«І В ПЕКЛІ НЕ ЗНАЙТИ ТАКОЇ ФУРІЇ...» ЩОДЕННИКИ ЕДВІНИ КЕРРІ

Що сталося з жінками похилого віку? Їх розпирає радість життя, вони сповнені відчуття власної гідності, пишуть книжки, переймаються політикою, виступають у телепрограмах. У літньої заміжньої політичної діячки, члена парламенту, — роман із міністром фінансів, новою зіркою консервативної партії. Вона довіряє своєму щоденнику хвилюючі моменти цієї пристрасті й дуже тверезо розмірковує. Закохана жінка має рішучий намір залишити свій слід у політиці. Вона цілком припускає, що парламентський роман сприятиме зростанню персональної кар’єри. Однак проза життя така: висхідна зірка стає прем’єр-міністром і не поспішає надати ласу посаду честолюбній партнерці. Вона нещаслива й не дуже рада такому стану справ. У щоденнику з’являється запис: «Я почуваюсь самотньою, пригнобленою й некоханою. Я хочу, щоб мій дім був заповнений одним великим чоловіком у блакитних трусах; я хочу бути теплою, липкою і сміхотливою...»

Британія від подиву відкрила рот. Місіс Керрі отримала понад 100 тис. фунтів стерлінгів авансу від видавця, а її авторський гонорар становитиме 15% від виторгу за книжки. Очікується, що обсяг продажу — по 18,99 фунта за примірник — буде не меншим 100 тис. Читачі в захопленні від щоденників Едвіни Керрі, і їх можна зрозуміти. З одного боку, чоловік, який забагато п’є і заголосно хропе, але при цьому успішно долає кризу «середнього віку». З другого боку, сивий та імпозантний красень Джон Мейджор, що рветься до високої посади.

Чи передбачав умудрений досвідом містер Мейджор таку славу? Великі блакитні труси ввійшли в історію. Чи хтось колись згадає тепер про Джона Мейджора без цієї інтимної деталі? Френк Сінатра одного разу сказав: «І в пеклі не знайти такої фурії, як енергійна жінка з літературним агентом».

Історія сповнена особистостей, чия розкута поведінка не перешкоджала виконанню керівної ролі, приміром Людовик XIV, Катерина II і, нарешті, Білл Клінтон. Що Джон Мейджор міг піти на «це», не дивно: у Вестмінстері так нудно, а він пристрасна особа. Про 48-річну Едвіну ходили різні чутки. До Мейджора в неї був швидкоплинний роман із якимось «нечупарою зі збоченнями й небаченим самолюбством». Реальною ж проблемою цього неохайного чоловіка було те, що він не посприяв їй із роботою. «Мені потрібні були допомога та порада, як пробитися з нижніх рядів, проте нечупара не допоміг, а тільки все ускладнив», — гнівається вона в щоденнику.

Та Джон і Едвіна? Вогнище спалахнуло, збуривши пресу та телебачення. Вище товариство в особі леді Арчер публічно звинуватило Мейджора у відсутності смаку. Епітети на кшталт «продажної дівки» посипалися з боку колишніх колег. Переповнені благородним обуренням, вони запитують: «Навіщо вона зважилася на ці викриття? Чому не забрала свої секрети в могилу?» Але чому вона мусила це робити? Хто на її місці не був би скривджений і розчарований, переконавшись у байдужості коханця до кар’єрних прагнень пасії? Ведення щоденника діячами різного рангу практикується з незапам’ятних часів, і для них щоденник завжди був формою політичної страховки, можливістю зводити рахунки й дати волю відчуттю помсти, якщо боротьба із противником триває. Їхні щоденники — щось на кшталт динаміту з годинниковим механізмом, який має здетонувати у максимально багатолюдному місці в суворо визначений час — звичайно тоді, коли автор відчувається в безпеці.

Мотиви, які спонукали Едвіну Керрі писати щоденники, можуть дебатуватися, але причини, з яких вона зважилася їх опублікувати, гранично ясні: вона хотіла помститися й увічнити себе. І поліпшити свій банківський баланс до всього.

Вона була розлюченою, опинившись у тіні зі сходженням Мейджора. Та останньою краплею, що переповнила чашу приниження, стала автобіографія екс-прем’єра, в якій для неї не знайшлося жодного слова. «Понад усе мене дістав той факт, що, проглядаючи автобіографію, я ніде не виявила свого прізвища, навіть у покажчику», — сказала вона в інтерв’ю на Бі-бі-сі. Очевидно, Джон Мейджор допустився прикрої помилки.

«Недогляд, який так засмутив її, був цілком на моїй совісті», — зізнався Джуліан Гловер, літературний консультант Джона Мейджора, який упродовж двох років працював над злощасною автобіографією. «Насамперед я вивчив його кар’єру і розпитав його колег. Я познайомився з його сім’єю. Він приносив мені чай у ліжко і робив сендвічі з беконом. Щодня в його величезному офісі над Темзою я сидів із ним на канапі, намагаючись відкоригувати в перших уривках деякі неясності чи напівзабуті деталі... Містер Мейджор був досвідченим оповідачем... І йому подобалися плітки. Одним з імен, яке я згадав, поки він пив трав’яний чай і намагався пригадати події десятирічної давності, було ім’я місіс Керрі. Моє запитання прозвучало без задньої думки — вона була відомим персонажем торі, і політично вони були близькими... Обоє були амбіційними бійцями в тетчерівській революції. Я запитав, чи може він щось пригадати. Йому було що пригадати. Його розповідь планувалося помістити в книжці: дружнє слово й милі спогади про жінку, яка виділялася з політичного натовпу. Розповідь була про те, як Едвіні не подобалося, що її колеги курили, і вона закликала їх правильно харчуватися. Містер Мейджор говорив про неї не більш доброзичливо, ніж про інших політиків. Якимсь чином цей епізод не ввійшов в остаточний варіант автобіографії. Можливо, його було вилучено в останній момент перед виданням: книжка була завеликого обсягу. Можливо, уривок загубився серед купи нотаток, нерозбірливо написаних від руки... Хоч би там як, Едвіна Керрі до книжки не ввійшла».

Едвіна Керрі сама опише своє місце в історії! Її записки — це маленька сцена з автором, глядачами й зоряними виконавцями. Вони не відзначаються цнотливістю, проте хто ж читатиме добропорядний щоденник?

Отже, 14 років тому Едвіна спокусила лідера консерваторів і спочатку «трепетала» від нього. «Зі мною він міг філософствувати й виявляти нові таланти у ліжку... Я навчила його витягуватися... витати в стратосфері, літати там разом зі мною, зі сміхом проноситися мимо зірок». І, звичайно, вони розмірковували про Бога, беручи ванну. «Ми були, як підлітки, що пізнають світ удвох...»

У той час її щоденники згадують про кампанію уряду з поліпшення сексуальної поведінки молодих жінок. У березні 1988 р. Едвіна Керрі — тоді заступник міністра охорони здоров’я — зробила вражаючий внесок у поліпшення морального здоров’я нації. «Порада, яку я можу дати кожній молодій жінці, — це не розкидатися та не курити».

Вона грайливо називає Джона Мейджора «В», оскільки він був її другим коханцем: В — друга літера в англійському алфавіті. Містер «В», який спочатку був «надзвичайно милий і привабливий», поступово стає джерелом прикрощів. З’ясовується, що, сходячи на вершину влади, містер «В» не має щонайменшого наміру взяти її з собою. Хоча їй було що запропонувати. Кожен, хто бачив і знав Едвіну у справах, віддавав належне її розсудливості й умінню спілкуватися. Вона була на голову вища за багатьох колег, у тому числі чоловіків, і в них не було тих переваг, які надає любовний зв’язок із прем’єр-міністром. Залишається здогадуватися, як цей любовний зв’язок тримався в секреті чотири роки. Адже недарма кажуть, що кожен англієць завжди приховує одне — своє кохання.

Жовчність і сарказм — два досить специфічних компоненти — роблять щоденники успішними. Поль Шеннон — тупиця. Елспет Хаув — уїдливий. У Мішеля Портілло рожевий будуар. Вона малює політичне життя як карусель дріб’язковості, порожнечі та пороку. Гроші — ще одна її пристрасть. «У мене була банальна мета — дослужити до кінця терміну цього парламенту, купити хутряне пальто і пристойні коштовності», — пише місіс Керрі. Тут усе переплелося — фунти пристрасті й фунти стерлінгів. Ми дізнаємося докладніше про гонорари, аванси й навіть про 200 фунтів, які вона отримала за статтю про Маргарет Тетчер. Вона постійно переймалася якимись фінансовими скандалами, включно з проблемами податків, боргів по заставних і кредитних картках. Вона розглядала різні пропозиції на посаду директора компаній, які займаються харчуванням, напоями, сферою шоу-бізнесу. «З таким вибором у мене було б 20 тис. фунтів стерлінгів на рік плюс 5 тис. фунтів акцій Bass, а також щоразу новий комплект одягу для виступів перед громадськістю від імені компаній та гарантія, що менше, ніж ця сума, в рік я не отримуватиму».

Та головний мотив — зрада. Її оцінки стають дедалі гострішими: «Ця людина надто обережна, надто обмежена, низького інтелекту...» І все-таки Едвіна залишалася занадто гордою, щоб прямолінійно просити у нього призначення на високу посаду. Парламентський адюльтер наближається до розв’язки: «Ой! Чим швидше я приберу його від свого волосся, тим краще. Уже скоро, я сподіваюся». Вона не могла задовольнятися роллю жертви надто довго. Як видно зі щоденників, роман закінчився також з її ініціативи. В окремому записі від 20 березня 1988 зазначено, що вона зрештою послала записку Джону Мейджору, сповіщаючи про закінчення їхнього чотирирічного позашлюбного зв’язку. «То навіщо ж я почала?» — вигукує вона. «Тому що була нещаслива з чоловіком, який хропе і навіки приліпився до телевізора, який не цікавиться тим, що я намагалася робити. Мені був потрібен друг».

Тоді як вона і майбутній прем’єр-міністр компенсували одне одному свої сімейні розчарування, місіс Керрі взяла на себе зобов’язання публічно застерегти британських бізнесменів від перелюбства. На висоті свого роману з Мейджором вона рекомендувала їм брати презервативи або своїх дружин у поїздки за кордон, щоб не спокушати іноземних дівчат. Що ж до загрози СНІДу місіс Керрі зазначає: «Справжні християни, які не думають про погану поведінку, не підхоплять СНІД». У міру того як міністри кабінету торі завалюють у ліжка своїх коханок і прем’єр звільняє їх за аморальну поведінку, підступна подруга продовжує розмірковувати в нічній тиші: «Я хотіла б, щоб він був таким самим хорошим прем’єр-міністром, як і коханцем». Його звернення до нації «повернутися до основ» нині видається надто лицемірним.

Доповідь Едвіни про курячі яйця, заражені сальмонелою, стала вершиною. Вона виявилася єдиною в уряді, хто звертав увагу не на збитки фермерів чи на майбутнє сільського господарства, а на інтереси споживачів. Вона мала цілковиту рацію щодо яєць, але ніхто з відповідальних осіб не зрозумів цього. Кен Кларк — міністр охорони здоров’я, якого нервувала її схильність до хвастощів, куріння та інтриг, не роздумуючи відправив її у відставку. Прем’єр не втрутився.

Місіс Керрі розпрощалася з кар’єрою та шлюбом, у якому все найкраще було в минулому, переїхала до Лондона і, таким чином, у п’ятдесят з гаком років виявилася зовсім самотньою. Вона так ніколи й не прийняла посаду директора, вважаючи за краще писати романи та статті.

Її тріумфальна поява на публіці з новим чоловіком і щоденниками через 14 років після колишньої пристрасті означала повернення з політичного небуття.

Усе, чого вона не розповіла в щоденниках, вона повідомила у ЗМІ. Від репортерів не було відбою, інтерв’ю та різноманітні ток-шоу на телебаченні йшли одне за іншим. Вона розповіла всій країні, що містер Мейджор завжди задивлявся на жінок. Вона пояснила, як вони чинили, прагнучи призначити зустріч або щось сказати одне одному пошепки, коли сиділи на засіданнях. «Це було ще до того, як робота парламенту транслювалася в прямому ефірі, і він міг сказати: «Голосування не буде після сьомої години, ви вільні?» І я відповідала: «Так, звичайний час, звичайне місце». Потім я йшла додому першою, а він поспішав за мною».

Завдяки щасливому збігу обставин, містер Мейджор опинився на час виходу книжки за тисячу миль від місіс Керрі та місіс Мейджор — у США, де читав лекції в рамках доброчинної місії. У своїх виступах він говорив про глобальний тероризм та світ, що змінився. Його власний світ змінився так раптово й різко, що американський журналіст зазначив: «Від часу вбивства Кеннеді я не бачив такої кількості англійських репортерів». Його переміщення зберігалося в таємниці. Під час свого виступу в Далласі — у розпал скандалу на батьківщині — лихо-коханець не став робити жодних заяв про приватне життя. Він відпустив кілька милих жартів, запевнив американську аудиторію, що Британія підтримує США у боротьбі з тероризмом, і зник тим самим шляхом, яким і пробрався до залу, — через кухню, уникаючи зустрічі з журналістами.

Так сталося, що викриття Едвіни припали на 32-гу річницю весілля Джона та Норми Мейджор. Друзі Мейджора сподівалися, що, попри такий сюрприз, він усе-таки надішле Нормі квіти. Вони стверджують, що без кохання Норми містер Мейджор ніколи б не став прем’єр-міністром. Місіс Керрі помилялася, думаючи інакше.

Джуліан Гловер, про якого вже згадувалося, повідомив: «Я ніколи не запитував його, чи було щось у його житті прикре або недостойне, що ввійде чи не має ввійти в книжку. Якби він дав мені вичерпну відповідь, я б порадив йому згадати про цей зв’язок. Він точно знав, що місіс Керрі може це зробити насамкінець. Та складний характер Мейджора відзначався майже вікторіанським відчуттям гідності. Його коментарі про те, що він соромиться цього зв’язку, були безглуздими, тому що вони, звісно ж, травмували місіс Керрі й провокували її на подальші дії. Та вони були щирими, я переконаний у цьому».

Бідна Норма, бідний Джон, бідні торі. Події, описані Едвіною Керрі, належать минулому, але вона зуміла відродити їх і сформувати негативну громадську думку про партію консерваторів.

Едвіна довела, що з віком зовсім не обов’язково одягати вовняну кофту, пити маленькими ковтками трав’яні настойки в бабусиній квартирі й удавати, що кохання в минулому. Жінки, не бійтеся старіти й не соромтеся довіряти щоденникам свої таємниці! Опублікований щоденник — безпомилковий інструмент впливу по довгому часі після миттєвостей весни.

Однак давайте не забувати, що Джон Мейджор та інші жертви нашої чарівності, по суті, достойні люди.