Як найкраще імітувати досягнення і уникнути особистого зростання

Збори, як ми любимо збори! Щодня. Двічі на день. Весь час мелемо язиками. — Він сперся на лікоть. — Слово честі, досить зараз засурмити в ріг, і всі збіжаться. Знаєш, всі зразу так споважніють, а хтось запропонує побудувати літак, чи підводний човен, чи телевізор. Після зборів п’ять хвилин попрацюють, потім розбредуться хто куди чи підуть на полювання.

Вільям Голдінг, «Володар мух»

Яка основна прикмета наших публічних дискусій? Відсутність практичного результату.

Як досягти максимального особистого провалу? Покласти всі сили на підтримку чужих життєвих сценаріїв. Гру виграє той, хто створює її правила.

Але ж лайки, клікбейтність! 

Ніколи ще марнославство не отримувало таких технічних можливостей для самовтіхи, як в епоху соціальних мереж. Ніколи ще комплекси неповноцінності не отримували таких шансів для взаємного поглиблення і посилення.

Саме означення неповноцінності як чогось особливо важливого й потрібного в сучасному світі не просто перетворює будь-яку розмову про «цінності» на урочисту, але безглузду балаканину. Цілісність і принциповість — це підстави для «позитивної дискримінації», а ущербність тепер називається креативністю.

Але природу не обдуриш такими примітивними термінологічними перестановками. Точніше, можна на певний час обманути ту незначну частину свідомості, яка відповідає за соціальну поведінку. Яка говорить, що пристосовуватися треба задля виживання. Пристосовуватися не лише до змін клімату, курсу валют, інфляції й податкового тиску. Пристосовуватися до внутрівидових трансформацій, якими б химерними вони не здавалися. 

Але, наприклад, залозам внутрішньої секреції, перистальтиці, гіпоталамусу якомусь — їм не дуже накажеш, вони не в курсі. Ну, може, йоги якісь у Тибеті можуть, і то якщо китайська компартія дозволить.

Тобто масштабні, революційні соціальні трансформації, незалежно від того, як до них ставитися, дуже сильно випереджають нейробіологічні можливості організму, що формувалися дуже повільно, еволюційним шляхом. Можна було б ужити до таких трансформацій термін «катаклізм». У перекладі з грецької це означає «потоп». А посутньо — різкий злам в умовах і способі органічного життя на обширному просторі суходолу.

Від часів «Горе от ума» Грібоєдова і мему-вислову «Ах! Боже мой! Что станет говорить княгиня Марья Алексевна?» (хоча це й парафраз із п’єси англійського драматурга Мортона) як символу вульгарної залежності від чужої думки ми дожилися до того, що страшенно важливо, в який бік — догори чи донизу — дивиться карикатурний великий палець. 

Дивимося на це, як неминучі жертви ляльок вуду. Ще один дизлайк, і «всьо пропало». 

Добра новина для суспільства загалом, що марнославні істеричні розмови веде здебільшого старше покоління. Ну тобто як старше? Суто біологічно. Поводиться воно доволі підлітково, бо це бадьорить. Це частина суспільства, яка бачить себе репрезентативною, тобто всім суспільством. Вона також ділиться на менші групи і угруповання. Чим менша група, тим більше й агресивніше вона вважає себе представницею всього багатомільйонного українського народу. На кожного її представника припадає вища питома вага відповідальності за долю людства.

Інформаційні сутички в цьому середовищі дедалі більше нагадують реконструкторські ігрища з історичним фехтуванням. Достеменність відтворення історичного одягу, обладунків чи навіть зброї повертає історичний час лише в головах безпосередніх учасників. Але косплей косплеєм, а демографія — річ невблаганна.

Наскільки «оце от все» заразне для інших, молодших поколінь? Вони ж поруч розвиваються, самі по собі, якісь уже зовсім інакші. Про молодь згадують лише під час затвердження річного бюджету країни. Ну й ще, звісно, напередодні виборів.

Наявність різних вікових культур — явище старе, як саме людство. Але ще зовсім донедавна ці культури шикувалися таким собі «паровозиком» — від молодших до старших. XXI століття не просто визнало їхній паралелізм, а й законодавчо заборонило встановлювати якусь пріоритетність когось над кимось. Що з того вийде, побачать наші нащадки. Пару десятків років для історії — це навіть не крихта, а щось субатомне. Але зараз є так, як є.

Спроба боротися із законами природи політичними методами — теж явище старе. Була, наприклад, у 1936 році навіть така постанова «Про педологічні збочення в системі наркомпросів». І це зовсім не те, про що ви подумали. 

Досьогодні ми палко говоримо (як про щось значуще) про два ілюзорних поняття — «професіоналізм» і «кар'єризм». Це є предметом нескінченних активістських баталій, які розгортаються після кожних виборів чи кадрових призначень.

Що менше людина тямить у тій чи іншій сфері, то більше вона говорить про компетентність. І люди, які ніколи в житті не були на державній службі, залюбки просторікують про справедливі або несправедливі кар’єрні «злети». Всі ці цифрові активності роблять нас в очах оточення коли й не успішними, то принаймні такими, які точно знають, що таке успіх. 

А чому ми потребуємо успіху?

Ми шукаємо способу поліпшення якості власного життя, але внаслідок підміни понять (замість поліпшення якості життя — стрімка демонстративна кар'єра як марнославний атрибут успіху) включаємось у нескінченні перегони.

Сприймаючи особистий успіх як набір атрибутів статусу, ми не помічаємо, як ці атрибути девальвуються й замінюються іншими.

А що ж тим часом відбувається з відчуттям якості життя?

Ну яка може бути якість життя при вигоранні, що застає молодь ще в шкільному віці і стає звичним самопочуттям? Бажання першими долати труднощі, вдосконалюватися через відповіді на виклики — сьогодні для більшості молоді це вже якісь не дуже зрозумілі вимоги старих буркотунів. 

Задля збереження невигорілої частини себе людина кидається в дауншифтинг — переходить на той рівень активності, де менше відповідальності та стресу. А потім ще нижче. І ще.

Постійно виголошувати подумки або в мережах (для нашого мозку це однаково) безладні монологи про соціально відповідальну любов чи взаємну ненависть під впливом телевізора — ефективний шлях до вигорання. Можуть бути й ефективніші, але цей такий загальноприйнятий, не нудний, бо політично пубертатний. 

Вигорання такого роду схоже на трудоголізм, тобто регулярні емоційні перевантаження без морального задоволення. Кожне перевантаження покликане лише перекрити адреналіном роздратування від попереднього навантаження. 

Цей шлях розвиває цинізм, який можна було б назвати здоровим через зниження чутливості. Але це гіпотетичне припущення, що її можна «знизити», як нагрівання батарей опалення — повертаючи якийсь краник в голові. Чутливість є біологічним явищем, потребою, особливо для організму, що росте.

Тобто базові потреби психіки, яка все ще розвивається, входять — ні, не в суперечність із реальністю. (Таке протистояння могло б бути творчим, сила протидії формувала б характер і мотивувала до розвитку сили волі.) Психіка зіштовхується з хаосом, який не чинить вам опору і не нападає, а лише затягує й розчиняє суб’єктність. 

Ось перелік «темників вигорання», якими кожен може скористатися, щоб остаточно загнати себе в люту безвихідь.

Завжди нездоланно бажайте мати формальні ознаки успіху, чим більш вони цифрові, тим ви ближчі до мети. Критикуйте нещадно такі самі «реквізити успішності» всіх інших, не гайте ані хвилини, якщо помітите щось подібне. 

Ніколи не вимикайте смартфон, спіть з увімкненим комп'ютером, завжди будьте готові зробити селфі. Будьте пильні, можливо ваші воріженьки, ворогині і всякі інші ворожки вже цієї миті виглядають краще за вас.

Підтверджуйте сам факт свого існування через постійні образи когось. Переконайте себе, що: «йому погано — це зробив я — отже, я ще щось можу».

Заздріть будь-яким кадровим призначенням, особливо якщо про факт існування цієї посади ви дізналися щойно.

Постійно бійтеся програти в життєвих перегонах, навіть якщо бігаєте лише навздогін громадському транспорту.

Не забувайте нагадувати собі та іншим, що вами постійно намагаються маніпулювати, але ви це викриваєте в поті чола, денно й нощно, ось які ви важливі.

Коли формується черговий соціальний стереотип, побудований на підміні понять, не забудьте публічно вигукнути «я так і знав/знала!». Зробіть це кілька разів у різних пабліках, може не всі помітили.

Пишайтеся тим, що ніколи не змінювалися й не збираєтеся.

Завжди намагайтеся зайняти чиєсь місце, ніколи не створюйте власного.

Плекайте свою малоцінність, працюйте над істериками, вдосконалюйте неврози, інакше на вас ніхто не звертатиме уваги.

Якщо ви випадково опинилися при владі, не забувайте: весь світ спить і бачить, як би то вас знищити. Починайте тероризувати своє найближче оточення з перших днів. Не забувайте тероризувати родину також. Бояться — значить, люблять.

Переконайте себе, що ви займаєтеся нелюбою справою. Не чекайте ковіду, щоб втратити смак до всього.

Постійно перевіряйте реакцію на вас свого оточення, особливо віртуального. Чим далі від вас люди, тим їхня думка важливіша. Особливо важливі ті, про кого ви щойно взнали. 

Швидко копіюйте чужу поведінку, яка вам цієї хвилини здається правильною. Краще копіювати кілька поведінок зразу, для більшої певності.

Не перебувайте в ресурсному стані, бо завжди знайдеться той, хто захоче вкрасти ваші ресурси. 

Шукайте зраду (в баченні та місії вашого місця роботи, відділу, проєкту, посади). Це дозволяє реалізовувати власне бачення себе як особистості, дозволяє гордитися собою, отримати службові скальпи колег як трофей.

Якщо вам незрозуміле якесь завдання, ніколи не намагайтеся його уточнити чи просто перепитати, бо вам скажуть, що ви — ідіот(ка). Просто залиште все як є. Можете підкидати монетку в пошуках рішення.

Страх, що у вас хтось розчарується, ґрунтується на переконанні, що ви з якогось дива когось уже причарували. 

Хай цей страх вас міцно сковує. Тоді ви не зробите жодних помилок. І невдовзі перетворитеся на гарний пам’ятник самому собі.

І вам нарешті принесуть квіти.