ДО ШКОЛИ — ЧАС?

«Виховання не повинне бути підготовкою до життя,
воно має бути самим життям»

Ентоні де Мелло

Майбутнє шкільне життя, про яке в сім’ї говорять стурбовано, з острахом, тривожить дитину з погляду її нової соціальної ролі школяра. Дитині в цей час особливо важливо, щоб батьки цілковито приймали її такою, як вона є, унікальною особистістю, важливо відчувати їхню беззастережну любов, яка підтримує таке необхідне відчуття себе як «Я —хороший».

Батьки шести- семирічних дітей стурбовані. Ось уже час до першого класу лаштуватися, а тут такі проблеми останнім часом почалися, вже вся сім’я у стресі. Дитина «раптом зіпсувалася», «завжди була така слухняна, а зараз наче підмінили», «не хоче слухати, все треба по десять разів повторювати», «нахабно поводиться, грубіянить, пащекує, насміхається, щоразу зривається на крик», «постійно кривляється, вдає з себе клоуна», «стає некерованою, непокірною, зухвалою» і т.п. Інші батьки, що мають дітей такого ж самого віку, відчувають на собі відверто заздрісні погляди вищезгаданих батьків. Звичайно — адже в них діти слухняні, безконфліктні, тихі й сумирні, граються, як і раніше, у свої ігри, не заходять у суперечки з дорослими. Як ви гадаєте, яким дітям буде легше розпочати нове шкільне життя?

Виявляється, що саме дуже активним, невгамовним, тим, котрі потребують постійної уваги, контролю з боку дорослих, непосидючим, неслухняним дошкільнятам-чомусикам буде легше розпочати систематичне навчання в школі. Зі вступом до школи у таких дітлахів досить швидко «все стає на свої місця», а батьки згадують про труднощі у вихованні як про пройдений етап, хоча й доволі складний. Їм справді вже настав час до школи.

І навпаки, багато хто з дошкільнят, на перший погляд, благополучних у дошкільному дитинстві, з приходом до школи виявляють небачені доти риси — впертість, конфліктність, агресивність, небажання слухати вчителя і взагалі вчитися, пасивність, інертність. Спостережливі досвідчені вчителі підтвердять, що саме ці діти граються ляльками й машинками під партою, приносять різноманітні іграшки до школи, живуть «передчуттям перерви», нудяться і відверто страждають на уроках. Таким хлопчикам та дівчаткам ще зарано до школи, бо не пройдені важливі «уроки» дошкільного дитинства.

У чому ж річ? Чому саме так?

Причини криються у різному рівні соціальної або особистісної готовності дітей до навчання в школі. Про фізіологічну готовність (рівень фізичного здоров’я, рівень біологічного розвитку та стан здоров’я) батьки щось знають від лікарів. Щодо психологічної готовності можуть мати поверхові знання з популярної літератури, яка, до речі, часто дуже спрощено й водночас заплутано подає це питання, залякуючи мам і тат уже самим переліком необхідних їхньому майбутньому школяреві ізольованих психічних якостей. Про особистісну готовність дитини посісти нову позицію, на жаль, мало хто знає. Тоді як ця складова є не менш, якщо не найбільш важливою за вищезгадані передумови початку шкільного життя, оскільки без неї, навіть при наявності необхідного запасу знань та вмінь, дитині буде важко в школі. Це — загальна готовність дитини до нових форм спілкування, нового ставлення до навколишнього світу і до самої себе, що обумовлюються новою ситуацією шкільного життя. Які ознаки такої готовності? Як допомогти дитині набути її?

Перш за все дитина прагне посісти нове, більш «доросле» становище в житті і виконувати важливу не лише для неї самої, а й для інших людей діяльність — навчальну, що відкриває доступ у світ дорослості. Так починає заявляти про себе нове ставлення до світу, яке зветься у психології «внутрішньою позицією школяра». Дитина ніби випадає зі звичного ритму життя, втрачає інтерес до своїх звичних занять, ще вчора цікаві іграшки починають пилюжитися. Дівчатка й хлопчики, які хочуть мати новий соціальний статус школяра, розглядають навчання як соціально значиму цікаву діяльність і виявляють себе певним чином: наприклад, розказують про школу із захопленням — і «які там вчаться дорослі діти, що все-все знають, багато чого вміють самі робити», і що «там цікаво, про динозаврів і мамонтів буду вчить, а потім іще виросту й поїду в пустелю вивчати варанів». А ще можуть порівняти з дитсадочком — «у школі великі діти, а в садочку маленькі, як я була колись, у мене буде все, як у сестри, — і пенал, і зошити, і я буду сама читати про що схочу, а не маму чи сестричку просити».

У спілкуванні можна помітити прагнення дітей відірватися від конкретної ситуації, обговорювати загальні, навіть філософські та світоглядні теми. Такі зрушення свідчать про розвиток пізнавальних потреб, які можна буде повною мірою задовольнити уже в школі.

Вдома такі діти виявляють бажання виконувати ті чи інші доручення дорослих, намагаються взяти на себе якісь обов’язки, стати помічниками у сім’ї. Якогось дня, наприклад, можна застати сина чи доньку за пранням свого носовичка або миттям підлоги чи розкладанням черевиків усіх членів сім’ї. Не біда, що вже мокра сорочечка й майка, а носовичок залишився таким самим сіреньким, як і був, — серйозно й уважно ставитись до думок та суджень, підтримати, порадіти за дитину, розділити її радість від перших власних успіхів у «дорослих» справах не просто бажано, а необхідно. Саме цього так чекає дитина, наочно показуючи батькам свій стрімкий злет ще на один щабель свого розвитку. Саме цим батьки допомагають своїм дітям навчатися нового, підтримують бажання набувати нових вмінь та знань, зростати особистісно, дорослішати, ставати відповідальними та люблячими людьми.

Якщо ж перехід до нового соціального становища і нової навчальної діяльності своєчасно не настає, то в дитини виникає відчуття незадоволення, що рано чи пізно виявиться у закономірних негативних проявах кризи 6—7 років. Кризи розвитку необхідні й неминучі, виникають вони в усіх дітей, проте в одних проходять непомітно, згладжено, а в інших — бурхливо й дуже болісно.

Основні ознаки вікової кризи виявляються в активному небажанні дитини зробити щось тільки через те, що це запропонував дорослий, незалежно від змісту запропонованого; у впертості — в наполяганні на чомусь не через те, що дуже хочеться, а лише тому, що вона цього вимагає («а я так сказав»); у непокірності, спрямованій уже не проти дорослих, а проти самих норм поведінки; у бунті, коли вся поведінка набуває характеру протесту, неначе оголошено постійний «стан війни» з оточуючими; у знеціненні дорослих (погані слова, грубощі), любимих колись речей (рве книжки, ламає іграшки).

Батькам слід пам’ятати: незалежно від особливостей перебігу кризи, поява її ознак свідчить про те, що дитина стала старшою (тішитися треба, а не панікувати), а отже — готовою до серйознішої діяльності і серйозніших «дорослих» стосунків із людьми.

Переходячи від одного періоду свого розвитку до іншого, дитина стає відносно важковиховуваною, оскільки система вимог батьків уже не відповідає новому рівню її розвитку, її новим потребам, бажанням (криза новонародженості, криза одного року, криза трьох років, 6—7 років, підліткова криза 12—14 років, криза юності 17—18 років). Це саме ті поворотні точки розвитку, коли зміни педагогічних, виховних вимог не встигають за стрімкими змінами особистості дитини. Важливо пам’ятати, що чим ширший цей розрив, тим гостріше проходить вікова криза. І тим більше у батьків підстав замислитися над необхідністю змін, вчитися змінюватися й розвиватися разом із дітьми, тим більше поле для вияву власної творчості та ініціативи у спілкуванні.

Отже, добре було б подумати, чи всі заборони обгрунтовані і чи не слід уже надати дитині більшу свободу для вияву самостійності. Чим швидше батьки перестануть ставитися до дитини як до безпомічного малюка, невмілого, повільного, недосконалого виконавця різних справ, за якого краще все ж таки впорається бабуся чи мама, а почнуть сприймати дитину як партнера, товариша, котрого поважаєш і до котрого прислухаєшся, з яким радишся і спільно приймаєш якісь рішення, чим швидше змінять тон напучування, наказу — на роз’яснення і спільний з дитиною аналіз ситуацій, тим спокійніше і впевненіше дитина вступить у новий період — шкільне життя.

Тому дітлахи, котрі ще до вступу в школу виявляли непокірність, упертість, знецінювання дорослого, грубість та інші різноманітні протестні форми поведінки, з початком навчання зіштовхуються з меншими труднощами, ніж діти, в яких не простежувалися такі форми поведінки. Адже їхні нові потреби просто не могли реалізуватися в рамках дошкільного способу життя, що й викликало спротив. У школі ж ці дітлахи зможуть реалізувати свою важливу потребу, оскільки там у них з’явиться можливість усвідомити себе як особистість у системі людських стосунків «Я —школяр». Ставши школярами, ці дітлахи переповнені прагненням учитися, відчувають себе повноцінними особистостями, сподіваються досягти визнання в школі і заслужити повагу й любов учителів та однокласників. Головне тепер, щоб це прагнення вчитись, цей дитячий оптимізм збереглися якнайдовше. А педагоги та батьки першокласника спільними зусиллями мають допомогти і подолати перші труднощі, і освоїтися в новому житті, і стати справжнім школярем, що вчиться з радістю.