ДОБРЕ «ДІДОВЕ» СЕРЦЕ НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ

Отак живеш, метушишся, а все здається, що не час для спогадів, хоча ти вже і сам як спогад, нікому не потрібний у світі стрімких змін, суцільного галасу, бездумності, демагогічних заперечень, авторами яких частіше за все бувають саме ті, хто ще недавно сповідував протилежні принципи. Є такий людський підвид, який завжди прагне вивищитися над собі подібними, для них це як жива вода, як ковток свіжого повітря, а те, що від них самих тхне лицемірством, залишається поза увагою і стає визначальним, коли всевладний час зробить свою справу. І тоді згадуються сильні духом, котрі жили неметушливо, гідно і берегли своє чесне ім’я і свою тверду позицію, змінюючись у чомусь малому, але не в головному, не міняючи основ, закладених генетикою самого народу.

Серед тих, кого не викреслити із живої книги народної пам’яті, і Юрій Оліферович Збанацький — легендарний партизанський ватажок, відомий письменник, суспільний діяч, який випестував не одне покоління майстрів слова, бо вмів і підтримати вчасно, і захистити, і робив це не для власної вигоди і не для того, щоб продемонструвати своє всесилля. За час спільної роботи я неодноразово міг пересвідчитися в безмежній доброті «дідового» серця — кожний такий випадок може слугувати гарним сюжетом для окремого твору, ос-кільки і сам письменник був чудовим типажем, який не потребував художнього вимислу. Одним із найяскравіших був випадок із ча-рівником нашої літератури шістдесятників на початку сімдесятих років, які почалися під знаком лиховісного маланчукізму.

Тоді майже весь апарат Спілки письменників України було практично розгромлено. Змушений був піти з керівництва Олесь Гончар; призначений на його місце добрий, але цілком безвольний Юрій Смолич приїжджав на роботу скоріше для того, щоб удосталь накуритися (вдома йому це заборонялося), посидіти біля чорного урядового телефона в очікуванні чергової вка-зівки ЦК, а всіма справами заправляли В. Козаченко та партійний секретар Б. Чалий. О, цей тандем умів працювати! Старим літераторам іноді здавалося, що знову повернулися тридцяті сталінські роки, що не сьогодні-завтра почнуть ліквідовувати чи ізольовувати творців слова не поодинці, а всіх разом. Не дуже поважали вони навіть тих, із ким були, здавалося, у дружніх стосунках. До таких належав і керівник столичної письменницької організації Ю. Збанацький, котрий взяв мене на службу, але попередив, що в даній ситуації це ненадовго.

А Григір Тютюнник ніби не помічав, що відбувається навколо, і продовжував протестувати проти «закручування гайок». Робив він це не в тісних кухонних закутках, а привселюдно, не визнаючи жодних дутих літературних авторитетів чи політичних лідерів.

Малоймовірно, що він не знав ціни своєму таланту, хоча ніколи не хвалився, а його вперто і послідовно обходили в преміюванні і щосили намагалися не помічати, що не могло не викликати зривів, хоча терпіння кращому на той час новелісту і повістяру не бракувало. Від природи не дуже говіркий, він узагалі німів, ледь наближаючись до «високих» кабінетів, — це було не його життя, а вимушена необхідність, яка тільки відривала від таємниці спілкування з чистим аркушем паперу. Навіть чимало патріотично налаштованих письменників і визнаних у високих колах літначальників намагалися не втручатися в долю Тютюнника — їх хвилювали лише власні інтереси чи інтереси їхніх посіпак. Так і жив видатний прозаїк, так і не йшов він на жодні поступки можновладцям.

…Того дня Юрій Оліферович викликав мене до свого тісного кабінету. У його завжди примружених, немов звернених у себе, очах відчувалася тривога.

— Ти чув, що вчора відколов Григір?

— Та чув, — відповів я.

Про вчинок Григора теревеніли майже в кожному столичному ка-бінеті. Доведений до розпачу письменник увійшов до величезного кабінету, де збиралися на засідання президії видатні керівники літературного процесу. Того разу засідав там один із секретарів — Олександр Левада — людина хороша, але постійно готова до поступки пар-тійним лідерам. Труснувши густою шевелюрою, молодий колега без зайвого вступу запитав:

— Що, сидите?

Левада отетеріло глянув на гостя:

— Сиджу, а що?

— А вам давно вже потрібно бути там, — відчеканив Григір і показав вказівним пальцем униз, на дубовий старовинний паркет, маючи на увазі сиру землю потойбіччя.

Ясна річ, така зухвалість стала предметом розмов секретарів Спілки, оперативно було повідомлено й у ЦК партії. Зашморг навколо вічного бунтаря почав затягуватися, і майбутня розправа не могла обійтися без участі столичної творчої організації. Юрію Збанацькому випала нелегка роль — провести громадський суд, який міг закінчитися і політичним процесом.

— Треба негайно розшукати Гришу. І де він запропастився? Бувало, через день приходив, а зараз немов у воду впав, — зробив коротку паузу і продовжив глухувато. — Діло не жде. Я отримав наказ зібрати правління і зробити все, щоб виключити Гришу зі Спілки. Ну, це ми ще подивимося... Потрібно знайти його, щоб післязавтра прийшов на засідання і щоб був у формі, і нехай мовчить під час обговорення, знаєш же наших...

Ще б я не знав «наших», які ревно виконували вказівки маланчуківців, активно голосували на президіях за виключення із своїх «священних» лав і того ж І. Дзюби, і М. Руденка з О. Бердником, і вирок по-дитячому інтелігентному М. Лукашу виносили з гарячковою готовністю. А скільки ще безвинних літераторів постраждало навіть без будь-якого втручання кадебістів?.. Наш знаменитий менталітет спрацьовував бездоганно.

Не знаю, чи зберігся протокол того засідання правління Київської письменницької організації, — адже маємо звичку при кожній зміні курсу нещадно знищувати сліди минулого, начебто в ньому не було жодної живої людини, живої чесної думки, а декому із керівників того часу навіть вигідно сховати від історії свої негідні вчинки, бо вони тепер ходять у демократах. А відбувалося все так.

У вказаний час почали сходитися ветерани літератури з правління, а ще раніш у конференц-зал зайшов Григір Тютюнник. Зовні він був урівноважений, спокійний, хіба що смагляве від природи обличчя трохи зблідло і круто вигнуті орлині брови то піднімалися, то опускалися над очима. Сліпучо вилощений паркет порипував під його черевиками, коли ми всідалися за круглим столиком у кутку залу. За овалом центрального столу, що служив і для приятельських бесід, і для прощання з визначеними рангом небіжчиками-літераторами, і для подібних розбирань, і для творчих дискусій, всідалися члени правління. Нічого не можна було прочитати на їхніх обличчях. Я потиснув під столом руку Григора і раптом відчув дрібне тремтіння його міцних пальців. Зненацька він підвівся, підійшов до Володимира Вільного, на той час мого колеги-референта, мовчки висмикнув із його пальців товстелезну гаванську сигару і смачно затягся раз-другий, закашлявся, бо не звик курити заокеанський тютюн без затяжки, мовчки кинув недопалок на панський паркет, сильно розплющив його черевиком і знову сів за стіл, а ошелешений Вільний почав шелестіти паперами, готуючись вести протокол.

Нарешті зайшов Юрій Оліферович і примостився в торці довгого столу. У залі запанувала тиша. Збанацький оглянув усіх по черзі, приховуючи хвилювання, і ніби знічев’я почав говорити:

— У нас на правлінні сьогодні одне питання — про вчинок члена Спілки письменників Григора Тютюнника. Як вам відомо, він образив поважного письменника, секретаря нашої республіканської Спілки Олександра Леваду, людину літню, заслужену. Нам доручили обговорити цей вчинок і вирішити, бути чи не бути Григору членом нашого колективу. Ви всі знаєте, який це талановитий прозаїк, скільки ще він може зробити, а тому потрібно добре подумати, перш ніж ухвалити якесь рішення. Хто хоче виступити?

Ортодоксальність Івана Ле знали всі, і тому, коли він перший попросив слова, Григір увесь напружився. А Іван Ле, струснувши довгим сивим волоссям, монотонно почав:

— Вчинок Григора обурливий. Адже він набагато молодший від Левади, а дозволив собі не тільки за-пропонувати йому покинути свій службовий кабінет, а й показав при цьому рукою на землю, мовляв, вам давно час піти з життя. За такий учинок він заслуговує на всілякий осуд. Але давайте поміркуємо, хто такий Тютюнник у літературі. Я недавно прочитав кілька його опо-відань у журналі «Вітчизна» і скажу вам, що вони мене вразили. То чи потрібно сьогодні порушувати питання про виключення товариша Тютюнника із нашої Спілки? — запитав ніби самого себе Іван Леон-тійович і відповів рішуче: — Вважаю — ні, потрібно тільки записати в його особову справу сувору догану.

Ле забув, що в сімдесяті роки догани вже давно не записувалися в персоналії письменників, але ця перша пропозиція трохи підняла настрій, і я підштовхнув Григора:

— Усе буде гаразд, тільки мовчи, «дід» просив не заважати йому.

А Збанацький, підбадьорений першою пропозицією, відбувся жартівливим коментарем і продовжував вести засідання. Думки виступаючих іноді були майже протилежними. Якщо університетський професор Арсен Іщук, спочатку осудивши вчинок, пізніше назвав Григора видатним прозаїком і на закінчення щиро розплакався зі словами: «Та все ж я вас, Григоре, люблю й шаную!», — то вбраний у офіційний костюм Олександр Бандура, тоді директор видавництва «Дніпро», запропонував негайно звільнити славнозвісні письменницькі лави від хуліганів. Інші, осуджуючи вчинок, навіть не думали віддавати на поталу свого колегу, котрий уже тоді став центральною постаттю в літературному середовищі. Відчувалося якесь роздвоєння в слові, якась нелюдська напруженість, а то й безсилля під тиском згори. Увесь цей час Тютюнник сидів, низько похиливши над столом скуйовджену голову, і тільки поскрипував зубами, наче перегризав власні слова протесту, готові вирватися на волю. І якби змусили його виступити з покаянням, я впевнений, що він не зробив би цього, бо занадто добре знав тих, із ким воював навіть таким напівхлоп’ячим способом.

Але до цього не дійшло. Юрій Оліферович щосили намагався згладити ситуацію, звести все до звичайного протокольного запису. Занадто категоричним обвинуваченням він не давав можливості розгорнутися на повну силу пар-тійної пильності, а коли йшлося про величезний талант прозаїка Тютюнника, відразу знаходив і власні слова підтримки. Адже він, як ніхто інший у залі, знав, із яким нетер-пінням очікують «нагорі» їхнього рішення, щоб розмотати далі цілу справу, надати суто побутовому вчинку значення політичного, і тоді... Тому голова і прагнув урятувати ситуацію, не брати на себе гріх перед історією.

Полеміка тривала вже понад годину. Нарешті зійшлися на тому, що все ж потрібно записати бунтівнику сувору догану.

— То давайте проголосуємо за це, — повеселілим голосом запропонував Збанацький.

І тут зненацька для всіх підвівся Ле. Пригладив п’ятірнею шевелюру, глухувато почав:

— Я тут подумав і мушу сказати: а навіщо взагалі записувати Григору догану? Адже наша розмова тут — це вже найбільша догана йому, і далі...

— Дорогий Іване Леонтійовичу, — обірвав виступаючого Юрій Олі-ферович, — правильно, вашими вустами глаголить істина, давайте обмежимося усним обговоренням, хто за це, прошу підняти руку.

Цією поспішною скоромовкою він немов прагнув завершити дискусію, не дати можливості деяким категоричним поборникам моралі знову роздмухати пожежу розправи. І коли переважна більшість проголосувала за пропозицію Івана Ле, усі полегшено зітхнули і загули мов розтривожені бджоли.

Григір стояв за круглим столиком посвітлілий, начебто відчував, як у душу повертається бодай краплина віри в людську порядність і всепрощення. Потім ми обмінялися поглядами і спостерігали, як потихеньку виходять за високі двері члени правління, як неквапом складає папери Вільний, а Збанацький щось говорить Івану Ле і весело усміхається.

— То пішли? — сказав мені Григір і повільно рушив до виходу — прямий і негнучкий, мов козацька шабля.

Зненацька Юрій Оліферович оглянувся, Григір йшов прямо до нього через блискучий зал, мов через вижате поле, ось уже підійшов упритул і зупинився.

— Ну, як ми тобі дали, га? — весело підморгнув йому Збанацький.

І тут Григір розпростер руки для обіймів, міцно обхопив старшого побратима, поклав буйночубу голову йому на плече і зовсім тихо сказав:

— Юрію Оліферовичу, спасибі вам за все, я ніколи не забуду вашої доброти.

— Та годі, годі, Гришо, — плескав його долонями по спині Збанацький. — Усе скінчилося, бери он Льоню та йдіть в «Еней» чай пити, сьогодні можна.

А Григір ніяк не міг відірвати голову від офіційного й водночас батьківського плеча, і на його очах я вперше бачив тихі сльози...