Дівочі сльози, Золотий потік...

Коли друзі запропонували взяти участь у сплаві на човнах по Дністру, погодився майже без роздумів. Ще б пак! Адже це була одна із найзаповітніших мрій ще зі студентських років. Так хотілося відчути неспокійний плин цієї ріки, помилуватися її дикими берегами, мальовничими краєвидами, відвідати численні історичні та архітектурні пам’ятки, розташовані вздовж її берегів. І Дністер перевершив усі сподівання.

Старт було призначено біля невеличкого села з незвичною назвою Маріамполь, що неподалік давнього Галича і ще більш легендарного Крилоса — прадавньої столиці Галичини. До нашого часу дійшли тільки рештки фундаменту, зруйнованого монголо-татарським військом, та так і не відновленого Успенського собору, який за своїми розмірами був лише на один метр менший за Софію Київську. Сама назва села Маріамполь (або Маріаполь) має досить давню історію. Як тільки не називали у давнину цей населений пункт — Боговидом, Божим Видком, Чортополем. За часів князів Яблуновських на його місці заснували місто, яке здобуло Магдебурзьке право. Однак через часті набіги татарських військ воно занепало.

Усього за десять метрів від берега Дністра — криниця. За давніми переказами, під час одного з набігів у полон до князів Яблуновських потрапив невеликий загін татарських воїнів, котрих змусили копати глибоку криницю. А оскільки копати доводилося під високою горою, полонені зробили підкоп у бік річки і втекли. Звідси й назва криниці. Смак її води неперевершений. П’єш — і не можеш напитися. Розповідають, тамтешня вода цілюща для очей, тому нею радять умиватися, особливо зранку. Принаймні польські туристи її ніколи не оминають і навіть беруть із собою у дорогу.

Верхня частина Дністра не входить до числа популярних «сплавних» маршрутів. За тиждень нашого перебування ми зустріли лише п’ять-шість двомісних байдарок, переважно польських та німецьких громадян, яких Україна приваблює своєю екзотикою та малими витратами у дорозі. Адже у Польщі заняття річковим сплавом — недешеве задоволення.

Дністер теж міг би приносити прибутки. Проте, щоб ним подорожували не тільки окремі смільчаки-ентузіасти, на річці треба створити відповідну інфраструктуру. Нинішній рівень сервісу, на жаль, лише зароджується. Бракує найелементарнішого. Уже на другий-третій день батареї наших мобільних телефонів, фотоапаратів, кінокамер сідають. І якби не допомога місцевих жителів, лежало б усе це добро мертвим вантажем у дорожніх сумках. Протягом шестиденної подорожі на нашому шляху лише двічі зустріли магазини, де можна придбати продукти.

Улюблений туристичний об’єкт — водоспад Дівочі сльози, розташований поблизу села Петрів Бучацького району Тернопільської області. Цей унікальний водоспад впадає у Дністер з високого берега каньйону. Цікавий він насамперед тим, що верхній гребінь, з якого стікає вода, постійно наростає: потік приносить іони кальцію, які, осідаючи на виступах скелі, постійно збільшують її у об’ємі. Тут же є два чималі гроти, які, на думку Петра Перекліта, місцевого краєзнавця, художника та археолога, котрий супроводжував нашу туристичну групу, цілком могли б слугувати пристановищем для монахів-самітників. Загалом таких печер на Дністрі сотні.

До найбільших колишніх укріплень верхнього Дністра належать Раковецький, Язлівецький, Золотопотіцький, Червоногородський та Хотинський замки. Майже всі вони, за рідкими винятками, були зруйновані татарськими військами і більше не відбудовувалися. Свого найбільшого розвитку замкові укріплення зазнали у XV—XVII ст., коли слугували своїм власникам захистом не лише від кочівників, а й місцевого люду, який мав підстави ненавидіти замкові споруди, оскільки саме селяни несли всі видатки, пов’язані з ремонтом і розбудовою оборонних укріплень, утриманням їхніх гарнізонів.

Одним із найцікавіших є замок князів Потоцьких, розташований у містечку Золотий Потік Бучацького району. За історичними джерелами, саме звідси походить знаменитий рід князів Потоцьких. Одна з колишніх прикрас замку — палац — нині перебуває у жалюгідному стані. Ще 20 років тому в його приміщеннях містилася швейна фабрика, її закрили, і палац став занепадати. Згодом розібрали дах. Сьогодні пам’ятка архітектури, схоже, нікого не цікавить, вона руйнується буквально на очах...

У передостанній день, ніби у винагороду за всі складнощі туристичного маршруту, нас очікували ще два дива: Червоногородський водоспад та залишки замку. Нині від замку, який після втрати свого оборонного значення у XIX ст. перебудували у палацовий комплекс, залишилися дві напівзруйновані башти. А дивовижної краси водоспад, як і кілька сотень років тому на радість численним туристам із гуркотом щохвилини скидає тонни своєї води у багатометрову камінну прірву...

За сприяння у підготовці матеріалу автор висловлює подяку фірмі «Карпати, туризм, відпочинок».