Дивитися — не передивитися. Про тисячолітній храм і традицію фальсифікації

Неперегляд історії — один зі «знаків часу». Або, швидше, «простору-часу», в якому ми утверджуємося останніх кілька місяців. Нова влада вивертається навиворіт, аби продемонструвати свою лояльність — бодай ідеологічну — «сусідам із газом». Там уже встигли прожувати й навіть частково перетравити «неперегляд історії», проголошений їхньою чинною владою. Черга за нами, і наша нова влада не забарилася. Власне, всередині неї все було давно готове.

Виступи міністра освіти і науки, «офіційного подразника» від нинішньої влади Дмитра Табачника, доктора історичних наук, про «неперегляд історії Великої Вітчизняної війни» та «бандформувань» нікого не могли здивувати. Власне, це навіть закономірно, — маятник хитнувся в інший бік, і на «розкриття радянських виразок» відповіли «незаперечним героїзмом радянського народу». Але той, хто думав, що сумбурним двадцятим століттям усе обмежиться, помилився. Вочевидь, «неперегляд» — явище цілісне. І доки «історик ХХ століття» Табачник обстоює свій період, із початковим періодом нашої історії відбувається щось підозріло схоже.

Втім, українські телеглядачі добре знають: ніщо давньоруське також не чуже нинішньому історикові-міністру: у проекті «Великі українці» Дмитро Табачник просував у «герої №1» Ярослава Мудрого. В цій програмі Д.Табачник озвучив усе найхвалебніше, що було сказане істориками та сучасниками про цього князя, порівнявши його з імператорами, королями, папами римськими тощо, аж до «живого Бога». Неабияку частину сюжету забирала побудова собору Святої Софії. Зрозуміло, всю славу створення цього храму було приписано Ярославу Мудрому, і тільки йому. Про наявні концепції раннього датування храму, відповідно до яких храм заклав і спорудив князь Володимир, не згадали — герой має бути один. А «генеральна лінія» в історії — чіткою та непохитною.

Нагадаю, у цій програмі Ярослав Мудрий «протистояв» Степанові Бандері. Комусь на той момент здалося, що це битва персонажів, хтось побачив за цим конфлікт ідеологій. Але, крім того й іншого, напевно, було протистояння історичних концепцій — «офіціозної» та «ревізіоністської».

Вочевидь, на цьому історико-політичному тлі подальші дослідження у сфері датування Софії Київської виявилися недоречними. Давня історія та її герої мають бути так само «стабільними», як і в ХХ столітті. Важко чимось іншим пояснити медіахвилю, підняту навколо ймовірної нової дати заснування та побудови Софії Київської, яка применшує масштаб українського «героя №1» князя Ярослава Мудрого, відводячи йому роль «наступника». У середині минулого року наукові співробітники заповідника «Софія Київська» оголосили про знахідки, які дозволяють встановити нове, найбільш раннє датування заснування собору — 1011 рік. Цю дату через МЗС України було внесено в календар пам’ятних дат ЮНЕСКО. Відкриття мало всі шанси стати сенсаційним — не кожне місто може похвалитися тисячолітнім храмом.

Але, очевидно, коли йдеться про серйозне відкриття, неодмінно виникає питання пріоритетів, а там і до війни амбіцій рукою подати. Тут саме і влада змінилася...

Останні два місяці заповідник лихоманить від постійної й дуже різнобічної критики. Насамперед із боку «офіційних істориків» Стародавньої Русі — академіка Петра Толочка, керівника Інституту археології НАНУ, визнаного авторитета з питань стародавнього Києва, та його сина, Олексія Толочка, члена-кореспондента НАНУ, керівника Центру досліджень історії Київської Русі Інституту історії України НАНУ. У цій полеміці прикметними виявилися насамперед не аргументи, а методи. Втім, більшості свідків цієї полеміки, не обтяжених ученими ступенями в галузі історії та археології, про суть справи судити справді важко. Та й про суть узагалі говорять мало.

Обидва «головні спеціалісти» зі Стародавньої Русі наполягають на «старих» датуваннях — «малоймовірному» 1017 р. і «хрестоматійному» 1037 р., — посилаючись на літописні джерела. Все інше викликає в них, судячи з тону, не просто сумнів — сильне відторгнення. Припущення співробітників музею — людей також не випадкових в історичній науці, які мають ступені, монографії та розлогий послужний список у галузі досліджень Софійського собору — удостоюються в пресі експресивних епітетів на
кшталт «наукової фікції», «містифікації», порівнянь із «лисенківщиною». Обов’язкові посилання на «стурбовану наукову громадськість», «політичну кон’юнктуру» тощо.

Що ж, не вперше суто «кабінетна» історична наука стає медіаскандалом. Питання про те, що «переглядати» прямо зараз, а що — «почекати», давно вже вирішують не в бібліотеках, не на університетських кафедрах і наукових конференціях. «Заслін» у вигляді «офіційної науки» (тобто офіційних наукових інститутів) проти «фікцій» та «містифікацій» не діє, — громадськість довіряє офіційним академікам не більше, ніж глянцевим астропрогнозам. Що погано, прикро тощо, але природно в умовах сучасної української науки, яка давно втратила обличчя у процесі виконання політичних та економічних замовлень і облаштованості побуту окремо взятих учених та організацій. Традиція вирішувати наукові проблеми не в наукових, а в чиновницьких кабінетах — палиця на два кінці. Нарікання на те, що історія стає знаряддям у руках політиків, недоречні з вуст істориків, котрі звикли співпрацювати з політиками.

Сумнівність того чи іншого історичного (і не тільки історичного) відкриття очевидна. Воно вивчається, доводиться або спростовується вченими шляхом наукових досліджень. Нагадаю, дата 1500-річчя Києва, яка належала Петру Толочку, в колах істориків та археологів теж свого часу викликала сумніви й звинувачення в «надуманості» та «ненауковості». І досі можна почути від деяких дослідників, що вона не відповідає істині, а була прийнята із суто ідеологічних міркувань. Проте дата ця прижилася. Як буде з новим датуванням Софії?

Поки що і тон, і аргументація в цій полеміці далекі від прийнятних. Тобто найкращим способом ведення дискусії все-таки було б повернути її в наукові рамки — на наукові конференції, на сторінки спеціалізованих і науково-популярних видань. Бо український медіапростір, очевидно, спокушає учасників вправлятися в риториці, дотепності та інших рисах, які не мають стосунку до науки взагалі й до конкретної історичної гіпотези зокрема. Громадськість не поспішає довіряти академікам, але, як і раніше, зацікавлено озирається, коли хтось б’є на сполох.

Тому, слід гадати, на заповідник із вуст «критиків нової хронології» сиплються не тільки (й місцями не стільки) аргументи «проти», як звинувачення в різноманітних «музейних гріхах» — погано бережуть, не відстоюють, не розганяють забудовників, чиї плани загрожують цілісності пам’ятки, передають релігійним організаціям «перлини» — Андріївську та Кирилівську церкви тощо. А тут ще й «висуваються» зі своїми «псевдонауковими» знахідками, щоб відвернути увагу громадян від невиконання своїх прямих професійних обов’язків зі зберігання спадщини.

Більшість обвинувачень викликають гіркий смішок. Не заповідник приймає рішення про забудову, — він від неї тільки потерпає. Передача храмів релігійним організаціям відбувається за рішенням Кабміну, що його заповідник зобов’язаний виконати. Понад те, заповідник останні десять-п’ятнадцять років із цим усім бореться як може. Причому «захисники давнини» — зокрема й дуже близькі до влади — ніколи особливо не поспішали пропонувати йому допомогу в цій нерівній боротьбі. Звинувачувати простіше.

Підбір риторичних фігур у цій нібито «науковій» полеміці теж вражає. Наприклад, про «ексгумацію гробниці Ярослава», нібито проведену співробітниками без жодних «санкцій». Читаєш і начисто забуваєш, що йдеться не про цвинтар, могилу та кримінал, а про музей, експонати й музейну рутину. Це, як кажуть працівники заповідника, четверте планове відкриття саркофага. Три попередніх ні в кого нарікань не викликали.

Про все це теперішні критики музейної «політики і науки» чудово поінформовані. Однак для переведення дискусії зі сфери суто наукової, в якій цій дискусії слід було б розгортатися, у сферу медійну такі засоби не просто хороші — вони необхідні. У публічному полі боротися з науковими конкурентами простіше: піпл наукової аргументації не хаває. У сенсі «суспільство не готове до перегляду історії». Справді, чому б не вирішувати спірні питання історії із залученням громадськості? Адже можлива публічна полеміка еволюціоністів із креаціоністами. А якщо вже питання походження Всесвіту можна вирішувати в такому режимі, то що казати про датування храму! Та й ціна питання — якихось двадцять років...

Якщо ж серйозно, то події навколо нового датування Софійського собору — наочна демонстрація «науковості історії», принаймні в її українському виконанні. Наука, яка обстоює тезу про неперегляд своїх теорій, — не наука, а догма. Уявляєте фізика, який би обстоював «неперегляд теорій», хоч би під якими фактами вони прогиналися? Тобто буває, звісно. Фізики теж люди. Вони теж захищають дисертації, пишуть монографії, вибиваються в академіки та керівники офіційних наукових інститутів. Звісно, дратує, коли якийсь «хранитель давнини» вилізає з пороху архіву й починає висмикувати цеглинки з інтелектуальних побудов, на яких ти звів усе, чим володієш нині. Він теж людина, зі своїми інтересами та амбіціями. Ось тільки як це стосується науки?

Інтерв’ю з одним із авторів «нового датування» Надією Никитенко, доктором історичних наук, заввідділом науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська».

— Как вы пришли к новой датировке? Казалось что все более-менее существенное в Софии Киевской уже давно открыто.

— Мы пришли к этому на основании новейших исследований граффити. Да, о граффити Софийского собора написано немало. Сергей Высоцкий опубликовал несколько монографий по нашим граффити — в его монографию 314 надписей. Но он изучал граффити Софийского собора избирательно — наиболее интересные, красиво написанные и т.п. Это один из возможных подходов. Но также надо изучать граффити фронтально, ничего не выбирая и не отбрасывая, все без исключения, подряд. И вот опираясь на такую методику Вячеслав Корниенко, сотрудник нашего заповедника, изучил 3 нижних придела Собора. Это далеко не все, но даже это — более двух тысяч граффити. В плане установления возраста Софийского собора нас интересуют наиболее ранние датированные граффити —те, на которых проставлена дата написания. На сегодняшний день мы нашли девять датированных граффити, которые перечеркивают 037 год как дату возможного основания и даже возможного завершения строительства. Но они перечеркивают даже дату 1017 год. Эти граффити дают возможность говорить о том, что собор был построен во втором десятилетии ХІ века. Установив это, мы обратились к древним святцам, которые сохранили дни освящения Софийского собора — 4 ноября и 11 мая. Годы в святцах, разумеется, не называли. Но известно, что храмы — в особенности, посвященные Софии — освящались по воскресеньям. И вот если мы наложим 4 ноября и 11 мая на воскресные дни второго десятилетия ХІ века, то мы увидим, что 4 ноября попадает на воскресенье в 1011 году, а 11 мая — в 1018 году. Князь Владимир умер в 1015-м. Значит, основав Софию 4 ноября 1011 года, он почти закончил строительство. А при князе Ярославе, который сел на киевском столе в первый раз в конце 1016-го, а в конце 1018-го покинул город после поражения на Буге, работы были закончены, храмовое сооружение освящено. То есть, как говорит современник митрополит Илларион, Ярослав и Владимир подобно Соломону и Давиду, создали храм Софии Киевской.

— То есть письменное свидетельство участия в этом строительстве князя Владимира все-таки есть.

— Эта дата — 1011 год — признавалась легитимной задолго до нас. Киевский митрополит Петр Могила, когда реставрировал Софию в 17 веке, поместил на четырех подкупольных арках собора огромную ктиторскую надпись, которая начиналась словами «наче сдатися сие премудрости Божией храм в лето 1011». А на входе в собор была еще более ранняя надпись, также указывающая на 1011 как на год основания. Откуда Петр Могила мог взять эту дату? Еще до конца XVII века существовал архив Софийского Собора. В конце XVII века он сгорел. Но Петр Могила вполне мог почерпнуть из него точную информацию о дате основания собора. Я пришла к этому научным способом. А Петр Могила имел документальные данные, потому и начертал на арках собора такую надпись. Если предположить, что Петр Могила опирался на архивы Собора, то 1011 год — дата более вероятная, чем весьма неточные летописные даты, на которые постоянно ссылаются наши оппоненты.

— Почему вдруг вокруг чисто научного вопроса разгорелась такая дискуссия?

— Дело в том, что даты 1017 — 1037 год — это те даты, на которых основаны исследования академика Петра Толочко. 1037-й — это «хрестоматийная» дата. Опубликовано множество книжек с такой датировкой. Но это только одна сторона проблемы. Дело в том, что открытие столь ранней даты, позволяющей уже сейчас говорить о том, что у нас в городе сохранился тысячелетний храм — это крупное открытие. А потому немедленно возникает проблема приоритета. В первую очередь, институционального. Это открытие принадлежит заповеднику «София Киевская», а не Институту археологии и не Институту истории. К сожалению, это, судя по всему, только вопрос амбиций. Петр Петрович яростно отстаивает «свою» датировку. Причем, учитывая позицию его сына Алексея Петровича, который признает только дату 1037-й, он уже дае не настаивает на 1017-м. Но главное даже не это — пускай бы отстаивали. Но сам Петр Толочко даже не пришел сюда, чтобы взглянуть, что это мы тут такое наши. Зато пишет везде, что этих граффити не может быть, потому что не может быть никогда, что мы не умеем их читать, что все это вообще ненаучно. Мы публиковали документы, публиковали свои статьи на эту тему в научных сборниках, аккредитованных ВАКом. Тем не менее, нас продолжают обвинять в том, что мы плодим фикции, занимаемся популизмом, а не наукой. Пишут письма в разные инстанции с требованиями отозвать «эту абсурдную дату» из ЮНЕСКО, обвиняют нас в том, что мы дезинформируем международную общественность и т.д. Но мы никого не дезинформируем — у нас есть доказательства. С которыми просто кто-то не хочет потрудиться ознакомиться.

— Но у них есть свои аргументы — главным образом, летописные источники. Это свидетельства если не современников, то людей по времени приближенных к событиям. Кажется, в исторической науке принято доверять в первую очередь письменным свидетельствам?

— Это не совсем так. Историю пишут люди — и летописцы также были людьми. Но в нашем случае дело даже не столько в этом, сколько в том, что даже из летописей мы не получаем точной датировки основания Софии. Ни одна из летописных дат, в общем-то, не легитимна. Но на этих датах построили свои концепции, диссертации, научные карьеры. Конечно, никто не захочет их пересматривать и их легитимность будут отстаивать с пеной у рта. Хотя от слепого доверия к летописям предостерегают столпы археографии — ткие, как Шахматов, — который писал о том, что летописи зачастую тенденциозны, поскольку рукой летописца водят интересы политиков. Поэтому это очень опасно — строить свои концепции только на летописных источниках. Это кидает нас из одной фальсификации в другую. Ведь мало того, что мы повторяем чужую фальсификацию — мы потом защищаем собственную концепцию, на ней основанную, и таким образом творим новую фальсификацию, и нет этому конца. — — Если классики вас предостерегали, то почему так получилось, что до сих пор датировка Софии основывалась только на летописях?

— Не было других достоверных источников. Сегодня мы их получили. Дело в том, что усомниться в точности этой датировки можно было и прежде — и сомневались, тот же Петр Толочко не напрасно искал более раннюю дату. Почему почти вся живопись храма поет славу не Ярославу, а Владимиру и Анне? Во все времена произведения искусства прославляли заказчика. И Ярослав Мубъдрый не был первым, кто воспользовался свершениями предшественника к собственной вящей славе. Так же было в Византии при Константине Великом — когда он пришел к власти, приписал себе все, что построил Максенций, его предшественник. Это не это не здесь началось. Но здесь также прижилось. Вот вам история со знаменитым «Изборником» Святослава с выходной миниатюрой, в которой подтерты лица. Потому что эту работу делали по заказу не Святослава, а Изяслава, брата его. Но когда Святослав прогнал своего брата из Киева, он решил, что честь издания этой книги должна также принадлежать ему — вы же представляете себе, что в то время означало издать книгу — это было огромное событие. И тогда лица подтерли и подправили. Это уже принято, как научный факт — «Изборник» готовился по заказу Изяслава, а Святослав только «подправил» его. Так же и Софийским собором получилось. Ярослав, как вы знаете, был нелегитимным наследником — Владимир не собирался оставлять ему киевский стол, он был с ним в ссоре, собирался идти войной на Новгород, где тогда княжил Ярослав. И когда в результате братоубийственной войны со множеством весьма темных пятен Ярослав пришел к власти в Киеве, ему нужно было как-то здесь утвердиться. В результате Софийский собор был ему приписан ему придворными летописцами. Так возникла дата 1037-й. Смотрите, Новгородская летопись дает дату 1017-й. «Повесть временных лет» — 1037. И та и другая даты очень четко привязаны к двум главным вехам княжения Ярослава в Киеве. Первая — в конце 16 года сел княжить, в 17-м основал собор по версии Новгородской летописи. В 1036-м победил печенегов, умер брат его Мстислав, второго брата Судислава Псковского заточил в тюрьму и, таким образом, как написано в летописи, стал единодержцем в Русской земле. Фактически, единовластным монархом. И в 1037-м, по «Повести временных лет», он основывает Софийский собор.

— Весьма противоречивый исторический персонаж

— Исторические персонажи подобного масштаба всегда противоречивы. Он действительно своего рода герой — в специфическом политическом смысле. Он успешно устранил всех конкурентов, обрубил все прочие владимировы ветви — все его братья погибли — и таким образом утвердил династию, которая правила на этих землях вплоть до Ивана Грозного. Причем все последующие Рюриковичи были потомками только Ярослава. И, разумеется, никому из них и в голову не могло прийти пересматривать или оспаривать «официальную версию» истории восшествия Ярослава на Киевский стол и его достижения в Киеве. Он был нелегитимным наследником, но сумел так хорошо поставить идеологическую работу, что ни у кого не то что тогда не возникало сомнений в его достоинствах и правах, но даже теперь прорубиться к правде трудно, почти невозможно, потому что стоит сказать что — то против этих «официальных версий» — и ты попадаешь под нещадный обстрел защитников этой «официальной версии», фальсификации, которой почти тысяча лет. Попробуйте вытащить из этого здания хоть один кирпичик! Но историк не должен защищать чьи-то амбиции, идеологические потребности и концепции — он должен искать правду. Написал нам один из критиков: ведь тогда придется пересматривать весь начальный период истории Киевской Руси! Значит, надо пересматривать.