БУДІВНИЧИЙ ВЕЛИКОЇ ДЕРЖАВИ ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА

Моє перше знайомство з Миколою Антоновичем Славовим відбулося понад півтора десятка років тому. У кабінеті заступника голови Ради Міністрів України Марії Андріївни Орлик зібралася група письменників, щоб обговорити питання проведення всесвітнього форуму літераторів, присвяченого дню народження Т.Шевченка. Того разу вперше мав бути використаний річковий теплохід для подорожі гостей із багатьох країн світу.

Обговорювалося все до найменшої дрібниці, оскільки захід мав державне значення, перебував під контролем ЦК, й Україні належало продемонструвати високий рівень організації. Побіжно ознайомившись із планом, обмінявшися думками з літераторами, Марія Андріївна поцікавилася в чорнявого чоловіка, що спокійно сидів трохи осторонь:

— Миколо Антоновичу, чи готові ви прийняти на борт делегацію?

Різко піднявшись із стільця, зодягнений у формений одяг моряка гість кабінету — а це був саме Славов — майже по-армійському відповів:

— Теплохід у повному порядку, з маршрутом ознайомлені, отже ніяких зволікань не буде.

І раптом один із поетів, що вирізнявся особливою експансивністю, ввірвався в розмову:

— А як зробити так, щоб ваш теплохід узяв на борт гостей у Празі? Ми хочемо розпочати свято там, а потім із центру Європи рухатися до серця України — Канева.

Славов на мить прикрив очі кошлатими бровами і з легкою усмішкою відповів:

— З цього нічого не вийде.

— Чому? — ще сильніш загорівся поет.

— Як вам пояснити? Тамтешні мости старі, й наш теплохід за габаритами не може пройти під їхніми прольотами. А вони не розводяться. Тільки й усього.

І раптом поет мало не вибухнув:

— Так висадити в повітря ті прольоти!

Бувалий річковик тільки скептично усміхнувся й нічого не відповів на авантюрну пропозицію літератора. Помовчавши хвилину, так само спокійно продовжив:

— Я болгарин, але теж дуже люблю вірші Тараса Григоровича. Ось і теплохід виділяємо безплатно, та й деяку суму грошей на проведення свята річфлот перерахував. Для мене Україна стала рідною й любою, як і її великий поет...

Той епізод назавжди врізався в мою пам’ять, як і прізвище керівника річкового флоту України. І нині, коли наша молода держава готується відзначити дев’яту річницю своєї незалежності, не можна не сказати про воістину титанічну роботу Миколи Славова задля розвитку річкового флоту...

Боги не обпалюють горщики, але вони запалюють свою іскру в серцях обраних людей на довгі роки і змушують їх бути нарівні з часом, бути попереду часу. Так сталося й з Миколою Славовим.

Він народився в гарному селі Тернівка біля самого Миколаєва. Свого часу сюди переїхали болгари, рятуючись від турецького насильства, тут знайшли вони другу батьківщину й почали прикрашати землю садами, акуратними городами, які щедро плодоносили, даруючи все необхідне для знаменитої болгарської кухні. А поруч завжди був широкий Південний Буг, теплоходи, баржі, буксири й величезні суднобудівні заводи, поруч був привабливий світ подорожей вічно живою водою. І потягнулася душа болгарського хлопчака до кораблів, і флот став часткою його життя, навіть усім життям.

Ще гриміли бої, ще лилася кров наших воїнів на просторах Європи, а він вступає до Одеського інституту інженерів морського флоту. Ішов 1943 рік. Уже тоді юнак відрізнявся широтою мислення, невгамовною жагою пізнання світу, бажанням сказати своє вагоме слово в розвитку водного транспорту. Він навчився бути цілеспрямованим, цінувати кожну мить буття, і цю якість проніс через усе життя. Він викував сильний характер лідера, що згодом принесло багато вагомих досягнень. Він навчився «тримати удар» — свого часу серйозно зайнявся боксом, завойовував звання чемпіона України, входив до складу збірної Радянського Союзу — і ця якість допомагає йому переборювати різноманітні випробування на міцність.

Після успішного закінчення аспірантури, після захисту дисертації кандидата економічних наук інженер-експлуатаційник Микола Славов повертається до рідного Миколаєва. Там і почалося його творче сходження. Не мав молодий фахівець міцної руки нагорі, та він би й не погодився бути в ролі підштовхуваного пасивного пасинка, оскільки звик усі питання вирішувати самостійно. Працював плановиком, диспетчером, начальником клієнтурних причалів, начальником вантажної дільниці, заступником начальника пристані, завзято проходив, як кажуть армійці, курс молодого бійця. Піднімався рано-ранесенько, лягав спати пізно ввечері, всього себе віддаючи роботі. І ця його якість не могла залишитися непоміченою.

Восени 1954 року Микола Славов стає начальником пристані. У ті часи ріки України працювали на повну силу, від теплоходів буквально кипіла вода, а на берегах виростали нові й нові портові споруди, на заводах будувалися нові судна. Повоєнна країна жила творчою працею, й у цьому напруженому ритмі незмінно перебував талановитий організатор і фахівець.

Особливо добре розкрилися непересічні здібності Миколи Антоновича в індустріальному Запоріжжі, де він очолив річковий порт. За одинадцять років роботи він залишив після себе такий добрий слід, що ветерани флоту досі вважають той період таким собі ренесансом. Порт цілковито змінився, та й побутові умови річковиків набагато поліпшилися: виріс цілий масив чудових будинків, названий у народі Славгородом — на честь людини, котра вважає своїм обов’язком зробити все можливе й неможливе для людей. Воістину на добрих справах тримається світ, і Славов, звикнувши бачити не себе над колективом, а колектив у собі, буквально розчинявся в роботі. Флот любить людей міцних, із характером, окрилених мрією. Таким був і залишається Славов.

1967 року Микола Антонович уперше з’являється в Києві не як гість, а як повноправний його житель — талановитого організатора запрошують на роботу заступником начальника управління перевезень Головрічфлоту України. Це був уже державний рівень, який потребує масштабності прийняття рішень, пошуків шляхів розвитку всієї галузі.

А через два роки він очолив столичний порт, який на той час перебував у жалюгідному стані, щоб назавжди подарувати киянам і прекрасні вантажні райони зі складськими приміщеннями, і розгалужену, відмінно ув’язану транспортну інфраструктуру, де головний водний шлях сполучається із залізницею та автомагістралями. А як змінився вигляд набережної Дніпра на Подолі, надавши древньому району чари сучасного європейського міста. Ось і вір прислів’ю, що один у полі не воїн — він таки може бути воїном, якщо зуміє запалити полум’я ініціативи в людях, змусить їх побачити попереду прекрасне і, не жаліючи сил, віддати всього себе справі.

1973 року Микола Антонович очолив Головне управління річкового флоту при Раді Міністрів України. Він прийшов на цю вершинну посаду через роки впертої праці, він піднімався до неї, як альпініст на гірську вершину, скрізь залишаючи після себе добрий слід, вписаний в історію рідної землі. І розгорнулася робота з розвитку галузі, і новий начальник мотався вдень і вночі по ріках і селах, забувши про втому, і робота стала його другим диханням, його життям.

Колег-річковиків у багать- ох країнах завжди вражає дивовижна прозорливість Миколи Славова. Ніби за помахом чарівної палички чи натхненням згори він уміє знаходити масштабні, далекоглядні рішення, що дають флоту новий поштовх розвитку, новаторські прийоми, що ставлять міжнародних конкурентів у скрутне становище. При цьому на першому місці завжди залишаються не меркантильні інтереси, а бажання зробити все можливе для рідного народу. Забігаючи наперед, скажу, що не побудував він висотну дачу десь у престижних мальовничих місцях, не змінив скромну двокімнатну квартиру на сучасні хороми, та й на відпочинок на Канарські острови все ніяк не вибереться через справи. І в ті роки величезний практичний досвід злився з талантом ученого, тверезий економічний розрахунок із романтизмом винахідника.

Саме тоді розпочалося відновлення річкового флоту — заграли хвилями стрімкі теплоходи на підводних крилах, у річкових портах оселилися красені пасажирські теплоходи проекту 301 і 302. Все це були задуми Миколи Славова, втілені в життя.

Він інтуїтивно вгадав майбутній напрямок розвитку річкового флоту, проклавши перші маршрути українських суден у Чорне та Середземне моря, на Дунай. Зробити це за жорсткої міжнародної конкуренції було дуже нелегко, але час показав: це виявилося чи не єдиним правильним рішенням, і нині десятки наших суден «ріка—море» бороздять міжнародні води, приносячи рідній Україні і державний авторитет, і відчутну економічну вигоду.

Потім був Чорнобиль, величезне випробування на міцність для всіх співвітчизників, а особливо для річковиків, на долю яких випало разом із військовими, міліцією, шахтарями рятувати землю й воду навколо ядерного монстра, що розбушувався. Адже в ті тривожні часи судна перевезли по воді в зону ЧАЕС близько 7 мільйонів найважли-віших вантажів, річковики ж спорудили вахтове плавуче селище в колишньому селі Страхоліси, ніби жартома перейменованому на Зелений Мис.

Сто днів і ночей довелося провести в пекельній зоні й Миколі Антоновичу — не міг же він кинути напризволяще своїх ка-пітанів і матросів, кранівників і землечерпальників. Стогнала душа господаря Дніпра, побачивши ту ж Чорнобильську ремонтно-експлуатаційну базу флоту, яка потрапила в облогу радіації і була приречена на загибель. Що ж, за все треба платити, за насильство над природою насамперед.

За ті великотрудні дні й ночі Микола Антонович Славов одержав орден Трудового Червоного Прапора. І хоча перед цим його груди прикрашали численні високі ордени, він дорожить цією нагородою особливо — адже робота в зоні нагадує бойові дії, це як фронтова нагорода...

А потім якось Україна прокинулася незалежною державою. Це був немов дарунок долі — цілком безкровно здобути свободу, про яку мріяло не одне покоління українців. Але громадяни вільної держави почали поводитися по-різному: одні надривали горло на мітингах, інші нишком крали все, що погано лежало, інші тужили за імперією, що розпалася. А Микола Славов, засукавши рукави, взявся рятувати й далі розвивати річковий флот. І прозірливість ученого підказала тодішньому керівникові Головрічфлоту єдино вірний шлях: потрібно йти з-під опіки держави, створювати самостійну акціонерну компанію за зарубіжними взірцями. Після важкої підготовчої роботи Фонд державного майна в листопаді 1992 року створив акціонерну судноплавну компанію «Укррічфлот». Почався новий етап існування великого й дружного колективу володарів водних просторів України.

За вісім років щасливого плавання по бурхливих хвилях реформ АСК «Укррічфлот», очолювана М.Славовим, стала справжнім флагманом реформування народного господарства. Саме це підкреслив у своєму виступі на міжнародному симпозіумі з проблем формування в Україні фондового ринку 26 січня 1995 року Президент України Леонід Данилович Кучма: «Особливе значення... має підтримка фінансовим ринком компаній, що завершили корпоратизацію. Вони повинні насамперед відчути реальний приплив капіталів. Візьміть компанію «Укррічфлот», акції якої котируються на Українській фондовій біржі. Я кілька днів тому прочитав у газеті, що їх ринкова ціна зараз перевищила 400 відсотків номінальної вартості. Це отримана модель розвитку, до якої ми повинні прагнути».

Дійсно, судноплавна компанія перебуває в безперервному розвитку, дивуючи інших своїми показниками. За підсумками роботи за 1999 рік консолідовані доходи її зросли на 39%, балансовий прибуток збільшився на 46%, розмір дивідендів на одну акцію на 13% перевищив рівень попереднього року. І за минулі шість місяців поточного року судна компанії перевезли набагато більше вантажів, ніж за той же період минулого. А всі перевезення АСК «Укррічфлот» сьогодні становлять 35% у загальному обсязі перевезень морським і річковим транспортом України. Чи це не свідчення правильно розрахованого курсу діяльності злагодженого колективу річковиків, спроможного й у найважчі часи відстояти інтереси молодої держави.

І в самій компанії триває удосконалення структури. Нині відбувається черговий етап ре- структуризації, що включає створення мережі дочірніх підприємств. Так, останнім часом було приєднано до АСК «Укррічфлот» Запорізький, Миколаївський і Херсонський річкові порти. Цей процес проходив не гладко, але за посильної підтримки обласних держадміністрацій, які усвідомили позитивний результат створення великої інфраструктури водного транспорту, завдяки наполегливості президента АСК «Укррічфлот» М.Славова і цей етап завершено.

Як результат роботи — своєчасна виплата зарплати річковикам, причому досить високої порівняно з іншими галузями народного господарства (800 гривень у середньому), пристойні дивіденди акціонерам, яких під флотським прапором зібралося не мало не багато — 150 тисяч. Прозорість економічної політики компанії дозволяє їй регулярно перераховувати кошти в державний бюджет, за що зовсім недавно АСК «Укррічфлот» одержала заслужену нагороду української податкової інспекції.

А багаторічний лідер річковиків продовжує дивувати своїх співгромадян. Назвіть мені, хто зараз що-небудь будує, випереджаючи час. В основному зводять кінці з кінцями, нарікаючи на різноманітні труднощі. Але ось на воду один за одним сходять найсучасніші суховантажні судна «ріка—море», вже п’ятий красень у вересні вирушить в перший рейс по морях. А кредит Європейського банку розвитку та реконструкції на першу серію суден могла взяти без гарантії держави тільки така людина високого міжнародного рейтингу, як М.Славов. Ось і знову, з огляду на високий імідж компанії та її керівництва, Кредитна рада ЄБРР 4 серпня цього року відкрила нову кредитну лінію на спорудження ще семи першокласних теплоходів. Отже майбутнє нашого річфлоту забезпечено, нові судна почали приносити славу молодій незалежній Україні, працюючи в міжнародних водах.

До слова, Микола Славов користується справжнім авторитетом серед моряків і річковиків багатьох країн. Так, з 1991-го по 1996 рік він був першим представником України в Дунайській Комісії і першим з громадян України обирався на посаду секретаря цієї міжурядової організації. А з 1993 року він же беззмінний президент міжнародної організації водних транспортників БІНСА, до складу якої входять найбільші судноплавні підприємства України, Росії, Азербайджану, Грузії, Угорщини, Болгарії та Туреччини.

Часом чудуєшся, як багато може одна людина. Не знаючи ні сну, ні спочинку (скільки разів Микола Антонович, вибравшись на відпочинок, раптом вибачався перед своєю дружиною Ніною Михайлівною й повідомляв, що змушений повертатися до Києва, оскільки без його особистого втручання не може вирішитися важливе флотське питання), він бере на свої сильні плечі, непідвладні часові, весь величезний тягар роботи, сповідуючи вірність їй до кінця. Ось він поспішає в якусь європейську країну, стурбований долею розгромленого війною Дунаю, де раніше активно працювали українські судна, ось зустрічається з сивочолими ветеранами Подолу (до речі, тільки торік на добродійні цілі компанія перерахувала півтора мільйона гривень). У цьому стилі відкритого життя проявляється багаторічний досвід суспільної роботи — адже М.Славов був депутатом міськрад, і депутатом Верховної Ради трьох скликань.

Микола Антонович не обділений високими державними почестями. Та й нова Україна сповна віддячила йому: він нагороджений орденами «За заслуги» III і II ступенів, носить звання «Заслужений працівник транспорту України». А торік разом із членами своєї новаторської команди пережив хвилюючі хвилини, коли отримував із рук Президента нашої країни диплом і знак лауреата Державної премії в галузі науки і техніки.

Він зумів створити першо-класну команду керівників судноплавної компанії, серед яких стали яскравими особистостями віце-президент П.Подлєсний, голова Укркомфлоту О.Дідковський, комерційний директор М.Чубай, технічний директор М.Антипенко й багато інших. З ними йому легко розв’язувати будь-які проблеми. Тому він згоден лишатися на капітанському містку свого улюбленого дітища ще не один рік, він ще не напрацювався до останньої втоми, він вміє і може «тримати удари» долі.

Колись далекі дослідники, перечитуючи літопис наших справ і звершень, обов’язково наштовхнуться на ім’я «Славов». Так, воно вже вписане в літопис нашої сучасної історії золотим рядком, і цього ніхто не зможе заперечити. Він продовжує творити на землі добро, болгарський син України, і цьому процесу не видно кінця, тому що працює він на свою рідну державу, будує велику державу.

Якось Микола Антонович, на мить замислившись, насупивши кудлаті чорні брови, сказав:

— Знаєте, я вірю курсу, обраному Леонідом Даниловичем Кучмою. Він хоче бачити Україну щасливою та багатою, він намагається робити її такою. І нам, господарникам, лишається тільки підставити своє плече під роботу. Іншого шляху немає...

Так, Микола Славов вибрав свій шлях і продовжує йти ним упевнено й невідступно.