Диференціал літературного процесу, або «Як зазначив В.Гутковський...»

Літературний процес можна уявити собі у вигляді мерехтливих потоків думок, ідей, маніфестів, концепцій, журналів, фестивалів, пліток, премій, книжок, що огинають у всіх напрямках наш чудовий блакитний еліпсоїд. Потоки часом стають вулканічними, породжуючи осяйні ландшафти химерної архітектури, часом чорніють і, закостенівши, провалюються в нори. За наявності фантазії можна навіть уявити, що потоки ці, власне, і створюють бузкові оазиси цивілізацій, живлять їх, а деякі свого часу й ліквідують.

Літературний процес — поняття, яке, звісно, має й наукове визначення, у різних літературознавчих школах різне. Наприклад, професор Валентин Халізєв говорив про літературний процес як про сукупність загальнозначущих змін у літературному житті у великому історичному часі. Проте на побутовому рівні «літературний процес» часто асоціюється з літературними тусовками (фестивалями, преміями, обміном думками), можливо, через те, що побутове уявлення живе в малому історичному часі, воно ніби секундоподібне. Проте, як і в сучасній фізиці, так і в чудовій літературі, — частина більша за ціле. У «Війні та мирі» Лев Толстой, пробиваючись до таємниці історії, писав: «Только допустив бесконечно-малую единицу для наблюдения — дифференциал истории <…>, мы можем надеяться на постигновение законов истории». Мабуть, цей самий прийом можливий і при осягненні законів історії літературного процесу. У будь-якому разі, чи не здійснити нам таку спробу усвідомлено?

Володимир Гутковський — автор чотирьох віршованих збірок, твори його опубліковані в журналах, альманахах, антологіях України, Росії, Німеччини; критичні його огляди журнальних і книжкових новинок, репортажі з фестивалів, переклади, вірші та проза — на кількох популярних літературних сайтах (Poezia.ru, Stiсhi.ru, Poezia.org, «Вірші.ua»); він є лауреатом Волошинського фестивалю, відповідальним секретарем журі літературної премії НСПУ ім. Миколи Ушакова, член журі різноманітних фестивалів і конкурсів... Це все складові літературного портрета.

За освітою ж Володимир Матвійович — математик, закінчив КДУ ім. Т.Шевченка, нині працює в інформаційно-аналітичному центрі, а раніше – в НДІ...

— НДІ було секретне?

— Саме те, що й називалося «ящиком». Розробка радіолокаційних систем для ВМФ. Це була велика шарашка. У 70-ті лише комсомольців там налічувалося дві тисячі голів. Те, чим я займався, називалося «повторною обробкою радіолокаційної інформації». Сподіваюся, це зрозуміло?

— Ще б пак! Себто зрозуміло, чому, розповідаючи про той самий період життя, ви іноді цитуєте Жванецького та згадуєте фільм «Виступ Висоцького в НДІ».

— Справді, про це можна написати потішну оповідку. Нині інститут розпався на дрібні структури, які виживають поодинці.

— Розкажіть про себе. Ви —корінний киянин?

— І я, і мої батьки — корінні кияни. Народився 1945-го на Солом’янці. Повоєнне дитинство — суворе та убоге; пам’ятаю черги за продуктами, нічні. Мати померла від туберкульозу, коли мені було п’ять років. Жили на вулиці Миколи Островського в Залізничному районі, отже, близько знайомий із різними паровозними справами... Дід по матері був членом ВКП(б) із 1907 р., тож я мав змогу побачити так званих старих більшовиків. Улюбленими книжками були «Історія дипломатії», «Повний стенографічний звіт у справі правотроцькістського блоку» тощо.

— Обійшлося без репресій?

— Обійшлося. Була лише, як тепер здається, цілком комічна історія. Дід мій ходив на милицях (здається, «тяжка спадщина царського режиму»). Проте був, як то кажуть, «великим ходком». У 30-ті роки одну з його коханок «викрили» як троцькістку, і вона загриміла до таборів. Дід легко відбувся — його лише виключили з партії. А за компанію виключили й бабусю, його дружину. З формулюванням — «за непротистояння класовому ворогу».

— У житті багато полюсів, час від часу їхня енергія замикається на нас. У вашому житті було «паровозне дитинство», чому можна позаздрити, були «старі більшовики», а нещодавно ви побували за океаном. Із дружнім візитом?

— Перебував там у приємній і необтяжливій ролі гостя. У США зустрічався і з літераторами, зокрема і з метою отримання від них можливої підтримки вітчизняних інтернет-ресурсів. Приймали дуже хлібосольно та винопийно.

— Подорожні нотатки — чудовий жанр, зокрема й усний. Щоб не розтікатися по древу, пропоную зосередитися на лінгвістичній складовій, основі порозуміння народів.

— На жаль, моя англійська так і залишилася на рівні випускника радянського вузу. Тобто в анкетах пишу, що читаю зі словником. Однак... Незрозуміло чому, але найкраще в мене виходило спілкуватися з літніми, інтелігентного вигляду негритянками, схожими на Галину Волчек. На відміну від інших, вони розуміли мене з напівслова. І охоче сміялися з мого чергового фінального жарту — «О! Ви маєте мову навіть краще, ніж я!» Проблеми почалися з отримання візи. Бравий офіцер, рудий, отже, ірландець, спілкувався російською досить добре. Із розумінням у нього було гірше. Ніяк не міг розібратися із моїми досить заплутаними взаєминами зі стороною, що запрошує. Справа небажано затягувалася, і потрібно було терміново змінювати тему. Оскільки політичні переслідування та національна дискримінація тепер не дуже актуальні, довелося заговорити про європейську інтеграцію і вступ до НАТО, до яких нібито я за обов’язками служби маю якесь відношення. Це йому явно сподобалося, і питання моє було вирішено позитивно. Проте «мовний осадок» залишився, і я пішов до книжкової крамниці, де й купив російсько-американського розмовника. Черговий білінгвістичний контакт не забарився. Летів я до Америки польськими авіалініями, і моєю сусідкою по літаку була досить освічена польська пані (Андруховича читала), далеко не стара, котра вже давно жила в США. Російську мову вона вивчала ще в школі, і була та мова гіршою за мою англійську. Проте спілкувалися ми досить жваво. Між іншим, вразила вона мене наповал одним запитанням: «Скажіть, а Санкт-Петербург — це тепер Україна чи Росія?»

Проміжна посадка була у Варшаві. Огляд при вильоті з Варшави до Чикаго відбувся по повній програмі: зі зніманням взуття, відкриттям тюбиків із зубною пастою, вилученням запальничок і градусників... Оскільки тероризм не дрімає, в американських аеропортах усюди висять плакатики: «Ніяких жартів стосовно зброї та вибухівки! Усі відповіді мають бути абсолютно серйозними» (вільний переклад). Після прибуття до Чикаго потрапив я в гостинні обійми. Спочатку зі мною панькалися: возили, водили, показували. Та скільки можна? Потім довелося подорожувати самостійно — пересуватися містом, освоювати транспорт, відшукувати визначні пам’ятки. І хоча мені дали докладні інструкції, роздруківки маршрутів і, головне, гроші, та всього ж передбачити не можна. Ясна річ, для купівлі сигарет або філіжанки кави мови вистачало. Підходиш до стійки, кажеш якомога нерозбірливіше та з природним акцентом — «Кофе»! Служитель починає довго й незрозуміло перепитувати. У відповідь зневажливо махаєш рукою й у результаті одержуєш свою каву. Хоча те, що видають у півлітрових паперових стаканах, каву мало нагадує. Проте таку там п’ють.

Геополітичний нюанс. Коли на запитання (і офіційних осіб, і приватних громадян): «Звідки?» відповідаєш: «Раша», кривляться. При слові «Юкрейн» привітність розквітає. Інтелігенту приємно почуватися нонконформістом. Помітивши таку розбіжність, я відкинув поверхневий патріотизм і почав завжди мужньо казати «Раша!» Хоча, звісно, всюди для себе відзначав і присутність української культури, якщо вона десь виявлялася.

В Америці я піддав сумніву міф про інтелектуальну обмеженість блондинок. Вийшов я якось із чергового музею і почав шукати зупинку автобуса. Потрібна зупинка все не траплялася, перехожі розуміти мене відмовлялися, а «Волчек» на обрії видно не було. І тут іде назустріч, теревенячи по мобільнику, молода ефектна блондинка. Я затяг своє сирітське — «Екс’юз мі!..» Вона, припинивши розмову, подивилася на мене й сказала співчутливо: «Та кажіть уже російською!»

— Та що це ми все про англійську?

— Справді. Не ним одним жива Америка! У Чикаго я здійснив заплановане ще в Києві відвідування великої виставки українського художнього авангарду початку ХХ століття. «Іт із файн!» — захоплено викликнув чорношкірий служитель, перевіряючи біля входу квитки. Файн-то воно, файн — але в залах публіки не спостерігалося. Може, тому, що це були останні дні роботи виставки. А виставка справді чудова! І в книжці відгуків траплялися зворушливі записи, зокрема і «рідною мовою». Земляка там зустріти — не рідкість. У Лас-Вегасі на Стрипі, головній вулиці, де розташовані всі казино, мене гукнув мій приятель — художник, який оформляв одну з моїх книжок. Живемо в Києві по сусідству, але не бачимося місяцями. На Стрипі ми поговорили, сфотографувалися біля місцевої статуї Свободи та розійшлися... Отже, навіть із нашою англійською в Америці не пропадеш. А свій розмовник за весь час мандрівок я так жодного разу і не розкрив.

— В одному з інтерв’ю ви, м’яко кажучи, несхвально відгукнулися про Спілку письменників: «Представники старшого покоління обросли мохом, але й представники нового покоління мають чимало антипатичних рис...» Це про хижацтво людей владних. Яким бачите завтрашній день НСПУ?

— Не бачу ніяк. Він сам по собі, я сам по собі. До Коктебеля їжджу — це стосовно Літфонду — у непрестижний місяць, підгадуючи до Волошинського фестивалю.

Мене найбільше цікавить творчість, а саме: коли незрозуміло, як це зроблено. Умовно кажучи, повісті Чехова. В українській класиці ХХ століття мені близький жанр «химерного» роману, який багато в чому передбачив досягнення латиноамериканського «магічного реалізму». Дуже ціную велику українську перекладацьку школу... Поезія початку ХХ століття — відповідно до своїх смаків краще знаю Пастернака, ніж Мандельштама, Цвєтаєву, ніж Ахматову. Серед близьких сучасників істотно вплинув Бродський, хоча згодом я почав ставитися до нього більш критично. Із сучасників — найбільший емоційний відгук викликає поезія Івана Жданова, дуже великим поетом є Ірина Євса. Проте, за великим рахунком, уся поезія як така до поезії не має ніякого відношення…

P.S. Володимир Матвійович, який на словах мовби ні до чого серйозно не ставиться, начебто жартома пишається фразо ю: «Як зазначив В.Гутковський...», що висить на одному з сайтів. Та насправді його думка завжди цінна і багатьом цікава. Та й то: думка, що виникає на лінії перетину площин, які не перетинаються, — математичних абстракцій і художніх образів, думка математика-лірика такою і має бути.