ДІМ ДЛЯ ПОРАНЕНИХ СЕРДЕЦЬ

Для багатьох із них заміжжя було дверима в жаданий світ свободи або запасним виходом зі складної ситуації. Тому вони без тіні вагання вирушали в незнайому країну під назвою «Родинне життя», яка здавалася їм не лише дорогою до щастя, а й вирятуванням від безлічі проблем, розв’язати які самостійно вони були не в змозі. Добре, якщо переїхати потрібно на сусідню вулицю чи до іншого міста. А багато хто, шукаючи примарний добробут та спокій, вирушає в чужі краї, маючи лише туманне уявлення про супутника життя і дуже приблизне — про країну майбутнього проживання. У бажанні якнайшвидше схопити за хвіст птаха щастя їм і наснитися не могло, що беруть квитки до пекла...

Навіть не уявляла, що в цій благополучній країні щорічно не менше 40 тисяч жінок шукають захисту від насильства... власних чоловіків. Найчастіше вони знаходять притулок у так званих жіночих будинках, яких у Німеччині налічується 400. Більше того, 25 років тому, коли в Берліні створювався перший будинок для жінок, ніхто й гадки не мав, що вони будуть такі затребувані.

— У нас живе 40 маленьких родин із великим горем, — розповідає Гудрун Кребс, господиня одного з таких будинків, який нічим не відрізняється від інших на цій тихій вуличці передмістя Франкфурта-на-Майні. — Ми не запитуємо в тих, хто приходить до нас, чому вони вчинили так, а не інакше. Ми тут для того, аби обігріти, поспівчувати, повернути віру в себе, у власні сили, а то й просто погладити по голові. Ми не запитуємо їх: «Як ти могла зробити так?», хоча бачимо, що багатьох помилок вони могли б уникнути. Приміром, як можна в наш час залишитися без освіти чи хоча б найелементарнішого фаху, розраховуючи на широку спину чоловіка? Адже досить часто ця опора — примарна. Але ми не для того, аби повчати. Головне, що ми можемо дати цим жінкам і чого вони потребують найбільше, — це підтримка, розуміння та співчуття.

У нас немає особливих зручностей та обслуги. Жінки все роблять самі — чистять, миють, прибирають, хоча часто в них навіть на це бракує душевних сил. Але потрібно їх виводити зі стану депресії й безвиході, а зайнятість — найкращий помічник у цьому. На щотижневих зборах вони самі вирішують, що треба робити по господарству, складають графіки чергувань у будинку. Як бачите, у нас далеко не «люкс»...

Що не «люкс» — бачу: кімнати на двох-чотирьох осіб. Декому дісталися окремі дев’ятиметрові, а то й меншої площі «хороми». Сказати, що їм пощастило, можна лише з великою натяжкою: там живуть ті, хто протягом року, а то й більше після втечі із сім’ї не зміг облаштувати свого життя — знайти роботу, аби оплачувати квартиру. Ігрові кімнати для дітей, спільні кухні з набором посуду, душові й туалети. Щось схоже на наші гуртожитки, тільки без обов’язково неполагоджених кранів і вічного бруду в місцях громадського користування. З цим суворо: хоч би який був у тебе настрій, хоч би як валилося життя, а план прибирання має бути виконаний. Справді, все — лише необхідне. Але чи до надмірностей, коли більшість жінок потрапили сюди, рятуючись втечею від насильників-чоловіків? Для кожної з них дах над головою і ліжко після витриманих страждань здаються раєм. Буває, що місць недостатньо, тоді попервах доводиться задовольнятися матрацом.

Історії тутешніх жінок в основному схожі. Таїландки, котрі втікали від злигоднів на батьківщині й потрапили в руки сексуальних збоченців, добропорядні німкені, котрі соромляться зізнатися навіть мамі рідний, що чоловіки їх час від часу луплять, українки, готові бути для німецького чоловіка і куховаркою, і прибиральницею, і рабинею, тільки б заміж за кордон. У всіх у них спільна проблема — повна залежність від годувальника-чоловіка й неможливість що-небудь змінити в цих стосунках.

Сабріна вийшла заміж, як їй здавався, вдало: люблячий чоловік, великий будинок. У неї не було освіти, тому її цілком влаштовувала роль хаузфрау — домогосподарки, що досить поширено в Німеччині. На цьому з самого початку наполягав чоловік. Правда, він, ніби жартома, обгрунтував своє бажання, яке їй навіть лестило: варто тобі з’явитися на вулиці, як чоловіки божеволіють. Троє дітей, домашні клопоти — Сабріна крутилася як білка в колесі. Та ще чоловік, що влаштовував сцени ревнощів навіть тоді, коли випадковий перехожий кидав на неї бодай побіжний погляд. Спочатку це тішило самолюбство, та дедалі частіше докори виливалися у справжні скандали. Його ревнощі перетворилися на хворобу. Вічна підозрілість: забалакалася з сусідкою — де була? Зустріла шкільного товариша — чому ти йому всміхалася? Але справжнє пекло розпочалося тоді, коли Сабріна влаштувалася на роботу на автозаправну станцію. Чоловік міг прийти будь-коли і влаштувати скандал, одного разу він побив клієнта, що, як йому здалося, занадто люб’язно дякував дружині за послуги. Сабріну звільнили.

Коли він ударив її вперше, вона подумала, що в нього напад. Але через пару днів «напад» повторився, а потім ще й ще. Сабріна спробувала знайти підтримку у свекрухи — вони жили разом, але та лише невдоволено зауважила: «Що ти кричиш щоразу, ніби тебе ріжуть? Що про нас подумають сусіди?». Сабріна тому й не зверталася по допомогу ні в громадські організації, покликані допомагати в таких випадках, яких у Німеччині — хоч греблю гати, ні в поліцію. Дивно, але для багатьох жінок, які отримали традиційне виховання в католицьких родинах, досі дуже важливе значення має те, «що про неї подумають сусіди». Сабріна терпіла знущання майже десять років. Чашу терпіння переповнив останній випадок: чоловік, шаленіючи від безпомічності дружини, жорстоко побив її на очах у дітей. Після цього Сабріна, зібравши лише необхідні речі, разом із дітьми прийшла в жіночий дім.

У Мартіни — історія схожа, хіба що сюжет трохи інакший. Спочатку люблячий чоловік, діти-однолітки, домашні клопоти, які дедалі частіше лягали лише на її плечі: «Ти ж сидиш удома, робити однак більше нічого, а я працюю!» Його «робота» дедалі частіше почала затягуватися до півночі, а потім і до світанку. А то й зовсім тривала впродовж доби. Його пасії безсоромно телефонували додому, а на її докори він лише всміхався: «На кого ти схожа — товста, як свиня. Уже на тебе точно ніхто не подивиться!» Мартіна хотіла розлучитися, але це викликало невимовну лють чоловіка: «Ти, непотріб, хочеш мене залишити? Ну що ж, іди, але дітей ти не побачиш!» Її сльози викликали в нього лише одну реакцію — напади гніву, який завершувався жорстоким побиттям. Мартіна довго не могла наважитися на рішучий крок. Але будь-якому терпінню настає край. І Мартіна постукала в дім, адресу якого вже давно вивчила напам’ять...

У колишньої киянки, 48-річної Надії, історія інша. П’ять років тому вона ніби підсумувала своє життя: працювала друкаркою — скоротили, колишній чоловік, із яким розлучилася багато років тому і з яким досі доводиться жити в одній квартирі, спився, бешкетує, порятунку від нього немає. У дорослої доньки життя також не склалося, роботи немає, а онучку і годувати, і ростити потрібно. Та й старим батькам, які живуть на убогу пенсію, також необхідна допомога. Надія бачила лише один вихід — заміжжя. Вона ж іще ой яка гарна. Але всі її знайомі, яких в основному виставили за двері власні дружини, і самі б не проти в такий спосіб розв’язати свої проблеми. І тоді Надя пішла до однієї зі служб знайомств, які шукають наречених за кордоном. За пошук довелося заплатити чималі гроші, але нареченого знайшли навдивовижу швидко. У Німеччині. Правда, літнього, можна сказати, чоловіка — Густава, 75-річного жителя Берліна. «Самі розумієте, що молодші чоловіки собі двадцятирічних шукають, — пояснила жаліслива працівниця служби знайомств. — Зате у вас ще все попереду». На тому й порішили. І вже невдовзі Надя, не знаючи ні слова німецькою, вирушила в Берлін на власне весілля. З огляду на похилий вік нареченого, процедура укладання шлюбу не була тривалою. Хороша квартира, статок і банківська картка плюс доручення на водіння автомобіля, які новоспечений чоловік відразу ж запропонував Наді, замінили їй відсутність у нього чоловічої потенції. Остання обставина її, швидше, потішила, ніж засмутила. Та вона і не чекала від нього подвигів у ліжку.

А потім розпочалися будні. Тобто свята: «А чому б нам не влаштувати маленьке свято, дорога? — невдовзі запропонував Надії чоловік. — Запросимо друзів, добре проведемо вечір». Позаяк у Наді друзів не було, прийшли друзі Густава — четверо ще міцних чоловіків. Їх мало цікавила Надійчина кулінарія, в основному пили. Коли Густав запропонував дружині показати гостям спальню, вона майже все зрозуміла. А коли почала пручатися, гості згвалтували її. Господар не без задоволення не лише спостерігав, а й коментував те, що відбувається. Виявилося, її чоловік може тільки в такий спосіб задовольнити свої чоловічі бажання.

Певна річ, вона могла, щонайменше, заявити в поліцію, взяти квиток і поїхати до Києва. І вона сказала про ці наміри Густаву. «Будь ласка, — всміхнувся він, — але чи є в тебе гроші на квиток хоча б на трамвай? Банківську картку я анулюю, — випередив він її можливе заперечення. — Якщо ти, звісно, не будеш розсудливою, дитинко. Давай обговоримо твої вигоди. Ми кохатимемося раз на тиждень. Або коли буде настрій. А ти отримуватимеш від мене все, як і раніше».

Загалом, діловий чоловічисько виявився. Але й Надія, згадавши своє київське життя, усе прорахувала. Ще чотири роки вона «обслуговувала» цю компанію збоченців. Отримавши паспорт громадянки Німеччини, наступного ж дня пішла в жіночий дім. Нині намагається відсудити в колишнього чоловіка якнайбільше життєвих благ.

Лише три історії з 40 тисяч. Усі вони дуже схожі. Майже кожна жінка приходить сюди з дітьми. Усі вони скривджені, морально принижені й безпомічні. І всі отримують підтримку, передусім психологічну. У кожному будинку працюють досвідчені психологи, що допомагають своїм пацієнткам вийти з шокового або стресового стану. Важлива також моральна підтримка. Адже жіночий дім — це не просто місце ночівлі, а насамперед співчуття товаришок по нещастю, яким можна просто поплакатися в жилетку чи спокійно обговорити проблему за чашкою кави. Адже чимало жінок, набувши гіркого досвіду приниження й самоствердження, допомагають новачкам упоратися з цією нелегкою ситуацією. Дуже важливий і спокій, який панує тут. Стороннім, особливо чоловікам, вхід у будинок заборонено. Але якби хтось із чоловіків надумав прийти сюди з’ясовувати стосунки, то поліцію викликали б негайно. Для спілкування з кривдниками у кожному будинку є спеціальна працівниця, так само як і для спілкування з різними відомствами, поліцією, судами. Адже хоч би яким складним для жінки було рішення піти від чоловіка, на цьому їхні проблеми не закінчуються. Для багатьох труднощі лише розпочинаються.

Головна проблема цих жінок полягає в тому, що вони повністю залежні від своїх чоловіків. Більшість їх не мають освіти, професії чи фаху. У них немає роботи, грошей, а часто вони обтяжені ще й боргами. У багатьох із них є діти, яких потрібно влаштувати до дитячих садків і шкіл. Це також потребує певних коштів.

Але та ж таки фінансова проблема існує і для жіночих домів як недержавних організацій, що утримуються на кошти громадських інститутів, жіночих спілок, церкви та спонсорів. Ці можливості дозволяють забезпечити лише проживання, триразове харчування, а також виділити кожній жінці по 80 марок на місяць. Сума мізерно мала, якщо врахувати, приміром, що разовий квиток на проїзд у громадському транспорті в різних містах становить від 3 до 4 марок. Тому завдання жіночих домів передусім у тому, аби допомогти їхнім мешканцям знайти роботу, що за відсутності професії та за наявності безробіття вкрай складно. Тому деякі жінки, буває, залишаються в цьому тимчасовому притулку і по два-три роки.

Але якщо проблеми місцевих жінок хоч і зі скрипом, та вирішуються, то іммігранткам, а їх близько половини, доводиться непереливки. Багато їх розмовляють німецькою погано або взагалі не розмовляють. Колишній нашій Надії ще пощастило: у неї німецький паспорт — хоч прибиральницею, та працюватиме. Але ж багато хто не дотягнув до жаданих чотирьох років заміжжя, щоб одержати німецький паспорт. Жіночі доми приймають усіх жінок, котрі потрапили в біду. З другого боку, вони не можуть порушувати закон. Бо іммігрантка, розлучена з чоловіком, без німецького громадянства не лише не має права на роботу, а й позбавляється права перебування в країні. Але навіть із німецьким паспортом таким жінкам влаштуватися на роботу дуже складно.

Є ще один шлях полегшити фінансове становище втікачок від насильства — витребувати в колишніх чоловіків кошти на утримання їхніх колишніх дружин, що також належиться за законом. Але в такому разі їм слід ще довести, що благовірні знущалися з них. Як правило, знайти ці докази, а тим більше свідків, дуже складно. Тому працівниці жіночих домів використовують усі важелі впливу, аби чоловіки добровільно і бодай частково взяли на себе фінансові проблеми дружин, котрі їх залишили. До речі, не без участі фахівців, що працюють у жіночих домах, у бундестазі недавно ухвалено доповнення до закону про сім’ю, де йдеться про те, що у разі насильства над дружинами з дому повинен піти кривдник. Але платити за орендоване житло має він. Якщо чоловік продовжує тероризувати дружину, приміром, телефонними дзвінками чи переслідувати її, то закон до нього суворий: йому загрожує покарання — від великого штрафу до тюремного ув’язнення терміном до одного року. Якщо в жінок, звісно, вистачить мужності домагатися цього.

А поки що... Поки що вони, скривджені та принижені, стукають у двері, готові відчинитися для них будь-якої години дня чи ночі.