ДНІ САДАТА

Єгипетська громадськість проходить сьогодні випробування потоками суперечливої і приголомшливої інформації в мас-медіа й Інтернеті про колишнього лідера нації — Анвара Садата, вбитого на очах усього світу 6 жовтня 1981 року.

80-річний Хусейн ель-Шафі, віце-президент садатівської епохи, який зберігав мовчанку протягом 20 років, привселюдно — під час телевізійного ток-шоу — вибухнув прокльонами на адресу покійного глави держави, назвавши його «зрадником і американським агентом». Він посилався на статті тридцятирічної давності з американських газет «Вашингтон пост» і «Геральд трибюн», у яких повідомлялося, що Садат одержував платню від ЦРУ. Коли з’явилися ці компрометуючі публікації, глава держави, маючи владні повноваження, так і не зумів притягти ці газети до відповідальності за наклеп.

Опублікована в тижневику «Аль-Арабі» стаття під заголовком «Насер — герой цього століття, ель-Садат — найбільший зрадник» розгнівала вдову Садата і його чотирьох дітей. Сім’я подала судовий позов на газету, вимагаючи компенсації 5 млн. фунтів (близько 1,2 млн. доларів США), закриття газети на три місяці та ув’язнення двох головних видавців.

Влітку 2001 року президент країни Мохаммед Хосні Мубарак вручив престижні премії творцям єгипетського фільму «Дні Садата», в якому події останніх 40 років історії республіки показані з чудовим тактом і щирою ностальгією.

Схоже, у Єгипті немає одностайної думки, як усе ж таки ставитися до людини, котра вивела рідну країну з війни, зберігши тим самим від каліцтв, полону й загибелі сотні тисяч співвітчизників, і заплатила за це життям у момент свого тріумфу.

У пошуках свого «я»

Мохаммед Анвар ель-Садат народився 25 грудня 1918 р. у селянській родині середнього статку. Його молодість була багата на важливі події: навчання в Королівській військовій академії, участь у змові проти британців під час Другої світової війни, в’язниця, втеча, праця експедитором за скромну платню. Його другий шлюб зі шляхетною жінкою, чия сліпуча краса не марніла з роками, виявився щасливим. Джихан Садат і все ще продовжує називати покійного «чоловіком своєї мрії». 1950-го він став одним із дванадцяти «вільних офіцерів» — революційної організації під егідою полковника Гамаля Абдель Насера. Спільно вони планували покласти край британській присутності в Єгипті і скинути короля Фарука. Садат брав активну участь у Липневій революції 1952 р. і підтримав кандидатуру Насера на президентських виборах 1956-го.

Його соратники по владі — привілейоване офіцерство — ставилися до нього зі зневажливою зверхністю через убогий арабський одяг, у якому він роз’їжджав на бувалій у бувальцях вантажівці, працюючи експедитором, а ще більше — через дуже смаглявий колір шкіри, успадкований від суданських предків. Він реагував на ці дошкульні кпини бездоганним стилем своїх європейських костюмів і виношував честолюбні задуми. Через праві переконання та з інших причин Садат опинився на других ролях в уряді, але двічі — у 1964—66 рр. і 1969—70 роках — обіймав пост віце-президента, виконуючи, втім, більшою мірою протокольні функції. У нього явно були ораторські здібності, і Насер доручав йому виступати перед армійською аудиторією в різних регіонах молодої Об’єднаної Арабської Республіки й у Ємені.

Швидка смерть Насера наприкінці вересня 1970 р. привела Садата на найвищий пост у державі. Попри те, що багато політиків вважали в.о. президента незначною і тимчасовою фігурою, він проявив несподіваний хист до виживання. Суперники Садата не встигли організуватися, і плебісцит 15 жовтня
1970 р. узаконив його перебування на вершині влади.

Першим завданням Садата на новому посту стало зміцнення своїх позицій. У травні 1971 року майстерним маневруванням він подолав політичних недругів, звинувативши їх у спробі державного перевороту. Тисячі людей вийшли на вулиці Каїра, вимагаючи стратити «призвідників заколоту» — міністра внутрішніх справ Шараві Гомаа і міністра оборони генерала Мохаммада Фавзі. Із посад було усунуто керівників служби безпеки. В результаті перестановок у силових структурах із політичного обрію зникли найвпливовіші прибічники Насера прорадянської орієнтації й особисті противники Садата. «Пом’якшення» насерівського режиму примирило «вільного офіцера» із представниками середнього класу і підбадьорило колишню еліту. Садат назвав цю перемогу «коригуючою революцією». Того самого місяця президент підписав договір про дружбу та співробітництво з Радянським Союзом, але у взаєминах із Москвою вже не було колишньої теплоти.

Йому дісталися у спадщину «арабський соціалізм», гіркота військової катастрофи 1967 р. разом із проваленою ідеєю фікс скинути всіх євреїв у море, замінований Суецький канал із лінією Бар-Лев уздовж східного берега і ревнива «арабська єдність». Конфронтація з Ізраїлем набула характеру затяжної «війни на виснаження», у якій єгиптяни обстрілювали ізраїльські позиції на Синаї, а ізраїльська авіація у відповідь завдавала ударів по єгипетських тилах, не дотримуючись цілей.

Та все ж тоді, 1971 року, населення Єгипту почувалося у певній безпеці. Всі найважливіші міста й об’єкти — Каїр, Олександрія, Асуанська гребля — на час його приходу до влади були укомплектовані засобами протиповітряної оборони й авіацією зі складу регулярних частин Радянської Армії. Бої з ізраїльськими екіпажами «Фантомів», «Скайхоків» та «Міражів» вели радянські зенітно-ракетні дивізії.

Президент Садат віддавав належне державній мудрості свого попередника. США, зрозуміло, відмовляли Єгипту у зброї та фінансовій допомозі. Це була ідея Насера — звернутися до СРСР із проханням терміново надіслати зенітно-ракетні установки ППО, а на час підготовки в Радянському Союзі єгипетської обслуги прислати до Єгипту радянський військовий персонал. Йшлося не про радників-інструкторів, не про перекладачів і викладачів для військових академій, а про 20 тис. військових для ведення бойових дій. «Чи міг я дозволити бомбити наші об’єкти, тоді як у мене були друзі, готові прийти мені на допомогу?» — запитував Насер, вирушаючи у таємну поїздку до Москви наприкінці грудня 1969 р.

Два дні тривало в Москві нелегке обговорення прохання Насера. Морозного січневого ранку 1970 р. із підмосковного військового аеродрому знялися в повітря два літаки Іл-18 із делегацією Міноборони СРСР під егідою заступників головнокомандувачів військ ППО і ВПС. Винищувачі МіГ-21 розібрали й повантажили у транспортні літаки Ан-12. Екіпажі розташувалися в гермокабінах і взяли курс на Африку.

Невдовзі суховантаж «Роза Люксембург» Чорноморського морського пароплавства взяв на борт перших воїнів-інтернаціоналістів. Перед відплиттям із Союзу їх переодягли в цивільне — капелюхи, берети, пальта. Після прибуття до Олександрії одеський камуфляж змінили на форму єгипетських військових. Олексій Косигін, одного разу, роздивившись, сказав: «А що, форма і матеріал непогані».

Єгипетські інженери та робітники зуміли в рекордний термін спорудити ракетні бази. До кінця січня 1970 р. повітряне угруповання радянської авіації було створено, і 1 лютого бригада розпочала бойове чергування. Ці дні вмістили все — трагічні помилки і втрати, збиті ізраїльські літаки і гордість за радянську зброю. Жоден «Фантом» не прорвався крізь завісу, поставлену радянськими військовими, хоча їм протистояли першокласні пілоти Ізраїлю американського походження, які пройшли жорстоку школу війни у В’єтнамі.

Прибуття дивізії ППО разом із бомбардувальниками-ракетоносцями і літаками МіГ з радянськими екіпажами витверезило ізраїльтян. Наприкінці лютого 1970 р. прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр заявила, що ізраїльська авіація припиняє нальоти на єгипетські тили і бомбитиме лише об’єкти у прифронтовій смузі. Зоною бойових дій став Суецький канал. Військові з далекої Москви та Рязані, Києва й Дніпропетровська цілодобово чергували біля пультів управління зенітними ракетами. Повітряні тривоги, коли противник був за п’ять хвилин підльоту, бетонні каземати в розжареній пустелі, триярусні ліжка, штучне повітря кондиціонерів ставали нормою життя. Нерідко траплялися теплові удари: на станціях наведення ракет, радіолокаційних станціях в окремі дні температура перевищувала 50 градусів. Бої з «ізраїльською вояччиною» доводилося вести в незвичних і тяжких умовах піщаних бур, пекельної спеки в кабінах і виснажливої вологості.

Попри те, що радянські військовослужбовці розосередилися по всій території країни, із категоричних заяв радянської преси, радіо і телебачення випливало, що радянських військ у Єгипті не було. На вулицях радянські військові з’являлися зрідка, зенітники перебували на позиціях, радники — у військах, та й усі вони носили єгипетську форму, тільки без жодних знаків розрізнення й особистих номерів. Росіян ніби не було в Єгипті, вони не писали нічого такого своїм рідним, що свідчило б про країну перебування, але майже в кожному листі були поштівки з краєвидами пірамід і Сфінкса, хоча, звісно, радянські війська прибули туди не для того, щоб милуватися шедеврами фараонових архітекторів.

Ізраїльське керівництво знало про секретну міжурядову угоду між СРСР та ОАР. Щодня о 20-й годині радіо Тель-Авіва спеціально для особового складу радянських військових частин російською мовою повідомляло про прибуття радянських транспортів в Олександрійський порт, про вильоти літаків, про НП у радянських військах, про перебазування. Через два тижні після розміщення військових підрозділів в американській пресі було опубліковано всі дані про їхнє перебування в ОАР. «Холодна війна» між СРСР та Заходом докотилася і до Близького Сходу. Американська й ізраїльська пропаганда не втомлювалися віщати про радянську окупацію Країни пірамід, і Садат мусив роз’яснювати єгипетській громадськості, для чого потрібна іноземна армія: «Коли під час війни Черчілль і Рузвельт поїхали до Москви просити у Сталіна допомоги, в цьому не було нічого ганебного. Коли ми просимо Ради допомогти нам захистити нашу країну, то чинимо гріх, але коли вони робили те ж саме — це вважалося законним».

До радянських людей у Єгипті ставилися із симпатією: небо Єгипту було надійно захищене, Асуанська гребля захищала селянські поля від повеней і посухи, давала світло й енергію. Офіцерські дружини активно освоювали екзотичні східні базари і діловито торгувалися в золотих рядах, поки їхні чоловіки збивали «Фантоми» та навчали єгиптян володіти новітньою військовою технікою.

Тим часом уряд Ізраїлю відкинув вимогу Єгипту відвести війська зі східного берега Суецького каналу і виконати резолюцію ООН № 242. Ущемлене національне самолюбство єгиптян потребувало компенсації. Садат обіцяв вдатися до «рішучих дій» 1971 р., але час минав, а Синай залишався за лінією Бар-Лев. Роком «рішучих дій» було названо 1972-й, і знову нічого не змінилося. Садат звинуватить потім СРСР у тому, що він опирався його бажанню воювати.

Між «пеклом і глибоким синім морем»

Схід — справа тонка, а арабський Схід — особливо. «Радянські брати» народилися переконаними атеїстами, а єгиптяни — щирими мусульманами, і для Садата відвідувати мечеть було духовною потребою. Спецслужби доповідали йому про факти необережних висловлювань радянських військових про спосіб життя єгиптян, дотримання ними мусульманських традицій і невтішних суджень про самого Садата з його незмінною «сталінською» люлькою. Проти «наших вірних радянських друзів» почалися провокації, великі й малі: від обвинувачень у шпигунстві на користь Ізраїлю до вивезення золота з Єгипту їхніми бойовими подругами.

Зі спогадів Володимира Виноградова, Надзвичайного і Повноважного Посла СРСР у Єгипті в ті роки: «І тут почалися причіпки до нас. Військова тема так часто порушувалася в розмовах із президентом, що я як посол більше мав справу не з політичними, а з військовими проблемами. Кожна зустріч починалася з висловлювання невдоволення з приводу військових поставок: щось недопоставили, щось надіслали не те. Погано так і так зле... Потім почалася кампанія в пресі, що, мовляв, СРСР постачає Єгипту погану зброю, а ось американці Ізраїлю — першокласну. До речі, Єгипет мав тоді таку зброю, якої не було ніде за межами СРСР, та й у Радянському Союзі далеко не кожна військова частина мала оснащення, яке можна було порівняти з оснащенням єгипетської армії. У політичному плані до Радянського Союзу висувалися претензії, що у своїй близькосхідній політиці він прагне становища «ні війни, ні миру».

Радянські військові в цей час проводили військові навчання і планували армійську наступальну операцію з форсуванням водної перепони. На 1972 р. єгипетські збройні сили були вже досить добре підготовлені, прибуло багато офіцерів-випускників радянських військових академій та училищ. Це була частина тієї самої стратегічної операції збройних сил Єгипту, яку вони здійснять під час жовтневої війни 1973 р.

Влітку 1972 р. єгипетське відрядження для радянських військових завершилося — швидко і прикро. Вважаючи, що Радянський Союз надав йому неадекватну підтримку в протистоянні з Ізраїлем, і прагнучи знайти потужнішого союзника в особі США, Садат у червні 1972 р. вислав радянських спеціалістів і військових радників із країни у зв’язку із «завершенням місії радянських військових радників і виконанням ними інтернаціонального обов’язку». Останні радянські спеціалісти залишили Єгипет 16 липня 1972 р. Союз Садата з Москвою вичерпався разом з ідеєю соціалістичного вибору.

У наступному році, оголошеному вкотре «роком рішучих дій», Садат розпочав вторгнення в Ізраїль. Його сходження до слави розпочалося одночасно з цією війною.

Тоді, 6 жовтня 1973 р., на 10-й день священного місяця рамадан, під час великого єврейського свята йом кіпур (дня Спокути), коли ізраїльтяни постилися, молилися і каялися в скоєних гріхах, він оголосив четверту арабо-ізраїльську війну. Єгипетські військові навели понтонні мости через Суецький канал і штурмували укріплення вздовж лінії Бар-Лев. Вони розмили високі піщані насипи потужними струменями з насосів і захопили плацдарми на східному березі. Ізраїльських командос, які молилися в бункерах, заскочили зненацька. У перші дні втрати серед чисельніших лав ізраїльтян були величезні. Термінову мобілізацію проводили безпосередньо в синагогах, і ізраїльське радіо перервало своє традиційне мовчання під час свята, щоб транслювати відповідні інструкції.

Сірійські війська так само несподівано оволоділи Голанськими висотами.

Аж до 13 жовтня Ніксон не погоджувався постачати Ізраїлю озброєння, позбавляючи ізраїльську армію можливості контратакувати, і, таким чином, давав Садату знати про свої симпатії. Тільки-но Ізраїль оговтався від початкового шоку, і США, облишивши свої початкові двозначності, відновили повітряні поставки озброєння, ізраїльтяни продемонстрували військову перевагу. Вони обрушилися на обидва фронти, відвоювавши Голанські висоти і перейшовши Суецький канал. 20-тисячна 3-тя армія єгиптян у Синайській пустелі потрапила в оточення. Ніксон отримав послання від Брежнєва про намір прийти на допомогу 3-й армії. Радянського військового втручання США прагнули уникнути за будь-яку ціну. Держсекретар США Генрі Кіссінджер, якого Ізраїль вважав своїм громадянином, пригрозив урізати постачання озброєнь ізраїльтянам, якщо вони не припинять своїх атак. 22 жовтня Рада безпеки ООН домоглася припинення вогню.

Садат не виграв жовтневої війни — з військової точки зору, але він вийшов із неї як перший арабський лідер, який справді забрав деякі території в Ізраїлю. Ця війна змусила все ще непереможних ізраїльтян рахуватися з умовами миру, прийнятними для арабів, врятувала національну честь і зміцнила престиж Садата. Морально-політичних успіхів у жовтневій війні було достатньо, щоб дозволити Садату проголосити цю війну переможною.

США як «чесний посередник» стали домінувати в мирному процесі. Кіссінджер заявляв: «Араби можуть одержати зброю від росіян, але одержати назад свої території вони зможуть лише від нас». «Човникова» дипломатія Кіссінджера дала перші плоди, забезпечивши відхід Ізраїлю за Суец у січні 1974 р., відкриття каналу, присутність військ ООН у буферній зоні і подальше виведення ізраїльських підрозділів із деяких позицій на Синаї. 28 лютого 1974 р. було відновлено дипломатичні відносини між Єгиптом і США, перервані 1967-го.

США надали обом країнам економічну і військову допомогу, і Садат остаточно відмовився від насерівського соціалізму. Це було 1974 р., коли він проголосив інфітах — політику «відчинених дверей», яка стимулювала приватне підприємництво. Єгипетська економіка мала ожити з припливом західного й американського капіталів. Тісна в минулому взаємодія з країнами східного блоку руйнувалася — аж до денонсації радянсько-єгипетського договору про дружбу і співробітництво 1976 р.

Попри американську допомогу, Садат на початку 1977 р. опинився, за образним арабським висловом, між «пеклом і глибоким синім морем». Єгипет одержав землі на східному березі Суецького каналу, але інша частина Синаю усе ще перебувала під Ізраїлем. Суецький канал слід було розчистити і розширити. Міста вздовж каналу потребували відбудови після важких ізраїльських бомбардувань. Над країною нависнула загроза демографічної катастрофи.

Завдяки соціалістичній політиці Насера, люди звикли до заходів захисту для трудящих: працівникам державної сфери гарантувалися зайнятість і довічне соціальне забезпечення, державні підприємства, нерідко на шкоду рентабельності, зобов’язані були зберігати задану чисельність персоналу, забезпечувати роботою молодь і жінок. Багатьом працівникам держустанов практично нічого було робити, окрім одержувати зарплату. Таке ж становище простежувалося в націоналізованій промисловості. Обіцянки, що всі випускники університетів отримають роботу, виконувалися, поки освіченої молоді було небагато. З доступністю вищої освіти для всіх, включаючи здобуття вчених ступенів, різко зросла кількість молодих спеціалістів із великими амбіціями, які, однак, не отримали адекватної роботи.

Садат відчайдушно потребував фінансової допомоги і звернувся до МВФ — організації, добре відомої своїми міцними підвалинами і вимогою проведення економічних реформ. Населення, яке користувалося субсидіями для підтримки і так досить низьких життєвих стандартів, вважало вкрай несправедливою вимогу МВФ посилити економічну політику. Однак Садат вирішив точно керуватися інструкціями МВФ. У січні 1977 р. було прийнято бюджет, що передбачав різке скорочення субсидій і підвищення цін на несубсидовані товари. Шалена інфляція як наслідок політики «відчинених дверей» викликала у населення відчуття безвиході. Єгиптяни, безперечно, один із найтерплячіших народів у світі, але коли справа зайшла занадто далеко, стався вибух. Усією країною прокотилися демонстрації з вимогою скасування прийнятого під тиском МВФ рішення уряду вдвічі скоротити дотації для підтримання стабільних цін на хліб, цукор, паливо, прості тканини. У ході заворушень було вбито 79 чоловік, 1000 поранено і 1250 ув’язнено. Допомога прийшла з країн ОПЕК. Субсидії знову було запроваджено, порядок відновлено, єгиптяни заспокоїлися, а група комуністів постала перед судом за обвинуваченням у підбурюванні до заколотів.

У цілому реформи тих років, які супроводжувалися певною демократизацією громадського життя, поверненням до багатопартійності, рухалися повільно. Ситуація невизначеності депресивно впливала на економіку країни, ресурси якої мобілізувалися на підготовку до нових військових акцій. Оскільки все ще не було встановлено миру між Єгиптом та Ізраїлем, багато іноземних компаній не квапилися з інвестиціями, бо не було гарантій, що не спалахне чергова війна. З тих самих причин важко давалися нові позики.

Єгипетські інтереси диктували необхідність миру з Ізраїлем, і Садат зробив ризикований і мужній крок із виведення своєї країни з кризи.

9 листопада 1977 р. він звернувся до єгипетського парламенту з промовою, де окреслив усі переваги, які Єгипет зможе отримати завдяки миру з Ізраїлем. Він діяв відкрито і шокував арабський світ, повідомивши про своє бажання відвідати Єрусалим, якщо буде запрошений. Ізраїльський прем’єр Бегін надіслав запрошення 13 листопада. 21 листопада 1977 року Садат виголосив промову в кнесеті, завершуючи її словами: «Ні» війні, «ні» кровопролиттю!» Ізраїльтяни насторожено зустріли пропозиції, недоречні у вустах героя жовтневої війни, і, здавалося, результату не буде досягнуто швидко. Вони, звісно, раділи перспективі миру, але втрата арабських територій і проголошення палестинської держави тішили їх менше. Ідея сіоністів — «Великий Ізраїль від Нілу до Євфрату» — опинилася під погрозою.

Однак добра воля Садата відкрила шлях майбутнім переговорам. Диво полягало не в тому, що вони зайшли в глухий кут, а в тому, що ці переговори взагалі відбулися. Після 11 днів інтенсивних дискусій у Кемп-Девіді у вересні 1978 р. Картер усе ж добився успіху в об’єднанні суперників. За словами Бегіна, американський президент працював важче, ніж «наші предки при спорудженні пірамід». Кемп-девідська угода забезпечувала повне виведення Ізраїлю із Синаю, поступовий прогрес у палестинському самоврядуванні на Західному березі протягом п’яти років й укладання мирного договору між Ізраїлем та Єгиптом.

У цій угоді таїлася велика небезпека для обох лідерів. Вихід із Синаю викликав жорстку критику з боку тих ізраїльтян, котрі все ще підозрювали Єгипет у намірі знищити Ізраїль. Для Садата небезпека виявилася набагато серйознішою. Арабські лідери були ображені тим, що Садат не проконсультувався з ними з приводу свого візиту до Ізраїлю, й обвинуватили його у вищій зраді. Угоду в Кемп-Девіді вони розцінили як ганебну капітуляцію. Та найбільша загроза йшла від екстремістських ісламських організацій, кількість яких різко зросла після візиту Садата до Ізраїлю. «Брати-мусульмани», з якими Садат підтримував цілком дружні стосунки, відкрито проголосили опозицію до Кемп-Девіду і сприяли поширенню воєнізованих ісламістських угруповань у Єгипті, особливо в студентському середовищі. Відтоді для Садата закінчилася свобода пересування всередині своєї країни. Годі було й думати про те, щоб вийти з автомобіля і просто так поспілкуватися зі співвітчизниками, як це було раніше.

За зусилля у встановленні миру на Близькому Сході обидва лідери — Бегін і Садат — у грудні 1978 р. були нагороджені Нобелівською премією миру. Церемонія нагородження відбулася в Осло і проходила, з міркувань безпеки, в стародавній фортеці Акершес. Був присутній лише пан Бегін, бо пан Садат був зайнятий украй важливими справами в Каїрі. Премія миру імені винахідника динаміту, покликана розрядити вибухову ситуацію на Близькому Сході, розпалила атмосферу холодних фіордів навколо Осло. На вулицях норвезької столиці натовпи демонстрантів запекло паплюжили обох лауреатів і вимагали палестинської автономії.

26 березня 1979 р. на галяві Білого дому у Вашингтоні після 30 років протистояння та чотирьох воєн Ізраїль і Єгипет підписали історичний договір. «Мир настав, — заявив Джиммі Картер. — Ми виграли принаймні перший крок до миру, перший крок на довгому і важкому шляху». Як усе було складно, стало зрозуміло відразу з емоційної промови Бегіна, у якій стверджувалося, що Єрусалим має залишитися неподільною частиною Ізраїлю. Анвар Садат також був налаштований рішуче, нагадуючи про наступний етап угоди з приводу Палестинської автономії. Поблизу галяви Білого дому арабські демонстранти вигукували: «Садат — зрадник!» Арабський світ вибухнув шквалом обурення й обвинувачень. Ясир Арафат погрожував «прибрати» Садата. Президенти Сирії й Іраку, за підтримки короля Йорданії, скликали конференцію, що бойкотувала договір, і закликали порвати дипломатичні відносини з Каїром. Першим знаковим жестом стало вигнання в березні 1979 р. Єгипту з Ліги арабських держав, створеної Насером. Штаб-квартира Ліги перемістилася з Каїра до Тунісу.

У червні 1979-го відбулося перше відведення ізраїльських військ із Синаю. У лютому 1980 р. Єгипет і Ізраїль обмінялися послами. Що стосується економічних вигод, то необхідні позики було отримано, й услід за цим зросли іноземні інвестиції у єгипетську економіку. Це поліпшило ситуацію для частини єгиптян, які отримали роботу в національних та іноземних компаніях. Зростала роль безоплатної американської допомоги, у тому числі і військової, обсягом 2,5 млрд. доларів щорічно, за масштабами якої Єгипет і тепер перевершує всі країни світу, окрім Ізраїлю. Розрахунком на приплив арабських нафтодоларів довелося, однак, пожертвувати, коли уряди країн Перської затоки приєдналися до бойкоту.

Якщо стосовно Синайського півострова питання було більш-менш вичерпано, то з Голанськими висотами і Західним берегом усе виявилося складніше, не кажучи вже про Єрусалим. Хоча палестинцям надали автономію, Ізраїль не поспішав згортати свої поселення на Західному березі. Приниження і страждання палестинських арабів обернулися жахом не тільки для Ізраїлю. Палестинське терористичне угруповання «Чорний вересень» не залишило жодної європейської держави вільною від страху насильства.

Останні дні

Тим часом як популярність Садата на Заході зростала, вона драматично падала на батьківщині. Результати зусиль, спрямованих на соціальний і економічний розвиток, як мінімум, розчаровували. Це, безперечно, було наслідком багатьох чинників, насамперед неконтрольованого зростання чисельності населення. Велику роль зіграло також менше прагнення розвиватися, ніж прагнення зберегти політичний статус-кво, що супроводжувалося зміцненням президентського режиму. Хоча Садат виступав за свободу і демократію, він зосередив у своїх руках таку владу і таку кількість різних функцій та посад, яких не мав Насер. Окрім неформального звання «Глава єгипетської сім’ї», Садат обіймав такі найвищі посади: президент республіки, прем’єр-міністр, головнокомандувач збройних сил, головний шеф поліції, головний шеф юстиції, голова національно-демократичної партії, уповноважений з усіх військових і економічних питань та справ, пов’язаних із національною безпекою. Попри посилення президентської вертикалі, у суспільстві назрівали конфлікти, підігріті зростанням безробіття і розширенням прошарку люмпенізованої молоді з дипломами про вищу освіту. Кількість молодих людей віком до 25 років 1980 р. сягнула 50% від загальної чисельності населення, і саме вони стали джерелом, з якого ісламський екстремізм вербував своїх прибічників.

У країні правили бал армійська еліта і великий приватний бізнес. Кричуще багатство єгипетських скоробагатьків із їхнім західним стилем життя, віллами на узбережжі, шикарними автомобілями, закритими клубами і барами з виставленими напоказ спиртними напоями особливо дратувало мусульманські кола. «Брати-мусульмани» ставали потужною політичною силою, що рвалася до влади. Ця організація завжди виступала проти правлячих режимів і плела змови. Час від часу єгипетська влада забороняла її, активістів ув’язнювали, а ідейного керманича Саїда Кутба повісили. Однак в очах простого народу «брати-мусульмани» стали борцями з бюрократичним свавіллям, корупцією, нуворишами, і спроби оголосити їх поза законом закінчувалися розширенням їхнього впливу. Звинувачуючи єгипетський істеблішмент у відході від ісламу, вони закликали до джихаду всіх мусульман і вимагали встановлення істинного, на їхню думку, ісламського правління. При цьому смерть добровольців у ході джихаду розглядалася як символ найбільшої величі віри.

Початковий ентузіазм у зв’язку з укладанням миру почав згасати, і деякі єгиптяни стали міркувати про досягнуту поступку як ганебну подію. Повернення єгипетських територій не в результаті переможної війни, а внаслідок несправедливої змови із заклятим ворогом розцінювали як особисте приниження. Відсутність прогресу у розв’язанні палестинської проблеми перетворило мир з Ізраїлем на сепаратний, і біди палестинського народу породжували співчуття, бродіння думок і радикальні настрої в єгипетському суспільстві. Нові заворушення, спрямовані проти нормалізації взаємин з Ізраїлем, спалахнули в березні 1981 р.

Служба безпеки працювала невтомно в пошуках змовників. Про існування змови було відомо. Арешти обрушилися на представників правої та лівої опозицій, на коптських священиків і мусульманських діячів, журналістів, активісток жіночого руху. У вересні 1981 р. було заарештовано 1300 представників політичної еліти. Так минали останні дні Садата: у Єгипті був мир, але не було спокою та злагоди. Нова адміністрація США на чолі з президентом Рейганом не виявляла жодного прагнення допомогти Садату вибратися з цієї небезпечної ситуації. Тріумф американської політики миру, дуже сумнівний для ізраїльтян, виявився згубним для Садата.

Його розстріляли з автомата 1981 р. у пам’ятний для єгипетських патріотів день — 6 жовтня. До параду на честь чергової річниці жовтневої війни готувалися грунтовно. Для його проведення було побудовано новий стадіон, щоб не дати важкому військовому транспорту і танкам пошкодити асфальт центральних вулиць Каїра. Усі знали, що парад транслюватимуть по телебаченні у прямому ефірі. Для тих, хто не міг перебувати вдома в цей час, було обіцяно повторити трансляцію в запису у вечірніх репортажах.

Отримавши інформацію про підготовку замаху, спецслужби були напоготові. Вони очікували атаки з вертольота, вжили заходів і попередили президента. Невдовзі стало відомо, що Садату рекомендували надіти куленепробивний жилет, але він відмовився. Одягнений у чорний парадний мундир, Садат зайняв головне місце на трибуні і привітно усім всміхався. До початку акту відплати залишалися лічені години, і ті, хто виніс йому вирок, знали про це. О 13-й годині повз трибуну рухалася колона з армійськими вантажівками, одна з них загальмувала, різко розвернулася в напрямку до трибуни і зупинилася. Садат вирішив, що солдати хотіли відсалютувати йому. Він, у свою чергу, підвівся привітати їх. Четверо одягнених у військову форму молодиків зістрибнули з вантажівки, кидаючи гранати і цілячись з автоматів у чорний мундир. Охорона спробувала врятувати президента, пригнувши його до землі, але він випростався, коли почалася стрілянина, і став осідати, заливаючись кров’ю. Під час атаки очі всіх присутніх були звернені до неба, де з ревінням і гуркотом пролітали винищувачі, демонструючи фігури вищого пілотажу. У перестрілці президентська охорона застрелила одного нападника. Решту, у тому числі офіцера, було заарештовано. Змовники вбили сім осіб на трибуні і поранили багато присутніх, серед них іноземних гостей. Садата терміново допровадили до госпіталю, але через 1 год. 40 хв. лікарі констатували смерть. Історичні збіги — явище непоодиноке. Сто років тому, в березні 1881 р., за вироком «Народної волі» бомба Гриневицького обірвала життя Олександру II — царю-визволителю, який повертався з параду в палаці.

Зображення з екранів телевізорів зникло після початку фатальної атаки. Увечері було запроваджено режим надзвичайного стану й оголошено, що президента і кількох його помічників убито. Ірак, Лівія, Сирія й Організація визволення Палестини відкрито аплодували. Екстремістське формування в Тріполі узяло на себе відповідальність за вбивство, але виявилося, що вбивці належали до угруповання братів-мусульман «Новий джихад». Розслідування виявило змову в армії і зв’язки Халіда аль-Ісламбулі — єгипетського лейтенанта, який убив президента, — із фундаменталістами. Багатьох із них було заарештовано, і на суді вони розмахували Кораном на виправдання свого злочину. Декому вдалося після відбуття тюремного ув’язнення знайти розбійний притулок за морями. Список терористів, котрі перебувають сьогодні в єгипетському розшуку, очолює Мохаммед Фавзі аль-Ісламбулі, колишній випускник торгово-економічного факультету і рідний брат убивці Садата. Пов’язаний з угрупованням міжнародного терориста №1, перебуває чи то в Афганістані, чи то в Пешаварі (Пакистан), засуджений заочно до страти. Ще два менш важливих учасники у справі Садата — випускники гуманітарних вузів — обвинувачуються в нападі на американські посольства в Кенії й Танзанії і замаху на політичних діячів у Єгипті; подорожують за закордонними паспортами, з’являються в Афганістані.

Загибель Садата в Єгипті була зустрінута глухим спокоєм і не порушила плину життя простих єгиптян. Церемонію прощання 10 жовтня удостоїли присутністю глави держав багатьох країн, «заклятий друг» Бегін, чотири президенти США і тільки один арабський лідер. За труною йшло близько 600 осіб. Глибоких емоційних проявів горя, як під час похорону Насера, не було, хоча, безперечно, смерть президента багато кого вразила.

Режим надзвичайного стану виявився ефективним заходом. Він запобіг хаосу й уберіг суспільний порядок від спроб радикалів дестабілізувати становище. Віце-президент Мубарак зумів узяти ситуацію під свій повний контроль і негайно підтвердив попередні договори, у тому числі угоду з Ізраїлем, яка так розізлила арабський світ.

25 квітня 1982 р. останні ізраїльські підрозділи залишили Синай і єгипетський прапор знову замайорів над півостровом. Захід ускладнила розпачлива витівка ізраїльських екстремістів, котрі забарикадувалися в підземному бункері з погрозою вчинити масове самогубство. Їхній лідер Меїр Кахан пробрався до своїх побратимів і зумів вмовити їх не робити фатального кроку. Ізраїльські солдати бульдозерами зрівняли спорожнілі поселення, щоб самогубці не надумали повернутися чи, ще гірше, організувати там табори для тренування терористів. Так було завершено виконання першої частини Кемп-Девідської угоди.

1989 року Єгипет відновив своє членство в Лізі арабських держав, і її головний офіс знову відкрився в Каїрі.

1996 року, з ініціативи єгипетської сторони та московської Ради ветеранів бойових дій у Єгипті, відбулася перша за 25 років зустріч 300 колишніх радянських військових із єгипетськими товаришами по зброї.

Протягом двадцяти років Єгипет залишається гарантом стабільності на тривожному Близькому Сході. Кемп-Девід приніс надію, що два головних противники — Єгипет і Ізраїль — зуміють надалі вирішувати свої протиріччя не на полях битв, а за столом переговорів. Хоч би яким «холодним» був цей мир, їхні взаємини витримали випробування «інтифадою Аль-Акса».

Гамаль Абдель Насер у своїй книзі «Філософія революції» стверджував, що історія сповнена великих ролей, для яких не завжди знаходяться виконавці, і Близький Схід став шукати такого героя. Автобіографічна книга Садата вийшла під назвою «У пошуках свого я». Він зробив те, що вважав правильним і необхідним, і тільки історії дано його розсудити.