«ДИКИЙ» ВІДПОЧИНОК, АБО ОСНОВНИЙ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ІНСТИНКТ

Чи є місця на морському узбережжі України, не порушені цивілізацією? Мабуть, їх небагато. Нинішнього серпня мій давній знайомий, великодосвідчений турист-екстремал — він і байдарочник, і аквалангіст — Сергій Котлярчук покликав із собою в Крим на Тарханкут. Сергій попередив: «Тільки відразу не лякайся. Лише голий степ і море, замість пляжу — величезні камені, і ніякої цивілізації...» Гаразд, вирішив я, якщо п’ятизірковий сервіс нам недоступний, то чому ж не впасти в іншу крайність?

Що таке Тарханкут?

Туристська легенда розповідає, що 1964 року, обстежуючи Крим, тут побували четверо харків’ян із рюкзаками й аквалангами... Тепер мис Тарханкут відомий усім підводникам колишнього Союзу. Це своєрідна аквалангічна Мекка. Втім, навіть той, хто нічого не чув про Тарханкут, добре знайомий із його надводними й підводними пейзажами — хоча б із фільмів «Людина-амфібія» та «Пірати ХХ століття».

Спочатку мене спантеличило, що люди, котрі бувають тут мало не щороку (а дехто й 10, і 20 років поспіль!), знати не знають ні про походження назви свого «дикунського» півострова, ні про його історію. Я відніс це до «дикунського» світосприйняття. Справді, тут, приміром, зовсім нецікаві світові новини. Інша система координат! У перші дні ми ще за звичкою слухали приймач, а там — переговори, візити, заяви, презентації, вибухи... Усе це сприймалося наче байки про життя того світу, до якого ми не маємо ніякого відношення. А тут... Тут вічне море, води якого мільйони років тому проковтнули вогонь вулканічних річок; дивовижні печери і наскрізний тунель, тут дивовижний підводний світ — із гротами й арками; стародавній якір на дні, обліплений черепашками, колоритні медузи й риби, кам’яні брили й багатометрові стіни, вкриті мідіями й водоростями. А коли згоряє величезний світлоносний день, проступає над головами зоряний каркас неба; ківш Великої Ведмедиці, повільно прокручуючись навколо Полярної зірки, зачерпує біля обрію щось невидиме й несквапно злітає над степом... Тут ще немає літочислення (чи вже немає?), а цікавість людська скерована на пізнання споконвічних світових, ні, не законів, але краси...

Повернувшись у наш фантастичний світ, я підключився до Інтернету та обклався енциклопедіями, довідниками й путівниками. З’ясував: у тюркських мовах слово «тархан» означає «вільний від податей, привілейований». «Тарханні грамоти» — акти, що звільняють від сплати держподатків, мита, й надають інші привілеї. Вони були поширені в різних державних утвореннях, зокрема в Золотій Орді й на Русі, а в Кримському ханстві проіснували до початку XVIII століття.

Найближчий від Тарханкутського мису населений пункт — Оленівка. Повз неї не проїде жоден «дикун». Тут закуповуються продукти, сюди приїжджають телефонувати, хтось набирає воду. У документах 1798 р. це поселення іменувалося Караджи, у 30-х роках XIX ст. — Степанівка, 1861 р. — Тарханкут, 1884 р. — Карагаджи. Проте надалі за селом закріпилася початкова назва — Караджи, аж до 1945 року, коли з причини, про яку можна догадатися, але достеменно мало кому відомої, село перейменували в Оленівку. Оленів, як із посмішкою запевняють місцеві жителі, тут ніхто ніколи не бачив.

У таборі жити —
це правильно

Тарханкутський старожил (25 років тарханкутського стажу), начальник табору підводників харківського Інституту низьких температур Сергій Ковальов розповідає:

— Табір виник 1978 р. До цього ми приїжджали сюди по троє-четверо. А табір — це вже чоловік 40, це колективне перевезення речей та обладнання — аквалангів, компресора; загальна кухня, загальна їдальня. Поруч стоять черкащани, з іншого боку — ще один харківський табір. У бухті Чуча — підводники Донецька. Раніш поблизу стояли москвичі й новосибірці... Екологи спочатку були невдоволені виникненням таборів. Але потім зрозуміли — табори потрібні. Коли ми від’їжджаємо, усе сміття спалюємо, у нас одна яма, якою користуємося багато років. Залишаємо після себе чистий майданчик. Але коли приїжджаємо через рік... Люди, котрі зазирають сюди на день-два «відпочити», поводяться інакше. А ми тут до всього ставимося дбайливо. Навіть підводним полюванням не займаємося, лише фотографуємо. Нині, на жаль, тут стало занадто велелюдно. Тарханкут вабить... Багато хто, приїхавши раз, повертається знову та знову. Тепер уже їздять і діти, і онуки «перших тарханкутців».

Табір на табір не схожий. У деяких таборах ведеться журнал занурень. Перед зануренням лікар проводить медичний огляд, вимірює тиск... А в інших усе просто, керівник під розписку видає акваланги й пояснює: «Якщо в когось, не приведи Боже, нещасливий випадок, усі слідчі, морги, перевезення — на вашій совісті. Мене це не стосується».

Ввечері різноманітні вогні промальовують контур бухти. Десь працюють міні-електростанції, десь горять або жевріють вогнища чи сяють акумуляторні ліхтарі. А ще й автомобільні фари викреслюють у пітьмі швидкозгасні візерунки. До речі про автомобілі. Більшість номерних знаків, певна річ, українські, але якось промайнув балтійський номер, часом зустрічаються російські. Що вражає — тут, як і в усьому курортному Криму, — безліч білоруських іномарок.

Море — стихія серйозна

Керівник табору черкаських підводників Геннадій Шпинов. Щороку на Тарханкуті за ті два тижні, що ми тут проводимо, буває один-два нещасні випадки. Топляться! (2000 р., за даними С.Ковальова, загинуло чоловік 40. — О.С.) Цього року Бог милував. І в нас кілька років тому був трагічний випадок. Двоє 20-річних хлопців узяли акваланги, нікому нічого не сказали, попливли за рапанами. Минуло 45 хвилин. Один повернувся, другого немає... Виявилося, у них закінчилося повітря, вода потрапила в балон. В одеситів років п’ять тому був випадок. Одного недосвідченого аквалангіста довго не пускали у воду, чекали, коли приїде кваліфікований підводник, спортивний суддя. Нарешті, він приїхав. З ними третім поплив професійний водолаз. Попливли — і загубили новачка! Шукають — немає ніде. Підняли тривогу, чоловік 60 його шукали, прочесали буквально все метр за метром... Так досі й не знайшли. А наступного року у тих самих одеситів пішов під воду кваліфікований плавець. Як йому здавалося, він плавав недалеко від берега, розглядав риб, красою підводною милувався. Сплив, дивиться — а берег ледь помітний. Як це могло статися — незрозуміло (потім вирішили, що він потрапив у підводну течію, і його непомітно віднесло в море). Почав плисти до берега і відчуває, що не наближається. Тоді він скинув балони, залишив ласти. До берега плив три години. Коли прибув у табір, його вже шукали: контрольний час вийшов... І тут він з’являється... Наступного дня ніхто в таборі не плавав, усі святкували повернення...

Поет на вождя завжди дивиться трішки зверхньо

На Тарханкуті безліч пам’ятників, залишених за останні десятиліття «диким» народом. Назви міст, роки й імена, вибиті то там, то тут — річ звичайна не тільки для необжитих місць. Але є писемні пам’ятки іншого типу — таблички з нержавіючої сталі. «Він найбільше на світлі любив море». У бухточках і на «язиках» (тещиних, звісно), прикручені до скель таблички: ім’я, дві дати через тире. Є також обеліски. Ось камінь, уже майже зруйнований часом, встановлений у пам’ять того, що 1968-го тут уперше було споруджено підводний будинок «Іхтіандр», у якому жили люди. Ну а найнезвичайніший у цьому сенсі пам’ятник нашої цивілізації, ясна річ, Музей на дні моря.

За сотню метрів від бухточки, де облаштувалися підводники Донецька, на дванадцятиметровій глибині розташовано музей скульптур. Ми з Сергієм опускаємося з аквалангами на дно. Полудень, сонце пробиває товщу води, забарвлюючи її в зелені тони. Серед величезних порослих водоростями й мідіями брил бачимо кабінетні погруддя Леніна, Дзержинського, Кірова... Вони вмуровані в камені на дні. Тут же прикріплено табличку, яка повідомляє, що музей відкрито Володимиром Боруменським 25.08.1992 р. Дуже цікаво! Пропливаємо крізь арку, а в ній і за нею — діячі культури. Ось Бетховен, Пушкін, Єсенін, а це, здається, Добролюбов. Багато скульптур, десятки три-чотири... На березі побачили чоловіка, котрий довбав плескуватий камінь, поруч із ним — погруддя Блока й Маяковського. Виявляється, людина з зубилом — це і є Володимир Боруменський.

— Так, 25 серпня 92-го в нашому журналі занурень значиться: «Ульянов», — розповідає Володимир. — Час занурення — «Без спливання». Я його встановив обличчям на Захід. На дні підготовлено місце для Гітлера (обіцяють привезти з Німеччини). Хотів би помістити туди Наполеона, Муссоліні, Мао Цзедуна... А «культурна складова» музею виникла випадково. Якось побачив на ринку погруддя Бетховена — і купив. Потім з’явився Чайковський, Єсенін... Вони «нейтралізують» більшовиків. Розташовано їх, якщо помітили, трішки вище, дивляться на зло нібито згори. Така ось виникла в музею «філософія». До нас якось приїжджали сімферопольці, знімали про музей фільм. Кажуть, потім його демонстрували у Франції. І кримські газети про музей писали. Одні говорять — «утопив» Леніна, інші — «зберіг», «урятував»...

Пам’ятники й мітки нашої цивілізації є і на дні морському, і на Марсі. Людство їх «продукує», як живий організм продукує вуглекислий газ. Так уже ми влаштовані. Але час від часу світ радикально оновлюється, скидають ідолів і спалюють бібліотеки. І тоді людство знову опиняється на дикому морському березі, не завжди здогадуючись, що ховається на його дні, і прикручує до каменя табличку.