«Коли чогось не знаєш, починай це викладати»

Українські, молдовські й румунські дослідники культури стародавніх трипільців, викиньте списи, які ви ламаєте, виясняючи, в які століття зародилася і згасла ця археологічна культура. Однозначну відповідь із точністю до півроку(!) можна знайти в підручнику для 5 класу «Вступ до історії України» (Мисан В. - К.: Генеза, 2010).

Зазначений педагогічний «шедевр» - не що інше, як доопрацьований варіант підручника, виданого п’ять років тому. Якби це був додатковий тираж, жодних претензій не виникало б. Але наявність нових ілюстрацій, реагування у стилі флюгера на останні політичні віяння і збереження колишніх, неодноразово критикованих, елементарних помилок викликає, м’яко кажучи, подив. Навряд чи це лихий намір, але навіщо обдурювати дітей?

До речі, не договорили про стародавніх людей, котрих сьогодні умовно називають трипільцями (якими б доречними були в підручнику чотири виділених слова!). На с. 11 зазначено, що вони жили «близько 6000 років тому», а на с. 14 арифметично визначається їхня бутність до нашої ери: «Від 6000 років віднімаємо 2010 років нашої ери». Підрахували? Культура проіснувала тільки в 3990 р. до н.е (або до Різдва Христового). При цьому автор лестить старожилам, омолодивши їх на 5 років, адже в попередньому виданні він рекомендував відняти «від 6000 років... 2005 років нашої ери». І це не все: трипільці «проживали за 4000 років до нашої ери, або в IV тисячолітті до н.е.» Вдумаємося в ази хронології: IV тисячоліття до н.е. триває від 4000 по 3001 р. до н.е., а коли, як сказано «за 4000 років до нашої ери», то це вже V тисячоліття до н.е. Добре, що школярі не вникають у такі ляпсуси. Але вони вірять підручнику! Чому для розрахунків не взяти точнішу дату, а про трипільську культуру згадати лаконічно: «існувала з IV тисячоліття до н.е.»? І не треба писати, що «поблизу села Трипілля люди жили близько 6000 років тому» (с. 14). Діти подумають, що й селу стільки ж років! Аж до с. 19 слово «трипільці» не пояснене; оскільки ж воно стоїть поряд із назвою села на Київщині і часом без датування, то дітлахи можуть сприйняти це як розповідь про конкретних селян.

Хронологічна дезінформація школярів України цим не вичерпується. На с. 14 читаємо: «Якщо на календарі
2005 рік, то це означає, що людство прожило 2005 років від дня народження Христа». Нонсенс! Якщо на календарі 2005 рік, то пройшло повних 2004 роки, а 2005-й триває (або щойно народився, або завершується, але повністю не минув!). Адже якщо маляті йде перший рік, це не означає, що йому рік, якщо хтось навчається в п’ятому класі - то він п’ять класів не закінчив. Той, хто рахував за методом В.Мисана, відзначав настання третього тисячоліття 1 січня 2000 року, замість 2001-го. Не піддається критиці сусідня фраза, що «відлік часу до нашої ери (до н.е.) рахують у зворотному порядку, назад - від 1 року до безконечності». Відкриття машини часу! Час рухається тільки вперед, як і його лік. Але у відтинку нашої ери відраховують роки, які минули від Різдва Христового (з кожним роком цифра зростає), а на прямій до нашої ери рахують, скільки років до Різдва Христового залишається від події, яка колись сталася (з кожним роком відстань скорочується, номер року зменшується).

На с. 11, поруч із фотографією знаменитої пекторалі з Товстої Могили, написано, що вона «понад 2000 років пролежала в землі», а під фотографією дата - «V ст. до н.е.». Але на цей час більшість дітей ще не опанували смислу такого мудрованого скорочення і такого грубого округлення. Набагато справедливіше сказати, що шедевр зберігався в землі близько 2500 років. Не можна погодитися і з фразою, що пектораль «вражає витонченістю малюнка», бо «малюнка» на ній ніколи не було. Вона вражає тонкістю ювелірного орнаменту й реалістичністю сцен, у яких задіяні об’ємні фігурки людей і тварин.

Відчувається некомпетентність Віктора Олександровича в галузі хронології та антропоніміки. Але й сфера топоніміки багата на плутанину і «винахідливість».

На с. 13 справедливо визнано, що якби не літописець Нестор, то про події з 860 по 1111 рік ми б майже нічого не знали. Але, говорячи про походження назви «Русь», посилання на «Повість минулих літ» автор не дає, а мила його оточенню теорія - одна з багатьох - підкріплюється дуже вагомим для дітей аргументом, що так думають буцімто «більшість українських істориків» (с. 47). Часто на сусідніх рядках одна й та сама держава називається і Україна, і Київська Русь, і Київська держава. На с. 46 слова «Київська Русь» навіть виділені як офіційна назва країни в роки правління «віщого» Олега (сей муж на 882 рік уже значиться тут новгородським князем, хоча, згідно з літописом, був воєводою, максимум - в.о. князя). Проте Київська Русь - це пізніша, умовна назва Русі, яку історики використовують, щоб не плутати з Московською Руссю. Далі - більше: на с. 75 «виникла нова держава - Литовсько-Руська». Не чули про таку? Хіба про Велике князівство Литовське.

Пишучи четвертий параграф («У пошуках скарбів»), не завадило б проконсультуватися з музейними працівниками або солідними колекціонерами. Тоді б ольвійська монета IV ст. до н.е. не виявилася б херсонеською (с. 26), а нинішня нумізматика не поглинула б боністику. Тут знову зіштовхуємося з приблизною хронологією: «Перші гроші на українських землях у давнину з’явились понад 2600-2500 років тому. Це були монети. Вони належали грекам...» (с. 27). То все-таки, якщо «понад 2600 років тому», то навіщо поруч ліпити жирне число - 2500? І чому домонетні товаро-гроші не вважати «грішми»? Вони, безперечно, були в місцевих племен і до грецької колонізації. Не завершені ще суперечки й про «гроші для скіфів», не кажучи про зображення «правителів цього народу».

Хоча коштовні метали мають для автора не останнє значення, грекам він приписує тільки бронзові та срібні монети, виключаючи золоті й електрові (суміш золота й срібла). А до цього, на с. 17, говорячи про багатства курганів Херсонщини, він звеличує не так їхні історичні та мистецькі цінності, як масу металу: «в одній з могил археологи знайшли понад 520 золотих речей! В іншій - золоте намисто довжиною 24 сантиметри. Одне з поховань тривалий час зберігало масивну гривну, маса якої 316 грамів». Доцільніше повідомити дітям, що археологи бачать не так золото в предметах, як предмети в золоті, і раді простим керамічним черепкам, заржавілим пряжкам, кістяним наконечникам, кремінним шкребкам, які на рівних умовах зберігаються в музеях. Тільки не вкладається до голови, з якого дива «історія музеїв налічує кілька тисяч років» (с. 21) і невже «тисячі рукописних книг на пергаменті зберегли бібліотеки Київської Русі» до наших днів?

Не потрібно глибоко вивчати геральдику, щоб довести: не кожен символ є гербом. Тризуб став таким лише 1 березня 1918 року, і немає потреби додавати цій події давності, відносячи її до старовинного княжого роду (с. 31). Тризуби й двозуби на монетах і печатках зникають без зникнення роду, що для гербів неприродно.

У цьому та в інших підручниках козацькі набіги на суверенні країни постають як «героїчні походи». До того ж украй жорстокі. Якщо турки й татари брали полонених як робочу силу або товар, то козаки «турецькі екіпажі знищували» (с. 91). Але є документи, навіть часів Б.Хмельницького, про те, що козаки розраховувалися полоненими в процесі угод із мусульманами. І як гортати підручник татарським дітям, якщо (крім тексту) на добродушного козака зло зирить кримський татарин (с. 93)? Чи це прагнення до єднання населення (частіше кажуть - політичної нації)?

Будь-який пропагандист знає, що необов’язково брехати, аби щось спотворити, - досить не говорити всієї правди. Так описується грандіозна битва під Хотином 1621 року. Турецько-татарське військо «чисельністю майже 300 тисяч чоловік» (с. 92) підійшло до фортеці, «де табором стояла польська армія». Туди ж прибуло «40-тисячне військо на чолі із Сагайдачним», якому приписано перемогу. Не сперечаюся щодо величезної, вирішальної ролі запорожців у вікторії над воїнами ісламу. Про це, до речі, писав і Яків Собеський, комісар сейму Речі Посполитої. Але чому про бойові дії поляків та литовців, які боролися пліч-о-пліч із українцями, і, тим більше, про їх чисельність (понад 30 тисяч воїнів) - ні півслова? Тут-таки сказано, що польський король просив у козаків допомоги. Але хіба реєстрові козаки не були підданими Речі Посполитої? Запорожці під час повстань вимагали збільшення реєстру, тобто кількості тих, хто перебував на кадровій службі в короля, у даному разі - в Сигізмун-да III Вази. Інша річ, що король і сейм дуже швидко забули про Хотинську битву й не виконали своїх обіцянок...

Панів досі заведено тільки лаяти. В СРСР еталоном кріпосників зробили садистку Дар’ю Салтикову (Салтичиху), не згадуючи, що дворяни її й засудили. Без похвал, лише зі скромною констатацією фактів залишаються благодійники Тараса Шевченка, чиє дитинство «не відрізнялося від дитинства багатьох дітей-кріпаків. Життя юнака змінила подорож до Петербурга, в якому опинився з волі власного пана. Тут зустрів художників Івана Сошенка, Карла Брюлова, письменника Василя Жуковського, які викупили його з кріпацтва...» (с. 125). Ось так екскурсія з волі безіменного «лиходія»-пана! До речі, всім відомого Енгельгардта... Так і в «багатьох дітей-кріпаків»? Тільки нетактовно замовчується, що визволяли Тараса також і дуже багаті люди, придворні. І куди вже згадувати, що участь у викупі взяла вінценосна сім’я...

Коли, задля історичної правди, ми навчимося хвалити і багатих, лаяти і бідних, незважаючи на національність? Звісно, якщо персонажі того заслуговують. Чому тільки у вузах дізнаємося, що деякі раби могли мати своїх рабів, а кмітливі селяни, будучи кріпаками, мали власні підприємства, на яких працювали наймані робітники? На с.130 вихваляються підприємці Яхненко та Симиренко, що вийшли із селян. Невже тільки в них житло робітників «нагадувало той райський куточок, про який мріяв кожен працюючий»? І або ж вони не були такими добрими, або були зовсім не поодинокими, оскільки «білих ворон» не дуже жалують. Хіба зовсім без експлуатації робітників нагромадили свої статки меценати Терещенко і Ханенко (с. 130)?

На с. 140 дізнаємося, що в дні прийняття Першого Універсалу «були затверджені і державні символи України: герб - тризуб і жовто-блакитний стяг». «У жовтні 1917 року в Росії до влади прийшли більшовики». Ні, тризуб, як уже згадувалося, став гербом лише 1 березня 1918 року, а в 1917-му він опинився на чотиримовній(!) банкноті «100 карбованців» лише як орнамент. Не в 1917 році затвердили і прапор. До речі, чому б не розповісти, за яких обставин прапор став «синьо-жовтим» (кольори заведено перераховувати згори донизу - це аксіома)? Але автор цього не знає, оскільки в попередніх виданнях називає і сучасний прапор «жовто-блакитним». Не треба гортати Конституцію, в кожній школі висять плакати з державною символікою. Погляньте на них! Що ж до більшовиків (а це хто такі, хоч роз’ясніть?), то в жовтні 1917 року вони прийшли до влади не в усій Росії, а тільки в Петрограді. Дивує також, що в Україні в 1918 р. «німецькі війська поводили себе як окупанти» (с. 142). Чому - «як»?

Хай вас не лякає порівняння, але якщо є різниця між атомною та ядерною бомбами, то це означає, що вони таять у собі різного роду енергію. То чому ж «атомна електростанція (АЕС) - споруда, на якій виробляють електроенергію з допомогою ядерної реакції» (с. 158)? Якась плутанина: або реакція має бути атомною, або електростанція - ядерною, або немає різниці між бомбами. Якщо це не зрозуміло дорослому, то навіщо заплутувати п’ятикласників?

Пропускаючи багато ляпсусів зовсім не політичного характеру, відкриємо фінальний розворот навчальної книжки. Вся с. 174 відведена гербу як державному символу. А чим, вибачте, завинили прапор і гімн України, яких немає поруч?

У заголовок винесено слова видатного кінорежисера Сергія Ейзенштейна, які автору видалися найбільш доречними...