Діти, приховані від суспільства

«Колонія, колючий дріт… Ще якийсь рік тому я про це знав зовсім мало. Хіба що з пісень Висоць­кого і Розенбаума. Думав, що вся ця «екзотика» тільки в кіно, а якщо в житті, то не в моєму... І от чотири роки і один місяць позбавлення волі. Тяжко подумати, а прожити їх тут тяжче стократ. Чимдалі частіше задумуюся над питаннями: «Хто я? Навіщо прийшов у це життя? Куди іде моє життя? Де шлях до істини?». Чомусь спадають на думку слова Маяковського: «В этой жизни умереть нетрудно. Сде­лать жизнь достаточно трудней». Жити варто за будь-яких умов, бо життя - це наша таємниця...»

Ці рядки з твору учня 11-Б класу загальноосвітньої школи Бережанської виховної колонії поряд із реалістичними фотографіями неповнолітніх вихованців пенітенціарних закладів, представленими на фотовиставці під назвою «В обличчі кожному своя історія», змусили замислитися над тим, що життя, доля кожної людини є непередбачуваними. Адже правду кажуть, що від тюрми та від суми не зарікайся. Особливо це актуально в наш час і в нашій країні. Але найстрашніше те, що такі обставини стають реальністю для багатьох дітей України. І не важливо, навчалися вони в елітних школах чи жебракували на вулиці. Нинішня система утримання підлітків, які оступилися, сувора й безжальна.

Та чи дає вона їм змогу виправитися? Чи можуть ці діти після багаторічного перебування за колючим дротом жити далі пов­ноцінним життям? Навряд чи відповідь буде ствердна. Адже засудивши дитину, яка скоїла правопорушення, до трьох чи п’яти років позбавлення волі, дорослі ставлять на ній тавро злочинця...

«Якщо підліток у 15 років отримав вирок п’ять років виховної колонії, на волю він вийде у 20. Тобто фактично після скоєння хибного вчинку, замість того, щоб усвідомити свою провину та отримати змогу виправитися, він просто ізолюється від суспільст­ва, - сказала у своїй промові під час відкриття фотовиставки голова Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні Юкіе Мокуо. - Хоча діти не народжуються лиходіями. Дослідження їхніх життєвих історій допомагає усвідомити, що існують численні засоби впливу на дитину, і ув’язнення - найдорожчий спосіб вирішення проблеми, як для суспільства, так і для його підростаючого покоління. Ми віримо, що реабілітація та реінтеграція дітей, які мають конфлікт із законом, можлива і повинна відбуватись у громадах та сім’ях, де вони виросли. Ув’язнення дитини має стати винятковою мірою покарання, яка застосовується тільки для тих, хто скоїв серйозні, жорстокі злочини».

На думку Юкіе Мокуо, перші кроки в цьому напрямку Україна вже зробила. Йдеться про так звану кримінальну юстицію, покликану захищати дітей, що ввійшли в конфлікт із законом. Вона спричинила в українському суспільстві багато галасу, оскільки в початковому варіанті наближалася до ювенальної юстиції, а тим часом має на меті лише вдосконалення системи профілактики дитячої злочинності на основі застосування відновних методик; забезпечення ефективного правосуддя щодо неповнолітніх, які вчинили правопорушення, з урахуванням вікових, соціально-психологічних, психофізичних та інших особливостей розвитку; сприяння розвитку відновного правосуддя та ефективної системи реабілітації неповнолітніх, які скоїли правопорушення, з подальшим перевихованням та ресоціалізацією.

Саме для цього, за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) та Державної пенітенціарної служби України, і було організовано фотовиставку, покликану привернути увагу суспільства до проблем тих його маленьких членів, які живуть і виховуються поряд з нами, але за колючим дротом. Представлені тут світлини - це творчий звіт фотографів Владислава Мусієнка і Михайла Коришова про численні зустрічі з дітьми та підлітками під час візитів до виховних колоній. «Там такі самі діти, як і скрізь, із щирими усмішками та дитячими бажаннями, - ділиться враженнями Владислав Мусієнко. - Про їхні непрості долі нагадують лише специфічні татуювання на руках».

А його колега Михайло Коришов упевнений, що цим дітям просто ніхто вчасно не допоміг, не підказав, як гідно поводитися в житті. Адже більшість із них були позбавлені підтримки дорослих і відповідного виховання. Тому фотографуючи дітей, автори приховали їхні обличчя, так само, як є прихованими від суспільства трагічні обставини їхнього дитинства.

Трохи статистики

Щорічно в Україні приблизно 15 тисяч злочинів здійснюється підлітками віком до 18 років. Майже половину з них засуджено за розкрадання й крадіжки, кожного четвертого - за розбій і пограбування, практично кожного 20-го - за навмисне вбивство. За строками покарань: кожного третього засуджено на строк від одного до трьох років, половину - від трьох до п’яти років. На строк понад п’ять років засуджено 17,4%. Уперше відбувають покарання 97% засуджених неповнолітніх. Половина з них до засудження не працювали й не навчалися. У неповній сім’ї виховувалося 46,8% засуджених, а кожен п’ятий був на обліку в міліції. 90% злочинів підлітки здійснюють у стані алкогольного сп’яніння.

За останні роки темпи зростання злочинності серед неповнолітніх жіночої статі значно зросли. Нині кримінальна поведінка дівчат уже мало чим відрізняється від злочинів їхніх однолітків чоловічої статі, а часом і перевершує своєю агресивністю й жорстокістю.

В Україні функціонує 10 навчально-виховних колоній для неповнолітніх правопорушників, у яких перебуває близько 1,1 тис. засуджених. Також діють 32 слідчих ізолятори (СІЗО). В них створено спеціальні секції для підлітків, що перебувають під вартою в період розслідування.