Дивлячись на себе… З точку зору римської вічності

Тут будеть град

над городами,

Поставлено

так між богами...

Іван Котляревський,

«Енеїда»

Вічне Місто… Інтронізація Бенедикта XVI долучила нас до Міста. І до Вічності. Вічності, яку ми, сучасники й свідки дійства (спасибі телебаченю), могли просто-таки відчувати, адже промову urbi et orbi — Місту і світу — виголошував двісті шістдесят п’ятий (!) Папа Римський. Українці, які тільки-но обрали свого третього президента, мають нагоду подивитися на себе sub specie aeternitatis (з точки зору вічності — Спіноза).

«Рим житиме, доки існуватиме людство». Проте навряд чи Амміан Марцеллін (приблизно 330—400 рр. після Р.Х.), що йому належать ці слова, мав на увазі вічність християнського Риму — у сенсі «до Другого Пришестя». Історик Римської імперії доби її занепаду, який прославляв імператора Юліана Відступника, продовжував, як й інші пізньоримські поети (напр., Клавдій Рутулій Намаціан: «Життю прийдешньому твоєму немає кінця»), традицію прославляння Міста, започатковану Тибулом (приблизно 50—19 рр. до Р.Х.). Саме останньому належить відома метафорична назва Риму.

У першому столітті до Різдва Христового світова держава, яка перебувала в зеніті своєї могутності, певно що могла надихнути римського митця. Тож із Тибулом все ясно. Але що «вічного» можна вгледіти напередодні вселенської катастрофи 24 серпня 410 року (того дня вестготи на чолі з Аларіхом взяли Рим)? Тільки щось вічне й незмінне, що не можна зруйнувати. Як от ідею.

Ідея Риму. Від неї протягом півтори тисячі років живиться вся європейська культура і західна цивілізація. Втім це не платонівська ідея, яку ловлять у занебесних місцях спеціально треновані любомудри, а реально існуючий ідеал, доступний сприйняттю кожного. Саме ця реальна ідеальність Риму (від слова «ідеал») ставить перед нами «вічне» запитання — як так сталося, що ідеал поступився варварству? «Все крупные цивилизации современного мира заняты ответом на вопрос: почему пал Рим?» — вважає відомий російський культурфілософ Вадим Мєжуєв, і з ним не можна не погодитися.

Рим є ідеальним, бо зумів поєднати, синтезувати у собі базові цивілізаційні протилежності, дихотомічні половинки культури — телурократію і таласократію. Або, якщо розмірковувати у конкретно-історичних визначеннях — ригористичну й доблесну Спарту та мистецькі й філософські Афіни. Практично вирішити задачу, що її не зміг теоретично розв’язати в своїх славетних «Державі» та «Законах» сам «князь філософії» Платон — шляхетний афінський аристократ і палкий прихильник спартанського способу життя.

Реальна історія виявилася більшим ідеалістом, аніж сам Платон. І коли великий ідеаліст мудрував про свою уявну ідеальну державу та переконував сицилійського тирана втілити її в життя, в середині Апеннінського півострова нікому не відомий народ квиритів завзято бився у ворожому кільці таких саме безвісних вольсків, етрусків, латинів, аврунків, еквів. Бився, аби збудувати свою ідеальну державу. Там, в маленькому поселенні на землеробських ділянках Авентинського пагорба відбулася революція, що дістала назву «легіонерської». Вона докорінно змінила античній світ, а місто, звідки походив легіонер, по праву перебрало на себе головний атрибут платонівської ідеї — ВІЧНІСТЬ.

У вузькому, військовому розумінні «легіонерська революція» — це перемога «шахового», когортно-маніпулярного строю римлян над греко-македонською фалангою, перемога яка остаточно сформувалася 197 р. до Р.Х., коли при Кіноскефалах («Собачі голови») римські легіони завдали нищівної поразки армії македонського царя Філіпа V (поділ легіону на маневрені маніпули був здійснений ще 320 року після ганебної поразки від самнитів у вузький Кавдинській ущелині). В широкому розумінні «легіонерська революція» — це зміни у культурі античного світу, засадничі принципи яких самі римляни позначили так: «libertas — самостоятельность личности и ее свобода отстаивать свои интересы в рамках закона; justitia — совокупностью правовых установлений, ограждающих достоинство человека в соответствии с его общественным положением; fides — верность долгу, составляющую моральную гарантию исполнения законов; pietas — благоговейный долг перед богами, родиной и согражданами, требующий всегда отдать предпочтение их интересам, а не своим; наконец, энергия и воля в выполнении этого долга, называемые общим именем virtus — «гражданской доблестью» (Кнабе Г.С. Древний Рим — история и повседневность). Втіленням вільної та вірної обов’язку особистості, чию гідність охороняє закон, уособленням громадянської доблесті і був легіонер, представник «римського народу квиритів» (походження і зміст цієї назви залишається нез’ясованим).

Незаперечними легіонерськими чеснотами були ригоризм та селянське укорінення на римському ґрунті. Два абсолютно переконуючих приклади. Перший: «рядовой римский крестьянин Спурий Лигустин, владелец крохотного клочка земли, проделавший двадцать одну боевую кампанию, воевавший в Македонии, в Испании, в Малой Азии, тем не менее сохранил надел, вывел в люди четырех сыновей и двух дочерей, гордился своим положением крестьянина и воина и, вступая в 171 г. до н.э. в армию в двадцать второй раз, убеждал односельчан «отдать себя в распоряжение сената и консула, идти за ним в любые края, где вы сможете честно послужить защите республики» (Кнабе). І другий: «эталоном древнего римлянина, храброго, неприхотливого и трудолюбивого, считался патриций Квинкций Цинциннат, исправно исполнявший в 460 году обязанности консула. В критический момент войны с эквами в 458 году он был заочно выбран в диктаторы. Отправленные к нему послы с сообщением об этом застали его за работой в поле — он владел небольшим (в четыре югера) наделом, который сам обрабатывал. Облачившись в тогу, Цинциннат принял высокое назначение и тут же отправился на войну, которую победоносно закончил» (История Европы. Т.1).

Не те дивно, що патриція і плебея, диктатора і легіонера об’єднує ригористичний ґрунтовий патріотизм — той, що в Росії визначається поняттям «почвенность»; «почвеними» ригористами були і спартанці: цар Агіс сам орав свою землю. Дивною є надзвичайна відкритість civitas — римського варіанта античного поліса, адже для селянської, «почвеної» свідомості звичайним та природним є консерватизм і культурна автаркія (лаконічна культура, «квасной патриотизм»).

«Я — гражданин!» — никто не произносил в древности этих слов более гордо, чем римлянин» (А.Богомолов). І разом з тим право римського громадянства отримувало все краще (звичайно, на думку римлян), що було в інших (в тому числі і підкорених) народів. Римськими ставали чужі люди, боги, закони, мистецтво, культура взагалі. «Римляне оказываются способнее всякого другого народа изменить свои привычки и позаимствоваться полезным» — зазначав римський історик Полібій, грек за походженням. Власне, саме тому антична міфологічна культура органічно вміщує в себе культуру Риму і зветься елліністично-римською.

Що ж пов’язує римський консерватизм з римською ж відкритістю новаціям, «грунтовий» ригоризм — окрім землеробства, «все остальные занятия, многообразные и неприглядные, равно далеки от правды и справедливости», як писав письменник (і агроном!) Юній Колумела, — з пишністю римської культури? Форма і, відповідно, формалізм як спосіб мислення та життя. Форма це те, що рівним чином може оформлювати абсолютно різний зміст і завдяки цьому дозволяє безпроблемно переходити від одного змісту до іншого — нехай навіть від млинця до Місяця, адже і той, і той круглі.

Римляни були страшенними формалістами. Цар-реформатор Сервій Тулій, знехтувавши всіма змістовними — традиційними, родовими — відмінностями римлян, поділив військо на центурії за формальною кількісною ознакою (враховувалась лише кількість землі або грошей, яка могла формально переходити і в область негативних величин: до шостого розряду входили пролетарі, єдиним «багатством» яких були їхні нащадки — proles). В подальшому, в результаті боротьби плебсу за свої права, були стерті всі змістовні відмінності між різними верствами римського народу (populus): станові шлюби, посади тощо.

Формалісти-римляни не зраджували себе і в стосунках з безсмертними. Розповідають, як до консула, готового віддати наказ своїм легіонерам атакувати противника, прибіг захеканий жрець: помилочка вийшла — священні кури, мовляв, погано клювали зерно. Спростування попередніх результатів гадання — а без відповідного сприятливого передвіщання (інавгурація) не починалася у римлян жодна важлива справа — не справило на полководця ані найменшого враження; він незворушно відповів надмірно марновірному ворожбиту, що їхня авгурська канцелярія офіційно повідомила його консульську канцелярію про позитивні результати гадання, а наскільки голодними були птахи — то вже їх (курей та авгурів) справа. Битву консул, звичайно ж, виграв. Надто забобонний авгур загинув.

Не забобонні авгури (а таких була більшість) ледь стримували сміх під час своєї ворожби, і навряд чи їм можна було цим дорікнути: формально все виконується, ритуал зберігається — чого ще треба? Це питання римлянин міг поставити і богам, адже божого страху громадянин Риму не знав. Формула віросповідання промовлялась як «Do ut des» («я даю, щоб ти дав»). Де тут сакральність? Чистісінька торговельна угода. «Религиозное сознание римлян было лишено экзальтации и отличалось рационализмом и формализмом», вони «неясно представляли себе своих богов, не создали яркой мифологии, которая у греков стала почвой и арсеналом художественного творчества» (История Древнего Рима).

Кожному явищу, навіть абстрактному поняттю (наприклад, Свобода, Доблесть, Страх) римлянами був приписаний свій бог; вид та навіть стать таких богів-нумінів (numina) була невизначеною, настільки абстрактним і формальним був світогляд квиритів. З цієї ж причини римляни не створювали зображення своїх богів, а запозичували чуже (до речі, боги інших народів приймалися до римського пантеону голосуванням у сенаті). Від того, що у римській формі Зевс став Юпітером, Афродіта Венерою, а Геракл Геркулесом змістовно у античній міфології нічого не змінилося. Ми кажемо по-латинському «Юпітер», а уявляємо фідієвого Зевеса (а не кам’яну стрілу — знак, яким архаїчні римляни позначали Юпітера); ми дивимось на «Народження Венери» Ботічеллі, а згадуємо грецький міф про народження Афродіти.

Зовсім інша справа — право. Славетне римське право не є римським оформленням запозичень з грецької правової культури; коли сьогодні кажуть про «романо-німецьку систему права», ніхто не згадує закони Солона, вивчати які 449 року до Р.Х. римляни поїхали до Греції. Римське право — це суто римський продукт, змістовна форма, елемент культури, де сам формалізм є змістом.

У 450 році дванадцять мідних (бронзових?) таблиць із записаними на них законами були виставлені на центральному майдані Риму (форумі) для загальнонародного ознайомлення. Це вкрай суттєвий момент. Закон прийнятий, але не опублікований вважається недійсним у цивілізованому суспільстві. З точки зору римського права, десять старозавітних заповідей, що їх було вирізьблено на скрижалях кам’яних, переказано народу, а потім «поховано» у ковчегу завіту в святая святих, куди заходити можна лише первосвященику, та й то лише один раз на рік, не є законами.

Як і ритуал (чи магія), право є процедурою — послідовністю певним чином взаємопов’язаних дій. Звичайно, ця послідовність має змістовне походження, але римлян воно обходило так саме, як і згаданий вище курячий голод в ритуалі інавгурації. Коли 249 року римляни і карфагеняни зійшлися на вирішальний морський герць, священні птахи знов не стали клювати зерно. «Не хочуть їсти — нехай нап’ються» — наказав консул. Кури полетіли за борт, а римська ескадра рушила на карфагенську. Порівняйте: «[Римські] правники не обговорювали зі своїми учнями засадничі поняття на кшталт правосуддя, права, правознавства, хоча грекам саме ці проблеми видавалися за надзвичайно, навіть єдино важливі. Студент одразу поринав у практику, де перед ним щоразу поставало єдине питання: що треба зробити з огляду на наявні факти?» (Дж.Берман).

Визначний здобуток римської культури — славетне римське право можна визначити як техніку опанування другої природи (тобто, суспільства). Рівним чином це визначення характеризує і не менш славетну римську будівничу культуру. Римляни винайшли бетон — замість природного каміння, провели акведуки — замість природних річищ, вимостили шляхи, якими й досі гуляють туристи, та проклали каналізацію, якою і досі користуються сучасні римляни (cloaca maxima), збудували амфітеатри — на рівному місці, а не на схилах природних пагорбів, як греки. І ще багато чого.

Щоб здійснити «легіонерську революцію» з такими вражаючими наслідками «требовалась та сверхэнергия ума и воли, благодаря которой крошечный народ стал властелином мира, то, что сами римляне называли virtus — гражданская доблесть и мужество быть, несмотря ни на что. Такова суровая система ценностей римского гражданина. Суровая, но возвышенная» (А.Чанышев). Унікальна система, яка виявилась здатною поєднати у собі ригористичну суворість Спарти і піднесену велич Афін. Європейський ідеал.

***

Дивлячись на себе sub specie aeternitatis — з точки зору римської вічності — хочеться сподіватись, що наша новітня революція несе у собі римський відблиск революції легіонерської — хіба ми не Європа? Сподіватимемося, що нам також не бракуватиме енергії розуму й самоволі. І мужності бути. Попри все. Тим більше, що нас, на відміну від «крошечного народа квиритов», багато. Та й владарювати світом ми не прагнемо.