньо цієї постано­ви для перенесення обласного центру? Звісно, ні. Ще необхідна згода вищої інстанції — ЦВК СРСР. А такий документ у До­нецькому обласному архіві якраз і відсутній. (Пам’ятаєте, між хар­ківським і московським рішеннями про утворення До­нецької області виявився проміжок у два тижні? Тут можливі й відстрочки у затвердженні, а то й відмови.) На час пошуку додат­кових документів є всі підстави вважати, що десь у верхах хтось чомусь опирався затвердженню наведеної вище постанови ВУЦВК.

Є відомості, що 11 жовтня 1932 року на бюро Донецького обкому КП(б)У було розглянуто питання «Про будівництво Ново-Горлівки». Виявляється, саме туди намічалося передислокувати обласний центр, адже Горлівка славилася революційними традиціями, у ній перетиналися важливі автомобільні та залізничні шляхи і було багато підприємств важкої промисловості. Цього разу затверджувальна реакція всесоюзного центру не забарилася. На­ведемо документ, адресований «Пост­преду УССР — т. Поранко; Упр. Делами СНК УССР; Госпла­ну УССР; НКХозУССР; Секретарю Донецк. Обкома тов. Акулову»:

«ПОСТАНОВЛЕНИЕ СОВЕТОВ ТРУДА и ОБОРОНЫ. Москва. Кремль.

Р-1367. «1» ноября 1932 года.

О строительстве города «Новая Горловка».

В связи с переводом в Горлов­ку областных учреждений Донбасса и необходимости улучшения жилищных и культурно-бытовых условий рабочих и ИТР Горловского района, Совет Труда и Обороны ПОСТАНОВЛЯЕТ:

...5. Обязать Госплан в плане 1933 г. выделить строительство города Горловки в число ударных строек, обеспечив централизованное снабжение этого строительства необходимыми материалами и оборудованием.

...7. Организовать при ОБЛИСПОЛКОМЕ Донобласти специальную строительную организацию «Горловскстрой», на которую возложить объединение и руководство всеми видами строи­тельных работ в Новой Горловке, признав это строительство строи­тельством союзного значения».

П ідписав постанову В.Куйбишев.

Викладені в документі плани будівництва на 1933 рік були справді грандіозними. Але ніби за іронією долі, що заслуговує на окрему розповідь, наприкінці 1932 року воскресла ідея оголосити обласною столицею місто Сталін, котре на той час частіше іменувалося, подібно до сусідньої залізничної станції, Сталіне. Тому наприкінці травня 1933 року будівництво Ново-Горлівки згорнули.

Великій за площею Донецькій області (близько 53 тис. кв. км) не довго судилося красуватися на географічних картах. 3 червня 1938 року Президія Верховної Ради видала указ про поділ її на дві майже рівні частини — Сталінську та Ворошиловградську області, назви яких запозичили у їхніх же столиць. Здійснити таке дроблення давали змогу як економічні показники, так і наявність належної кількості партосередків у новоутворюваних областях, що на той час було не менш важливим аргументом.

Про роль співзвучності в історії

Дві області були утворені одного й того ж дня. Ворошиловградська після кількох перейменувань стала Луганською. 1961 року, у розпал боротьби з культом особи Сталіна, перейменували численні топоніми, в яких вчувалася присутність «батька всіх народів». Така сама доля спіткала й наш край. Область і місто, що носили ім’я вождя, були перейменовані, після чого знову набули співзвучності із Сіверським Дінцем (відповідно: Донецька обл. і Донецьк). І це попри те, що в межах аналізованої нами території опинилася тільки мала ділянка цієї річки.

Знавець ономастики професор ДонНУ Є.Отін вважає, що першопричиною чергового відродження топоніма «Донець­ка» було бажання влади позначити належність значної частини області до Донецького вугільного басейну — Донбасу. Але й у цьому разі водна артерія відіграє першорядну роль у назві. Можна припустити й те, що Сталінську область перейменували в Донецьку, аби зберегти не тільки в підручниках найменування зниклих губернії, а потім і масивної області.

Втім, і територія Ворошиловградської області завжди відносилася до Донбасу, але її двічі перейменовували не на честь повноводої річки (чому б саме їй не бути Донецькою?), а «на честь» обласного центру — Луганська, розташованого на річці Лугань.

На відміну від багатьох облас­тей, назви яких копіювали з адміністративних центрів, у донецькому випадку саме центру довелося запозичити назву у «підвлад­ної» території. Про це можна судити з тексту указу від 9 листопада 1961 року, в якому місто скромно посідає другу позицію:

«Беручи до уваги побажання колективів промислових підприємств, шахт, будов, радгоспів, колгоспів, наукових установ і учбових закладів, а також клопотання громадських організацій Сталінської області, Президія Верховної Ради Української РСР постановляє:

Перейменувати Сталінську область на Донецьку область і міс­то Сталіно — на місто Донецьк».

Важко придумати пояснення, чому Сталіне (Сталіно) перейменували саме в Донецьк, адже місто з такою назвою давно існувало в сусідній Ростовсь­кій області. Є і Сєверодонецьк. Причому обидва останні прилягають до однойменної річки, на відміну від їхнього новоспеченого тезка.

Отже, маємо очевидну гру слів, точніше, топонімічних однозвучностей, між котрими роз­рив у 23 роки. Висловлюючись простіше, побувавши в ужитку, ярлик «Донецька» зі спливом зазначеного проміжку часу прикріпили до іншого об’єкта.

А адже топонімам Сталіне, Сталінська могли підібрати однокореневі заміни, скажімо, Стальськ і Стальська, відповід­но. Могли, якщо брати до уваги річечку Кальміус, яка тут про­тікає, назвати місто Кальміусь­ком або повернути йому початко­ву назву — Юзівка, навіть Юзівськ, на вшанування пам’яті про засновника (якби британський промисловець Юз не виявився представником «загниваючого» капіталізму), а область назвати Юзівською. Скільки б у цьо­му разі налічувалося років, скажімо, Стальській, або Кальміусь­кій, або Юзівській (нині До­нецькій) області? Можна полічити, починаючи від 1938 року.

Головне — привернути увагу. І не тільки

Автор зовсім не проти грандіозних урочистостей, що відбулися 2007 року з нагоди 75-річчя Донецької області, як не проти ювілеїв Донецько-Криворізької республіки і Донецької губернії (хіба не залишили вони свій слід в історії і географії?). Поштовхом до всього тут викладеного послужила двогривнева монета 2007 року з легендою: «Донецька область. Заснована у 1932 році». О, якби ж на ній виявилися зображеними тільки шахтарська лампа-коногонка, силуети териконів і промислових підприємств! Тоді вгадуй-но, про яку область ідеться. Так ні ж, майже все поле реверсу займає головна частина офіційного логотипу розкручених урочистостей: схематичні межі сьогоднішньої Донецької (колишньої Сталінської) області з її розпростаним прапором і числом «75» посередині.

Довелося поговорити з деякими чиновниками, причетними до торжеств. Хтось висловлював розуміння і бажання не тільки визнати помилку, а й відзначити 2008 року істинний 70-річний ювілей Донецької області разом із Луганською (Вороши­ловградською). Хтось закидав: «А куди ви дивилися, коли відзначали 70-річчя області 2002 року?». (Винен, проґавив.) Хтось втішав: «Ми з вами це непорозуміння бачимо, а мільйонам жителів регіону і України до неї немає діла. Головне — привернути увагу до нашого краю!».

Так, сьогодні на уроках історії школярі Східної України вивчають головним чином події, котрі є реальним або прикрашеним краєзнавством для галичан, киян і запоріжців. І допущені донецькими «краєзнавцями» помилки не будуть помічені масами. Кепсько буде, якщо згодом донбасознавство в навчальних закладах вивчатимуть на належному рівні. Тоді чимало людей здивуються вчинку нинішньої влади, котра чи то не вивчила документів і повірила співзвучності, чи то свідомо пішла на «святкову» дезінформацію населення. І якщо не буде внесено ясності в це питання, воно стане темою для майбутніх дисертацій.

На завершення першого питан­ня видається слушним заявити ось про що. Було б доречно 2007 року святкувати 75-річчя реальної Донецької області в тому разі, якби в указі 1938 року йшлося не про поділ великої Донецької області навпіл, а про відмежування від неї якоїсь частини і про перетворення цієї частини на самостійну територіально-адміністративну одиницю. Але історія не терпить цього «ЯКБИ».

Донецьк — це все ж таки Юзівка

Переходячи до другої проблеми, не зайво зробити короткий ліричний відступ.

В юному віці людині притаманне бажання видаватися соліднішою, ніж вона є насправді. А «солідніший», у розумінні молоді, — означає «старший». Ось тому багато хто прагне або взяти сигарету в зуби, або приплюсувати собі один-два рочки. Тільки в зрілі роки іноді шкодуємо про назавжди минулу «зелену» пору...

Люди ж утворюють держави та населені пункти, котрі завдяки людському інерційному мисленню іноді теж прагнуть подорослішати. Хоче почуватися старішою Україна. Не хоче залишатися молодим Донецьк.

На фініші ХХ століття деякі історики-краєзнавці поставили перед собою мету — відсунути дату заснування Донецька на кілька десятиріч (а то й століть) назад. У даний же момент цю ідею передано на розгляд вищим ешелонам влади. Як аргумент висувають той факт, що в межах сучасного міста опинилися різновікові населені пункти, і відлік років треба вести за найбільш раннім із них. Але...

Запитання ж ставиться: скільки років Донецьку? Саме Донець­ку, котрий до 1961 року іменувався Сталіно, до того — Сталiне, Сталін, а спершу — Юзівка. А дату народження Юзівки ніхто й не заперечує — це 1869 рік.

Якби не було Юзівки, інші, старші за віком складові Донець­ка, могли б так і залишитися селищами або містечками з назвами Олександрівка, Калинівка, Смолянка, Рутченківка... Юзівка поглинала сусідів, а не зливалася з ними в єдине ціле в зазначеному порядку, подібно до того, як об’єдналися 1920 року робоче селище Дмитріївськ і слобода Макіївська в місто Дмитріївськ, а 1931 року його ж було перейменовано в Макіївку. В останньому випадку можна домовитися вважати датою народження або момент об’єднання, або дату утворення однієї з рівноправних частин. При поглинанні ж «з’їдається» територія і багато іншого, але аж ніяк не вік.

Юзівці, а отже й Донецьку, наступного року виповниться 140 років. І немає нічого прикрого чи образливого в тому, що якісь райони виявляться більш «зрілими», ніж єдине ціле. Гарним прикладом того слугує Севастополь, місце для закладання якого обрав Олександр Суво­ров близько двох з половиною століть тому. В якийсь момент у межах міста опинився Херсонес, котрому близько 2500 років і в районі котрого майже безперервно проживали люди. Проте севастопольці чомусь не прагнуть десятикратно зістарити своє славне місто і при цьому не омолоджують древній поліс.

Сучасним містам немає сенсу наслідувати античну, середньовічну й більш пізню знать (включно з нинішньою), котра за гроші або в наказовому порядку подовжувала родовідне коріння аж до поганських часів. Можливо, таким чином знать демонструє свою знатність і славу. Славу ж містам створюють їхні жителі.