Діти також люди?

Ця істота вважає, що рослини думають, а сонце світить лише для неї. Без заборон і покарань її життя позбавлене сенсу. Хто це?

Майже половина людства складається з істот, про яких інша половина знає дуже мало. 2,2 млрд. — стільки, за даними ЮНІСЕФ, дітей у світі. Про що вони думають, що відчувають, чим, окрім зовнішності, відрізняються від дорослих? І, хоч би як дико звучало це запитання: чи є вони людьми?

«Хто ніколи не був дитиною, не може стати дорослим», — зауважив одного разу Чарлі Чаплін. Проблема в тому, що небагато дорослих пам’ятають, як воно — бути дитиною. Особливо це стосується батьків і вчених. Ще гірше, якщо батько — ще й вчений. Оскільки як в одних, так і в інших є величезна проблема з трактуванням поняття «діти». Вони підходять до малюків із дорослими мірками, а потім нервують, коли діти не роблять того, чого від них чекають.

Що це за дивні істоти?

«Пограйся зі своєю дитиною. Не сприймай її як людину, спостерігай за нею так, як біолог спостерігає за крокодилом чи птахом, — радить нідерландський біолог Мідас Деккерс у виданій нещодавно книзі «Личинка. Від дитини до людини». — Поглянь, як вона робить усе не так, як дивно рухається, яка гидота їй до смаку, подумай, що нею керує».

Деккерс стверджує: до дитини не можна ставитися як до повноцінного представника homo sapiens. Дитинство — це тимчасова стадія, подібна до людської личинки, з якої потім вилупиться доросла особина. Чи є це деградацією дитини до нижчої істоти? Звісно, ні. «Личинка, — продовжує Деккерс, — це окрема істота з повним правом на існування».

Слід лише усвідомити, що дитина — це інше. Якби ми спробували зобразити класичний образ представника роду людського, напевно, це не була б дитина. «Людина — це хтось на двох ногах, хто в п’ятницю ввечері бажає при­ємного вихідного, — пише Деккерс, — сердиться, коли його звільняють із роботи, й пишається своєю машиною. Це хтось, хто може відкрити рот, коли інші дорослі говорять. Якщо хтось нас запитає, ми не заперечимо, що малюки — також люди з плоті і кро­ві. Але є щось дивне в їхньому вигляді, що не дозволяє нам із першого погляду побачити в них представника нашого типу, не кажучи вже про те, щоб стави­тися до них як до дорослих». Чому?

— У нас немає такої пам’яті, яка б дозволила нам пам’ятати, що ми відчували дитиною, — каже професор варшавської педагогічної академії Едіта Груш­чик-Кольчинська. — Дитина має вигляд маленької людини, тому дорослі наділяють її своїм способом мислення, своїм баченням світу. Вони так чинять, бо ніяк не можуть пригадати, як вони думали, розуміли, коли їм було стільки років, скільки їхньому малюку. Необхідно проводити серйозні дослідження, щоб зрозуміти, як дитина сприймає світ. Хоча кожен із нас був дитиною й дивився на світ дитячими очима. Тільки дуже розумна людина, яка знає, що в дитини не може бути таких знань, досвіду й емоцій, як у неї, може наблизитися до її рівня. А як поводяться люди, у яких цього розуміння немає?

Є дві стратегії. Перша — ставлення до дитини як до маленького дорослого. Друга — інфантилізація та нехтування здібностями й можливостями маленької людини. Я пропоную зупинитися на першій стратегії, тому що вона нам чітко покаже, чим діти відрізняються від людей (дорослих).

Важливі правила

«В одній із серій «Суперняні» (телепередача, в якій до родини запрошують педагога-спеціаліста — суперняню для «важких» дітей. — Прим. ред.) брала участь самотня мама з трирічним сином. Хлопчик поводився як дорослий, — розповідає психолог До­рота Завадська, відома багатьом полякам як телевізійна суперняня. — Йому потрібно було приймати важливі рішення, мама запитувала його про все: що вдягнути, що приготувати на обід, куди піти гуляти. В результаті дитина розгубилася. Щоб малюк почувався в безпеці, це ми, батьки, маємо визначити йому світ, у якому йому існувати. Коли відбувається все навпаки, дитина не розуміє, що відбувається, починає злитися, а іноді — користуватися ситуацією. Із малюком ніколи не можна допускати партнерсь­ких стосунків на рівні дорослого. Не діти повинні про нас піклу­ватися, а ми про них. Приклад суперняні — це крайність, але дуже часто буває, що батьки намагаються ставитися до дитини як до дорослого, бо вони вважають, що в такому разі вона більше їх любитиме й шануватиме. Багатьом батькам дуже важко сказати дитині «ні», вони бояться заподіяти малюкові психічну травму, бояться не бути для дитини «хорошими».

«Коли хочеш лягати спати? Що снідатимеш? А може, підеш погуляти?» — такі запитання абсолютно нормальні стосовно дорослих і зовсім безглузді, коли перед нами дитина. Треба перестати вважати, що якщо дитина приймає рішення із найбільш раннього віку, то стане сильною, спритною, рішучою. Все з точністю до навпаки! Якщо дітям із раннього віку задавати такі запитання, вони відчувають дискомфорт.

— Зрозумілі правила, заборони необхідні дитині. Дітям слід визначати межі — це можна, цього не можна. Межі, які ми окреслюємо дитині, — життєві маяки, покажчики, якорі, які незмінно дозволяють орієнтуватися в світі загальноприйнятих норм, — каже психолог Ганна Бжезинсь­ка з університету Адама Міцке­вича в Познані. — Якщо таких якорів немає, то ситуація стає небезпечною, світ стає непередбачуваним і нестабільним.

Чим нижчий пізнавальний рівень дитини, тим їй важче. Це добре видно на прикладі поведінки немовлят, коли збивається їхній звичний режим дня. Дитина може своїм розумом передбачити послідовність подій. Норми, які визначають, що можна, а чого не можна, для старших дітей — те саме, що й режим дня для немовляти.

Дресура, але з почуттям

Чим у міцнішому кулаку дитина, тим більшого вона досягне в житті. — Є в цьому твердженні певна частка правди, — коментує Дорота Завадська. — Але не слід забувати про почуття й повагу до дитини. Її не можна бити й принижувати, необхідно виявляти свою любов, але й вимагати дис­ципліни. Деякі навички слід виробляти на рівні рефлексів, щоб слово «стій» означало «стій», щоб дитина, наприклад, не потра­пила під машину, щоб «ні» означало «ні». Я віддаю перевагу поясненням і розмовам, але гадаю, що це потрібно робити паралельно з «дресурою», яка вчить дитину «не чіпай», «не бери чужого», «не можна» тощо.

— Методи, якими я користуюся у вихованні дітей, подобається нам це чи ні, базуються на відкриттях психології тварин. Колись на вечірці, де були присутні представники американського посольства, до мене підійшов один із чиновників. Він сказав, що дивився «Суперняню» і йому дуже сподобалося, й попросив мене зайнятися дресурою його собаки. На цьому тлі лікарський жарт про те, що педіатр — це той самий ветеринар, не так уже й шокує. Про причину такого «чорного гумору» я запитала в доктора Матея Кубяка, на що він відповів: маленький пацієнт, як і тварини, не в змозі розповісти, що в нього болить.

Медицина підтверджує, що діти і дорослі — це різні категорії живих істот. Лікарі-терапевти ставляться до дітей із певною обережністю. Це результат того, що вони можуть неадекватно реагувати на багато ліків і ознаки захворювання в них можуть бути нетиповими. Наприклад, зви­чайна інфекція горла не обмежується лише горлом, вона торкається всього організму, тому з’являються розлад шлунка, блювота тощо. Діти фізіологічно не є маленькою копією дорослого. Це результат того, що імунна система дитини ще слабка. Опірність її організму інша, як і гормональний фон, метаболізм, тому в дітей нормальною буває така температура, яка в дорослого може свідчити про серйозне захворювання.

Проблема з лікуванням дітей виникає у зв’язку з тим, що на них, з етичних міркувань, не проводяться клінічні досліди. Із цієї причини не вивчено дію ряду ліків і невідомі побічні ефекти.

Сонце світить для мене

Дослідження світогляду дітей дивують дорослих. — Дитячий розум — це загадка для вчених, — каже професор Гружчик-Кольчинська. — Ми ретельно вивчаємо його. Одним із найвідоміших дослідників дитячого мислення був французький вчений Жан П’яже. Завдяки йому ми знаємо, як діти осягають світ. І це дуже цікаві уявлення. Сонце світить, щоб мені було тепло; небо сердиться, тому є буря; квіти ростуть, щоб було красиво.

Вчені не були б вченими, якби ці прості дитячі уявлення не переробили на хитромудрі формулювання. Дитяче мислення характеризують егоцентризм, артефіціолізм, анімізм. А тепер про це простіше. По-перше, діти хочуть розглядати все зі своєї точки зору — егоцентризм. Вони впевнені: все, що їх оточує, зробили люди, тому це можна скасувати, щойно їм цього захочеться, — артефіціолізм. І, нарешті, тварини й рослини відчувають і мислять, неживі об’єкти — одухотворені: анімізм.

— Коли я досліджувала мислення дітей, то дивилася на них як на істот, які розвиваються приблизно так, як і я, але на кожному етапі розвитку відрізняються від мене й мого способу мислення. Ставитися до дитини серйозно — не означає ставитися до неї як до дорослого. Навпаки, слід дивитися на світ її очима. Треба серйозно ставитися до запитань дітей, приймати їхні сумніви як природні, а не порівнювати зі своїми. Наше завдання — допомогти дитині перейти на наступний етап розвитку, але в її темпі, використовуючи її можливості. Не варто дивуватися, коли дитина робить щось не так, наприклад, малює фіолетове листя у п’ять років. Дорослий не розуміє, чому дитина не може зашнурувати черевики. Адже це так просто. Але якщо малюк цього не може зробити, отже — не так уже й просто. Критикуючи дитину, ми занижуємо її самооцінку. Дорослі очікують, що малюк, коли в нього є певне завдання, пройде той самий інтелектуальний алгоритм, який пройшов би дорослий.

Наприклад, дитину просять відняти від п’яти рибин дві. Їй наочно демонструють п’ять рибин, а потім три цілих і два скелети. Хтось з’їв дві рибини, підказують дорослі. Не розуміючи, що діти так не мислять. Для них два скелети — це те, чого не можна ні віднімати, ні множити. Малюк мислить іншими категоріями. Дивно?

Знімімо ж наші дорослі окуляри. Дитина — це не маленький дорослий. А хто ж? Людська личинка? Личинка, яка перетвориться на людину. Ми дуже часто ставимося до дітей зневажливо, кажучи: дитина дуже мало знає про світ дорослих. Може, нарешті, визнаємо, що це взаємно. А жаль, тому що це вартісні знання. Тому що завдяки цим знанням можна виростити з наших дітей значно кращих дорослих.