Віддайте клоунів, ведмедів і принцесу!

Закінчився навчальний рік. Влітку загальноосвітні заклади підфарбують, помиють парти та зроблять якийсь ремонт. Адже першого вересня школа знову має бути готовою прийняти своїх учнів: як тих, котрі ходили до неї роками, так і малюків, котрі ще вчора бавилися в пісочниці. Школа має бути готовою, а чи готові до неї малюки, яких уже розподілили по «а», «б», «в»-класах? На жаль, більшість їх справді неготові. Дарма що дадуть правильні відповіді на запитання завуча або виявлять вміння читати, рахувати. Неготовність ця психологічна, хоча саме психологічна готовність і покликана забезпечити здатність дитини освоїти нову позицію — школяра. Так розпочнеться ще один рік, що свідчитиме про відсутність реальних змін. А саме — вкрай необхідної зміни парадигми навчання на парадигму розвитку дитини. Зокрема з завдання «підготувати до школи», «підготувати до майбутнього життя» — до завдання педагогам та батькам усвідомити, що необхідно визнати й не порушувати елементарного права п’ятирічної дитини на життя вже тепер. Тобто проживання повноцінного за змістом і формами самоцінного дитинства зі специфічними, тільки цьому періоду притаманними завданнями.

На рівні медиків, які відстежують картину «нездоров’я» дошкільнят та вихователів, котрі спостерігають збільшення кількості «проблемних» дітлахів, дедалі виразнішою стає стурбованість. А на рівні функціонерів — заперечення існування проблеми, лакування дійсності, демагогічні тиради та заклинання. Коли начальник управління освіти Київської держадміністрації Б.Жебровський на цьогорічній конференції «П’ятирічні діти: особливості розвитку» спокійно повідомив, що 2003 року до школи пішло кілька тисяч дітей, які не досягли ще навіть віку 6 років (!), здавалось, у багатьох присутніх в залі мороз поза шкірою пішов. Але на думку Бориса Михайловича, проблем немає — «всі нормально вчаться, все добре»...

Замість підвищувати статус вихователя (і через гідну зарплату також), підтримувати його, радитись і прислухатись до нього, аргументовано й послідовно роз’яснювати батькам, учителям, громадськості, як допомагати дитині розвиватися, закладаючи міцний фундамент дошкільної зрілості до семи років, — батьків активно залякують високими шкільними вимогами до функцій інтелекту та пам’яті, спонукають форсувати дитячий розвиток. І все це замість того, щоб звернути увагу педагогів та батьків на індивідуальність дитини, притаманні саме їй інтереси та здібності. Консультативна ж робота з хлопчиками й дівчатками п’яти- шестирічного віку тоді б спрямовувалась не на, прямо скажемо, непрофесійну діагностику й неетичний відбір більш «зручних» та «відсів» тих, хто «не вписався» у волюнтаристське розуміння «норми», а на зацікавлене розкриття рівня й особливостей розвитку дитини, а також на вибір диференційованих педагогічних умов, що забезпечать різнобічний розвиток дитини та підготовку до школи.

На жаль, зміни у сфері освіти не наближають, а, навпаки, віддаляють нас від, на мій погляд, бажаного і необхідного переходу з парадигми навчання до парадигми розвитку дитини — у сім”ї, школі, суспільстві. Можливо, тоді б так не форсувався розвиток інтелекту, не перевантажувалась пам’ять, адже саме становлення «емоційного інтелекту» визначає життєвий успіх і самореалізацію людини. Виховання особистісне, емоційне, залишаючись «падчеркою» освіти наших днів, поки що не стало тим важливим компонентом освіти, що забезпечує усвідомлення дітьми самих себе і свого оточення, формує готовність до самовизначення, творчого життя.

В.Сухомлинський хотів бачити і будував «школу радості», відомі психологи Д. Ельконін та В. Давидов показали, що, по-перше, як співалося у пісні: «учиться треба весело, щоб хороше учиться», а, по-друге, дітей не треба нафаршировувати інформацією (вона завжди швидко старіє). Необхідно підтримувати їхнє прагнення пізнавати нове, допомагати в оволодінні єдиним умінням — умінням вчитися. До речі, саме завдяки титанічним зусиллям Д. Ельконіна у 90-х роках минулого століття в СРСР не був впроваджений невдалий «експеримент» початку шкільного навчання з шестирічного віку.

Чи запитували ви п’ятилітніх дітей, чи хочуть вони до школи? Співробітники лабораторії виховання дошкільників Інституту психології АПН України запитали. Відповіді отримали не після цілеспрямованих чи завуальованих наставлянь із боку вихователів або «обробки» батьками, а в ході спільного з дітьми розглядання сюжетних картинок, під час гри в ляльки, гри-драматизації, малювання. Більшість п’ятилітніх не хоче йти до школи, бо нічого, крім незручності, дискомфорту, іноді прямого насильства, діти, яким не дають погратися «в будку та пораненого собачку», «клоунів, ведмедів і принцесу», «копачів підземних тунелів у пісочку», не відчувають.

Тривога батьків, напружене обговорення домочадцями стратегії вступу до школи, тестування при вступі, залякування фатальними наслідками в разі невдачі… А згодом контрольні з математики, письма та перевірка швидкості читання (70 знаків за хвилину!) вже при переході з першого класу в другий (наприклад, у школі моєї молодшої доньки перших класів чотири, а других тільки три)… Це все те негативне тло, що аж ніяк не сприяє, а дуже деформує й гальмує нормальний розвиток дитини, примушує не жити, радіючи, а виживати, ламаючи свою природу.

Поширена практика тренування малюків на читання та додавання, заняття з логіки, коли образне мислення ще несформоване тощо, відображає попит на якнайшвидший розвиток якостей, необхідних школі. І дарма що дитина в цілому не розвивається. При цьому дресирування починається в тому віці, коли реальність емоційного проживання ще посідає суттєве місце у психіці дитини. Через те, що ця емоційність механічно витісняється інтелектуальною раціональністю, порушується природний розвиток дитини. В результаті отримуємо замкнене коло — бажаючи розвинути дитину, але розвиваючи не адекватними віку методами, тільки посилюємо загальну нерозвиненість.

Доречно згадати пересторогу великого вчителя і психолога Ш.Амонашвілі, який, навчаючи дітей без оцінок і досягаючи творчого вільного самовиявлення дітей, того базового прагнення самостійно пізнавати й відкривати нове, попереджав про небезпеку перетворення «школи для маленьких» у «маленьку школу». Здається, що «маленьку школу» для дошкільнят у нашій країні вже організували, тепер дітям дедалі більше починає загрожувати та велика школа, яка прагне чим раніше посадити їх за парти і якнайшвидше «профіліювати», чітко розсортувавши дев’ятирічок на «математиків», «філологів», «біологів», «економістів» та «юристів». І все це замість того, щоб звернути увагу педагогів та батьків на індивідуальність дитини, притаманні їй інтереси і здібності. Консультативна ж робота з п’яти-, шестилітніми була б тоді спрямована на розкриття рівня і особливостей розвитку дитини, а також на вибір диференційованих педагогічних умов, що забезпечать її правильний розвиток та відповідну підготовку до школи.

Напевно, справді щось негаразд у світі, який створили дорослі, коли шестирічний хлопчик уже вкотре вперто малює свою школу з чорними вікнами і чорними дверима…