ДО ТЕБЕ В НІМОМУ БЛАГАННІ ПРОСТЯГАЮ РУКИ...

Здається, дотепер існує приз ООН «Фейр-плей» за найблагородніший вчинок року. Хоча давно вже я не чув про якийсь справді приголомшливий випадок благородної поведінки на спортивній арені. Чомусь зберігся в пам’яті сліпий альпініст, який забрався на Монблан і стрибнув звідти на дельтаплані в невидиме йому провалля. Вчинок унікальний, але, якщо вдуматися, для кого він може бути прикладом? Незрячих багато, але хто з них ще здатний на таке? По-моєму, останніми роками цей приз чи просто не вручають, чи видумують його володаря, користуючись чутками й інформацією, яка не дуже відповідає істині. Взагалі, це природно: чи багато благородства, що може бути прикладом, бачимо ми в звичайному, не спортивному, житті? І чого, власне, у спорті його має бути більше, ніж в інших видах людської діяльності? Адже виступають на стадіонах і в спортивних залах люди, а не якісь лицарі без страху й докору.

Що найпростіше — потиснути руку суперникові, посміхнутися, гідно програти. Куди там! Подивіться на фехтувальників. Це люди в чистому білому одязі, багато хто розмовляє французькою мовою, на якій ведеться суддівство. На вищому рівні фехтування небезпечне, можуть насправді вбити, важко поранити. Дуже боляче хльоскає й через захисний одяг шабельний клинок, уламок шпаги чи рапіри страшніше за бойову зброю мушкетерів. Проте це ж благородний спорт аристократів! Де ж джентльменські манери Атоса та д’Артаньяна, із якими трафаретно прийнято порівнювати майстрів клинка? Ось закінчено бій, переможець поспішає піти, йому ніколи, він, стоячи спиною(!) до переможеного, простягає йому, не дивлячись, руку.

А ці істерики в ході поєдинку, це зривання маски, очі, які дико палають, образи арбітра, хоча він і виносить неприємний вердикт!

Ось за що шалено люблю бокс — це за джентльменство, якого так не вистачає в багатьох інших видах спорту. Адже принаймні понад половина боїв рівні, але нічиїх у любителів не існує, будь-яке рішення несправедливе. Проте закривавлені суперники підкоряються здебільше суддівській сваволі спокійно, не забудуть потиснути руку, а найчастіше — обійняти суперника, який приніс їм масу неприємностей, поздоровити тренера, вклонитися публіці. Винятки надзвичайно рідкісні — таке вже в боксерів хороше виховання.

Однак і тут джентльменство в ході поєдинку практично виключене. Мало хто втримається, щоб не добивати вже не спроможного до опору суперника, мало хто не використовує для повторних ударів давно вже закривавлену брову суперника, кожний скористається інформацією про те, що в суперника хвора рука...

«О, спорте, ти — життя!» — вигукнув непоправний ідеаліст П’єр де Кубертен, який заснував Олімпійські ігри. Нині його дітище трансформувалося в професіональну систему заробляння грошей після олімпійської перемоги. Поки офіційно переможець отримує лише медаль і диплом, але всі знають, що у власній країні на нього чекає винагорода в десятки тисяч доларів, що рекламні контракти швидко зроблять його мільйонером.

Легка атлетика досить мирний вид спорту, у принципі, там немає безпосереднього контакту між спортсменами, крім як товкучки в забігах. Проте нині ця товкучка, природно, категорично заборонена правилами, набула небезпечного характеру, й бігуна, який випадково чи навмисне збив суперника, не завжди дискваліфікують. А відносини в боротьбі за першість часто виходять за межі пристойностей. Згадую унікальний, щоправда, випадок, коли рекордсменка світу в бігу на 800 метрів із Донецька, стоячи на старті, перекинулася кількома фразами із суперницею з Одеси, яка напередодні відібрала в неї рекорд, і наприкінці розмови, перед пострілом стартера, швидко зірвала із себе труси й показала подрузі сідницю як останній аргумент. Проте ж на стадіоні вони були не самі...

Намагаюся пригадати щось благородне, яке трапилося нещодавно. Колись німець, який стояв збоку дистанції, врятував радянську команду біатлоністів від поразки в естафеті — віддав свою лижу з черевиком Іванові Бякову. Сергій Бубка якось дав південноафриканцю Оккерту Брітсу свою жердину, а той потім звинуватив Сергія в тому, що жердина була навмисно вибрана не за вагою. Нині й таких подій щось не чути. За перше місце на Гран-прі платять 50 тисяч доларів у багатьох уже видах. Яке тут благородство...

Усе чекаю — ось упав у ході забігу бігун, корчиться від болю. Раптом хтось зупинить біг, простягне йому руку, обійме, побіжить поруч, задоволений лише тим, що допоміг людині.

Куди там! Падайте, падайте — забіг, життя пронесеться повз, загін не помітить утрати бійця. Задорнов дивується: як це не помітять? А ось так! Усі промчаться повз, туди, де вабить зеленим кольором купюр фініш. Впав? На одного поменшало. Нехай невдаха плаче.

Зупиніться, люди, не будьте такими жорстокими! Якщо ви всі зупинитеся перед тим, хто впав, забіг повторять. Ти цього хотів, старий П’єре де Кубертене?