Діаспора: безцінний скарб розмінної монети

18—20 червня Національний університет «Львівська політехніка» став місцем проведення Конгресу українства. В його роботі взяли участь близько 400 учасників з 28 країн світу.

На думку директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Ірини Ключковської, необхідність проведення конгресу зумовлена насамперед тим, що в державі досі немає достатньо глибокого розуміння необхідності зв’язків і контактів з діаспорою. Наші сусіди — Росія та Польща, Ізраїль, Вірменія, Греція та десятки інших країн — розцінюють представників із-за кордону як величезний потенціал для розвитку власних країн.

Але розповісти «про наболіле» представникам діаспори було нікому: керівництво рідної їм держави обмежилося вітальними листами.

Рівень вивчення проблеми — слабкий

За різними оцінками, сьогодні за межами України перебувають від 7 до 12 мільйонів україн­ських громадян. Таким чином, із 30 мільйонів працездатних україн­ців кожен четвертий працює за кордо­ном. За оцінками експертів, щоріч­но два з половиною мільйони українців виїжджають за кордон на заробітки. За даними Всесвіт­нього конгресу українців та Ін­ституту демографії і соціальних досліджень, у 2005 році кількість нелегальних мігрантів з України становила: у Росії — 1 млн., у Польщі — 300 тис., в Італії — 200 тис., у Португалії — 65 тис., в Іспанії — 100 тис., у Туреччині — 35 тис., в США — 20 тис. чоловік. Але це лише приблизні дані, бо вітчизняні дослідники більше уваги приділяють поясненню при­чин трудової міграції, аніж власне вивченню реального стану цього явища, прогнозуванню його розвитку.

Може, тому на конгресі озвучували відомості кількарічної давнини, та й то зібрані різними зарубіжними соціологічними службами. Але навіть так картина вражає, бо за кордон у пошуках заробітків виїхали мільйони людей з вищою освітою та у найбільш працездатному віці — від 25 до 40 років. При цьому кожна країна, яка надає українцям роботу, має свої особливості.

Для прикладу, в Італію виїжджають переважно жінки, які доглядають хворих та літніх людей. Середній вік — 40 років. Як свідчить соціологічне дослідження Християнського товариства українців в Італії зразка 2003 року, 64% українських мігрантів є одруженими, 90% мають дітей і лише 5,5% перебувають там разом з дітьми. 14,2% заробітчан мають середню спеціальну, 49,4 — вищу освіту.

Натомість в Іспанії, Португалії, Чехії — інша статистика. Тут переважають чоловіки, які працюють на будівництві. Один із моїх співрозмовників так і сказав: «Якщо хочете знати, куди виїжджають українці, візьміть карту будівництв, там ви неодмінно знайдете українців».

Про життя українців в Іспанії розповідає Юрій Чопик, голова Української громади Іспанії.

— Ніколи не думав, що доля закине мене за кордон, тим паче до Іспанії. Але ця країна для українців більш відкрита, ніж інші. Проте й тут дуже складно залишитись українцем. Вижити допомагає віра, дотримання звичаїв. Спочатку у нас була маленька церква Христофора і Рафаеля, пізніше нам надали більшу, яка є під протекторатом королівської родини й має назву Церква Доброї вістки у Мадриді. За останні роки українці значно прогресували, вони не лише опанували десятки сучасних спеціальностей, але й просуваються соціальною драбиною.

Загалом про українців говорять, як про хороших працівників.

Як зізнався Олег Гуцько, голова товариства українців у Португалії «Собор», незважаючи на те, що португальці неохоче залучають представників інших національностей у своє професійне середовище, нині чимало українців працюють майстрами та прорабами. Їх можна зустріти серед лікарів. Якби Україна зро­била декілька кроків назустріч діаспорі, багато хто повернувся б. Але, знаючи ситуацію в дер­жаві, люди не хочуть ризикувати.

Найбільше — близько мільйона українців — працює в Російсь­кій Федерації. На зібранні голов­ним чином були представники діаспори, які оселилися в Росії ще у радянський період. Наприк­лад, Тетяна Лебединська, кандидат філософських наук, член Спілки письменників України майже 50 років мешкає у Санкт-Петербурзі:

— Мої студентські роки минули у Львівському університеті. Потім одружилася і поїхала до Ленінграда, який за кліматом і архітектурою має багато спільного зі Львовом. В університеті зай­маюся українською тематикою, театром. Над Невою й досі витає дух Шевченка. У цьому місті жив Петлюра, Грушевський, Костомаров, Лотоцький… Нещодавно видала книжку «Український некрополь «Санкт-Петербурга», де спробувала зібрати відомості про могили найвидатніших людей, які жили і працювали у цьому міс­ті. Цим самим хотіла пробуди­ти інтерес до людей, яких Україна втратила й навіть не знає.

Далеко за межами Росії відоме ще одне товариство української культури «Калина», організоване в Карелії. Як розповіла Ла­риса Скрипникова, голова товариства, за останнім переписом тут перебуває 19 тисяч 800 українців. Ще у 1993 році їх було 24 тисячі. На той час Україною особливо захоплювалися. Найперше, що зробили — організували українську недільну школу, яку відвідували більше 30 учнів. Минуло два роки, дітей стало мен­ше і школа припинила своє існування. Але люди збиралися, організовували свята, літературні вечори, читали вірші Шевчен­ка. 1996 року було організовано хор «Українська пісня». Також є дитячий колектив «Укра­їнські лас­тівки», фольклорний колектив із Петрозаводська «Земелька».

Утім, у багатьох товариствах ситуація ще гірша. Ось як описав її у республіці Комі Ярослав Ге­летей, член громадського про­світницького фонду «Джерело»:

— Ми започаткували свою діяльність у далекій республіці Комі, яка була для сотень тисяч українців місцем знищення в гулагівських таборах. У 1988—1990 роках активізувалося творення українських громад, діяльність яких була спрямована головним чином на повернення українців на рідну землю. Але байдужість владних структур незалежної Ук­раїни, відсутність державної допомоги показали українцям, які бажали повернутися на батьків­ські землі, що вони Україні непот­рібні. Ентузіазм згас, колись репре­совані родини залишилися на чужих землях, їхні діти вже не вва­жали Україну своєю Бать­ків­щиною, вони остаточно зросійщи­лися. Тепер колись потужна українська громада ледь животіє.

Україна набуває чи втрачає?

Україна продовжує втрачати українців, щороку отримуючи десятки мільярдів доларів та євро надходжень, які становлять близь­ко третини всього бюджету. Проте цей факт має різні оцінки.

— Дехто говорить, що це велика трагедія для України. Я б не драматизував так сильно, — вважає Михайло Петруняк, голова асоціації українців в Іспанії «Україна». — Бо якби ті сім-вісім мільйонів українців, які виїхали за кордон за 15 років, байдикували в себе на батьківщині, — ні сім’я, ні держава не мали б з них жодного зиску. Тепер завдяки своїй праці вони можуть утримувати свої сім’ї, допомагають економіці рідної дер­жави. З часом уже висококваліфіковані спеціалісти повернуться в Україну і працюватимуть на її благо.

Натомість ряд дослідників та політиків вважають такі фінансові потоки ганебним явищем. З ними важко не погодитися. Хто порахував, скільки в Україні розпалося сімей? Скільки дітей залишилося без батьків, скільки були віддані вулицям? Кошти батьків з-за кордону породили в Україні сумне явище: за останні роки зросло ціле покоління, яке нічого не вміє і не бажає працювати. А відомий політик Левко Лук’яненко вважає, що саме ці кошти є живильним грунтом для корупції в Україні.

Заробітчанські гроші. Добре це чи погано? Відповісти на це непросте запитання не наважується жоден урядовець. Проте потріб­на не просто оцінка чи достовірна картина трудової міграції з України. Потрібна добре продумана реальна політика у цій сфері, яка могла б втілитися у відповідній державній програмі. Схоже, що такого завдання ніхто з посадовців собі не ставить.

Як українцям зберегти свою ідентичність?

Незважаючи на майже цілком відсутні умови для розвитку мови, українці, в якій країні б вони не перебували, намагаються зберегти її не тільки для себе, а й для своїх дітей. Нові проблеми для представників діаспори у сфері збереження національної ідентичності створила глобалізація. Перше, що має зробити претендент на робоче місце, — вивчити мову, традиції, правила країни проживання. Лише завдяки цьому він зможе розраховувати на отримання більш-менш оплачуваного робочого місця. Це призводить до того, що діти, які навчаються у національних школах країн проживання, не хочуть розмовляти мовою батьків. Навіть у сім’ях не спілкуються українською. Часто й самі батьки не відводять дітей до недільних українських шкіл, оскільки не бачать мовних перспектив.

— Сьогодні діаспора показала, що вона готова піднімати й захищати добре ім’я України, інвестувати в Україні, — вважає Оксана Винницька, почесний консул Канади в Україні. — Але ми говоримо про дітей. Прий­де наступна генерація. І чи буде вона це робити? Напевне, що ні, якщо Україна не докладе до цього зусиль. Коли дітям з Канади пропонують приїхати в Україну, то забувають, що це коштує 2500 доларів. А якщо в родині троє дітей? А ще школу треба оплатити українську. Якщо Україна хоче мільйони цих дітей, вона мусить над цим працювати.

Віктор Педенко, генеральний секретар Світового конгресу українців:

— Вважаю, що будь-які заходи, які дають можливість українцям з усього світу зійтися під однією стріхою, проаналізувати власні здобутки, зробити висновки, звернутися до установ, які можуть допомогти, — є позитивними. Роль таких зібрань багатогранна. Ми мусимо відчувати енергію світового українства. Знаючи проблеми, з якими стика­ються люди у Канаді, Казахстані, Литві чи Польщі, спільно прагне їх вирішити.

Недоліком зустрічі є відсутність представників урядових структур. Так було й минулого разу. Звичайно, вони отримають наші пропозиції на папері, але якби вислухали цих людей, дивлячись їм у вічі, користі від зустрічі було б набагато більше для обох сторін.

Дмитро Павличко, голова Української всесвітньої координаційної ради:

— Хапаємося за все і не визначаємо, що сьогодні для України і для діаспори є найголовнішим. Нещодавно у МЗС на засіданні комісії з питань закордонних українців, побачивши посвідчення або паспорт закордонного українця, запитав, що цей документ означає для його власника? Вияв­ляється, нічого. Тому пропоную від імені конгресу звернутися до президента з проханням виступити із законодавчою ініціативою про прийняття закону про право для власників закордонного паспорта українця на безплатне одержання освіти у вищих навчальних закладах України, пільги у візовому та медичному обслуговуванні у консульських та лікарських закладах.

Зважаючи на необхідність діяльності єдиного організму українського світу (нині за кордоном про­живає 20 млн. українців), про­поную звернутися до президента України, виступити ще з однією законодавчою ініціативою — про права діаспори обирати до ВР України своїх депутатів.

Михайло Петруняк:

— Заробивши за кордоном певні кошти, близько 70% українців повернуться в Україну. Решта вже нині почувають себе цілком непогано, вони адаптувались у місцевому середовищі. Але діаспора та Українська дер­жава потрібні один одному. Лише спільними зусиллями Ук­раїни та діаспори можна отримати позитивний результат. Шкода, що сьогодні нас ніхто не вислухав. Приїхали, поговорили між собою, і на цьому все. Ми є частиною українського суспільства, нічого не просимо, лише вимагаємо від влади ставлення до нас, як до громадян України. За кордоном ми багато робимо задля піднесення іміджу України та українців. Україна справді має позитивний імідж. Інше питання, що позитивного іміджу не має українська влада.