Навіщо потрібне мистецтво в час війни?

Передумови для відповіді на це запитання досить прості. Категоричний імператив Канта про зоряне небо і моральний закон не працює. Чим більше ми дивимося на прекрасне серпневе нічне небо під звуки сирен повітряної тривоги, тим більше сумніваємося в інструментальній спроможності моралі як такої.

Соціологія це підтверджує в загальнонаціональних дослідженнях про суспільний рівень цинізму. Виняток — жінки вікової групи від 18 до 35 років (романтичні мрії й відчайдушні сподівання).

Є два параметри, які між собою досить слабко корелюються. Інтенсивно розвивається новітня українська писемна і візуальна культура, подеколи з абсолютно геніальними проявами. Тимчасом трагічні обставини війни повертають людей до пріоритетності базових життєвих потреб, їм не до високого.

В суспільному розшаруванні на культурних людей і не дуже культурних нема нічого принципово нового. Війна лише черговий раз спалила паперову міфологію про безумовну пріоритетність усякої духовності, якій некритично поклоняються десятки мільйонів українських громадян. Люди — це просто люди.

Мрії і сподівання притаманні всім без винятку. Чим люди сучасніші, тим вони мрійливіші. Лише називаються ці мрії інакше. Іноді мрії про пріоритетність моралі в еволюційному процесі конвертуються у щось більш тілесно-орієнтоване. Іноді витісняються зі свідомості в різні неврози. А іноді матеріалізуються в паралельну онтологічну реальність, тобто в мистецтво.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Як найкраще імітувати досягнення і уникнути особистого зростання

Війна з часів Гомера, а то й глибших, породжує письмові і образотворчі розповіді про себе. Ця обставина не змінюється тисячоліттями, позаяк війни — хронічна і невід’ємна частина людської історії.

Натомість людське сприйняття реальності від покоління до покоління змінюється до невпізнанності. Я колись викладав зарубіжну літературу, і було непросто пояснити студентам, чому в скандинавській «Сазі про Еґіля» наблювати на ворога, а потім видерти йому око вважалося вельми естетичним і моральним вчинком.

А реальність змінюється ще стрімкіше. Чим стрімкіші ці зміни — соціальні, технологічні, економічні, тим гірше свідомість із ними дає собі раду. Зокрема, свідомість чимдуж тікає у фантазії й креативить собі комфортніші паралельні світи. Іноді це трактується як патологія, іноді — як мистецтво. Межа між ними не така вже й значуща. Ну й уже кому як поталанить із оцінками сучасників та нащадків.

Спершу мистецтво було виключно божественною справою. Всі конкурентоздатні митці конкурсу не проходили. Афіна перетворила талановиту вишивальницю і ткалю Арахну на павучиху, Аполлон здер живцем шкіру з геніального флейтиста Марсія. Коли старі жорстокі боги відступили в тінь історії, мистецтво стало естетикою нових релігій. Потім у світських володарів з’явився вільний час і гроші для плекання марнославства. Митці просікли фішку й активно затусувалися при королівських та князівських дворах, малюючи парсуни і складаючи славени. Паралельно малювання і письменство розквітали в монастирях і чернечих орденах у рамках своїх мережевих правил.

Епоха Відродження з якогось дива вирішила, що культивування мистецтва в чарівний спосіб наблизить аматорів до слави Стародавнього Риму, про яку вони теж склали доволі романтичне, що б не сказати — дурнувате, уявлення. До наших часів дійшли захоплення досконалістю й лаконічністю біломармурових античних статуй, хоча доведено, що то з них від часу просто пооблізали різні фарби а-ля натюрель.

В наш час — усі митці, як не в творчості, то по житті. Це такий культурний протестантизм за аналогією з реформатами, які колись вирішили, що для спілкування з Богом посередники не потрібні. Інша аналогія — журналістика. Спеціально навчені мистецтва жанрів і ремесла гранок, макетування та стандартів Бі-Бі-Сі поступаються нечемним блогерам і авторам монетизованих YouTube-каналів. Колись фотографія знищила художників-анімалістів, а нині поважне красне письменство (або майстри пензля) ще тримається за паперові носії, як за святий Грааль, але найбільш достойний текст може з’явитися у смартфоні читача через секунду, минаючи ритуали видавничих кліриків.

Тобто різниця між митцем, голосом якого, теоретично, може говорити Бог, і споживачем культурного продукту стерта. Оскільки ж демократія в принципі не передбачає вивищення когось над кимось, а соціальна потреба в ранжуванні є, то живі митці міряються своєю реліктовою значущістю всередині тусовки. А живі конкуренти з охлосу беруть своє чисельністю, лайками та номерами кредитних карток.

До війни розподіл на творців покійних і неспокійних був досить сталий. Хоча сама творчість де-факто митця ніяк не робить кращим, принципу de mortuis aut bene, aut nihil більш-менш дотримувалися. Всі небіжчики (звісно, крім кацапів) — таланти, всі сучасники — такоє.

Наша ситуація в тому, що абсолютно кожен із нас може завтра загинути. Вся піраміда мистецьких ієрархій обсипалася, як фарба з античних статуй. Розпач класиків екзистенціалізму, які пережили нацистську окупацію, з філософської елітарної рефлексії перетворився на «модус вівенді», на повсякденний життєвий наратив українців.

Ми —поетична нація, з усіма перевагами й недоліками такого архетипу. Навіть якщо твір прозовий, то його якість для читача визначається мірою поетичності. Музика і образотворчість — засадничо поетичні.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

«Листівки з України»: спеціальний проєкт розповість світові про зруйновані культурні об'єкти

Тепер — як із цим усім жити. Читати/не читати, плакати, полемізувати?

У нас були і є офігенні прозаїки, поети/поетеси, художники, музики. Кожне покоління мусить виговоритися, бо воно не розуміє, за що йому таке, обіцяли ж зовсім інше. Дехто вже загинув. І ще загине. Створене живими і полеглими інтенсивно формує зовсім новий контент української культури. Добре було б, якби це сталося років тридцять тому, меншою кров’ю. Але в астрологів є приказка: «Зірки розумних ведуть, а дурних волочать».

Чи зцілює мистецтво, чи генерує додаткові неврози?

Мистецтво ніколи не було терапією. Воно було продуктом шаманізму—магії—релігії або ремісництвом на замовлення. І побічний ефект такої діяльності іноді давав фізичне полегшення. Входження в резонанс із авторським задумом, якщо він талановитий, дає відчуття немарності власних страждань і на певний час позбавляє страху самотності. На цьому терапевтичний ефект і закінчується.

Особливість шаманізму в тому, що шаман засадничо мусив мати «шаманську хворобу», якесь каліцтво, вроджений фізичний або ментальний дефект. Словом, прикмету того, що вищі сили конкретно позначили людину як транслятора знаків долі.

В цьому сенсі, ми всі зараз шамани. От чи може один шаман іншому повідомити щось корисне, чи їм без супервізії таки не обійтися?

Для нації сучасна культурна динаміка, безумовно, в плюсі. Як воно точно оформиться в плані культурної антропології — навряд чи можна всерйоз прогнозувати. Можемо лише констатувати, що в часи Жаботинського і Петлюри українство вибрало романтичну отаманщину, а не національний аналог сіонізму. Міхновський і Липинський лишилися непочутими. Соціалізм і народництво перемогли, зокрема і в культурі.

Мистецтво нашої воєнної доби входить у культурний конфлікт не тільки з соціалістичними установками минулого, які плекалися десятиліттями. Центральноєвропейська й американська політики підтримки культурного розвитку України до війни спиралися на ялову трайбалістську культуру плекання етнографічності, денаціоналізації, сумирності та безініціативності.

Ситуація докорінно змінилася ще й тому, що в культурах самих цих країн уперше за майже сто років постало питання не про вміст холодильника, а про фундаментальні цінності людського буття.

Тому споживання сучасного українського культурного продукту є долученням до глобального світового процесу, якого осягнути вповні ми не можемо, але відчути — цілком. Це трохи містична тематика, бо про егрегори. Втім, оце іманентне, даруйте науковий термін, відчуття злуки з вищими моральними категоріями людства — воно реальне, і воно працює. Відтак новочасна українська культура, позбавлена соціалістичних рудиментів, справді лікує. Щонайменше — пом’якшує невротичні симптоми.

 Чи сприяє мистецтво війни ескалації насилля?

Ні, бо насилля, як фізична дія, завжди має свою власну, зовсім не мистецьку, а банально побутову передісторію. Думка про те, що мистецтво прямим чином може змінювати якісь життєві установки, так само дурнувата, як і комуністичні тези, що джаз, джинси, рок-музика, відеофільми, комп’ютерні ігри когось до чогось можуть схилити. Висловлю єретичну думку: поведінка взагалі не змінюється від поверхневих культурних впливів, якщо вони не інтегровані в родинне виховання та в початкову освіту. Заднім числом художнім творам приписують таку магічну роль, але це те, що в психології називається «хіндсайт». А по-народному воно звучить: «Якби ж то я був такий розумний, як моя Сара потім».

Яку психологічну модель вибудовує довкола себе українське мистецтво?

Ось тут цікаве. Українське мистецтво, які і всяке інше, національно орієнтоване, вибудовує систему цінностей насамперед довкола самого себе. Це така Касталія Германа Гессе («Гра в бісер»). На щастя для мистецтва, інституційна слабкість держави не дає йому шансів стати обслугою можновладців, як в епоху Відродження. Мистецтво не формує якусь самостійну територію свободи, що б воно само про це не думало. Але воно, безумовно, віддзеркалює волелюбну динаміку соціальних установок, які органічно розвинулися в українському суспільстві за останні три десятиліття. В сучасному українському мистецтві немає страху, Кафки тут не ходять.

Претензії на участь мистецтва в елітоутворенні — з тої самої мрійливої серії, що й припущення, буцім носіння вишиванки та володіння українською мовою автоматично роблять людину шляхетнішою. В усіх просторікуваннях про самозародження якихось фантастичних українських еліт випускається з уваги той факт, що еліти з моменту свого створення починають шукати собі якогось доброго пана на вершечку державної влади, аби уникнути адміністративної відповідальності й взискати участі в дерибані бюджетних потоків. Тоді вони підтягують уже собі різних кобзарів-лірників, щоб ті оспівували їхній чин як максимально шляхетний і духовний.

Тому недосконалість нашої державної системи треба розглядати як шанс для культури уникнути адміністративного поневолення й корумпування.

Тож нащо ця культура, з практичної точки зору, зараз потрібна, окрім як щоби бавити болючі фантазії самих митців та інформаційних бульбашок із їхніми шанувальниками?

Слово «патерн», яке в психології означає сукупність базових поведінкових моделей, походить із ткацького ремесла. Це прошивка, основа, по якій потім вишивався чи гаптувався візерунок. Старовинні килими, наприклад афганські, ткалися вручну дітьми, які збавляли на цьому зір і здоров’я, бо лише дитячі пальчики могли заплітати сотні тисяч таких вузликів. А поети — вони ж як діти.

Українське мистецтво сплітає національний візерунок соціальної етики, яка в суспільстві досі всерйоз не існувала. Маленькі «придверні» килимки моральності — з цим у нас усе гаразд. А ось ціннісне ставлення до людей, яких ти особисто не знаєш, — тут донедавна була суцільна отаманщина. Війна обнуляє всяку штучність, фарисейські спроби насадити через «правильні теоретичні книжки» моделі масової поведінки. Воно так не працює.

А ось культурний простір із сотень тисяч щирих мистецьких «вузликів» — він готує тло для загальнонаціонального візерунка взаємоповаги вільних людей.

Більше статей Олега Покальчука читайте за посиланням.