ДІАГНОЗ — НЕ ВИРОК

Поділитися
Коли в дім приходить лихо, у багатьох опускаються руки. Тим часом із найбільш, здавалося б, безвихі...

Коли в дім приходить лихо, у багатьох опускаються руки. Тим часом із найбільш, здавалося б, безвихідного становища є, як мінімум, два виходи: легкий — махнути на все рукою, і складніший — навчитися з цим жити далі, попри все, бути щасливим. Адже в кожного є свій шанс.

Другої дитини Марина й Олег чекали з нетерпінням. Ще б пак — довгожданий хлопчик! Принаймні в цьому запевняла молоденька лікарка, котра робила Марині УЗД. За всіма показаннями, хлопчик мав народитися у потрібний термін, міцненьким і здоровим. Та сталося непередбачуване: під час чергового виходу на базар Марина перечепилася об кошик, виставлений однією з торговок прямо на землю, і впала. Пологи розпочалися стрімко, і з похмурих облич лікарів «швидкої» Марина зрозуміла, що все набагато гірше, ніж вона припускала. Виникли тяжкі ускладнення, і маля з’явилося на світ з пологовою травмою. Через кілька місяців поставили страшний діагноз — ДЦП.

Вирішивши не відступатись від крихітки, батьки почали виховувати його вдома. Та це виявилося непростим випробуванням. Зазвичай весела й урівноважена, Марина від постійних похмурих думок почала перетворюватися на формену психопатку: з кожного приводу зривалася на лемент, часто ходила з відчуженим обличчям, занедбала себе і дім, на дочку й чоловіка звертала увагу лише тоді, коли вони їй заважали. Олег почав подумувати про розлучення, але зупиняла дочка Даринка. З нею він за першої-ліпшої нагоди їхав до своєї матері в Житомир, брав із собою у відпустку і на зустрічі із друзями. Хай уже краще дивиться на чоловіків, котрі випивають, ніж на матір, яка втратила людську подобу, думав він.

Можливо, зрештою, вони й розлучилися б, але допоміг випадок. Одного разу увечері зателефонувала колишня Маринина однокласниця і запросила ту на 15-річчя закінчення школи. Олег ідею підтримав — мовляв, піди, розвійся, подивися, як люди живуть, а ми з Дашкою і без тебе впораємося. Побачивши своїх колишніх однокласників гарними, веселими, які будували плани на майбутнє і пишалися дітьми, Марина не стрималася й заплакала. Було це в ресторані, і її самотню постать, яка здригається в кутку, помітила літня дама, що сиділа за сусіднім столиком. Вона підійшла до Марини, поговорила, і вже хвилин через п’ять у молодої жінки висохли сльози, а в очах з’явилася надія. Доброю «феєю» виявилася Ніна Завадська, психолог-психотерапевт одного зі столичних кризових центрів, яка спеціалізується на роботі із сім’ями, в яких живуть інваліди.

— Може, мені все ж таки віддати Владика до інтернату? — запитала її наступного дня Марина, сидячи в затишному кабінеті центру.

— Звісно, якщо ти збираєшся й далі оплакувати своє життя в цілому і злощасний вихід на базар зокрема. У цьому ти — не виняток. Так поводяться багато матерів. Окремі йдуть ще далі і зривають своє невдоволення на нещасних дітях, повністю відмовляються від них. В одній сім’ї малюка одразу віддали в інтернат, а знайомим і родичам сказали, що він помер під час пологів. Інколи справді краще віддати дитину в інтернат, якщо вдома їй, окрім ізоляції в чотирьох стінах, більше нічого запропонувати не можуть або не хочуть. В інтернаті все ж таки малюк не буде ізольований від суспільства.

У вашого Владика, як видно з висновку дитячого психолога, інтелект у нормі, отже в плані розумового розвитку він нічим не відрізняється від фізично здорових ровесників. З цієї позиції ви й мусите спілкуватися із сином.

Хоча й вади розумового розвитку — теж не кінець світу. Як зазначив відомий психолог Володимир Леві, скільки розуму потрібно для життя, ніхто не знає. У мене живий приклад — сусідська дівчинка Іра. Ще в дитинстві поставили діагноз — олігофренія. Зараз їй близько 20 років, і вона анітрохи не почувається нещасливою. Більше того, у теперішній період масового безробіття в неї стабільний заробіток: уранці вивозить зі складу дитячі візки й доставляє їх на базар продавцям, а ввечері забирає. При цьому Іра дуже весела, товариська, любить носити блискучі кофточки і їсти морозиво — грошей на це вистачає. Дуже багато людей з високим інтелектом мріють про схожий спосіб життя — мати все, що потрібно для душевного спокою.

Взагалі, в такій ситуації дуже важливо уважно стежити за дитиною, щоб допомогти їй знайти свою справу. Не «тягти» до якогось середнього рівня, а дати можливість виявити власні здібності. Погано рахує, туго метикує, зате, можливо, любить мати справу з тваринами, вирощувати квіти або малювати.

Був у мене ще один випадок із сином одних високопоставлених батьків. Перспектива віддати єдину дитину в інтернат для розумово відсталих їх не влаштовувала, а до звичайної школи хлопчика не брали. Поговоривши з хлопчиком, я знайшла йому чудового педагога, вчительку початкових класів однієї з наших шкіл, яка й стала з ним працювати індивідуально. Відтак дитина, від якої відмовлялися в усіх школах, закінчила початкову школу анітрохи не гірше від багатьох (здорових, з погляду шкільних психологів) ровесників, примудрившись отримати навіть одну «п’ятірку» — зі співу. Я не виключаю, що в майбутньому цей хлопчик посяде далеко не останнє місце в товаристві, а вада розумового розвитку заважатиме йому не більше, ніж негарний ніс.

Однак тут головне не переборщити, дотягуючи дитину до середніх оцінок, — душевний спокій набагато важливіший.

— Як ставитися до такої дитини в сім’ї?

— Природно. Не опікати зайво, не жаліти. Дуже часто батьки дітей-інвалідів впадають у цей гріх. Маляті ж потрібне розумне ставлення. Якщо в сім’ї є ще діти, то виховувати всіх слід однаково, у тому числі вимагати і карати, якщо дитина того заслужила. Звісно, не потрібно вимагати від розумово відсталої дитини виконання непосильної роботи або дитину з ДЦП критикувати за поганий почерк. Та будь-який малюк може і мусить бути чемним, виконувати посильну роботу в домі, бути уважним і чуйним до навколишніх. Найгірше, коли близькі зайвою турботою й увагою щоразу ніби кажуть — «Ти не такий, як ми». Така «тепличність» формує утриманську позицію, що в майбутньому послужить дуже кепську службу.

Крім того, батьки, відчуваючи постійний страх за малюка, передають його дитині. Інтуїтивно відчуваючи постійну напругу дорослих, діти стають нервовими, засмиканими. Вважаючи батьків незаперечними авторитетами, діти перебирають їхнє ставлення до себе. І ось уже сам малюк починає думати, що він хворий, нещасний, не такий, як інші, починає цуратися однолітків. Та дитину потрібно любити, а не жаліти. Я впевнена, що це — поняття різні. Жаліючи малюка й оберігаючи від кривдників-однолітків, батьки виховують його замкнутим і незадоволеним собою.

Я знаю маму однієї милої дівчинки, котра народилася з величезною родимою плямою на обличчі. Звісно, мама жаліла дочку, але вона розуміла, що дівчинці потрібно жити серед людей, і як могла допомагала знаходити друзів, уселяла впевненість у себе. До речі, діти, котрі перебувають у постійному контакті з дітьми-інвалідами, досить швидко звикають до особливостей їхнього вигляду й поведінки, охоче з ними спілкуються і виявляють щирий інтерес. Тому проблема більшою мірою полягає в негативних установках батьків і найближчих родичів дітей-інвалідів.

— Еге ж, ви порівняли — родима пляма й ДЦП.

— Будь-який діагноз — не вирок. Усе залежить від ставлення людини до своєї вади. Скільки випадків, коли підлітки накладали на себе руки через криві ноги або прищі на обличчі. Тим часом діти, навіть із таким страшним діагнозом, як у вашого Владика, можуть бути щасливими і вести нормальний спосіб життя. Дуже цікаві досягнення у спецшколі-інтернаті №15 для дітей із ДЦП і наслідками поліомієліту. Її вихованці не лише вчаться, здобувають фах, а й грають у футбол. В інтернаті є свій театр, діти влаштовують вечори відпочинку, ходять у кіно. У них є своя теплиця, майстерні, де діти-інваліди самі себе обшивають, ремонтують взуття, виготовляють меблі, глиняний посуд, займаються фотосправою і розписом по тканині.

— Все одно такій дитині складно буде пробитися в житті.

— Безперечно. У нас поки що дуже жорстоке суспільство. На Заході до інвалідів ставляться значно гуманніше. З урахуванням можливостей інвалідів проектують вулиці і будинки, проводять спеціальну ідеологічну роботу в суспільстві. Існують реабілітаційні центри, в яких інваліди можуть жити і працювати, за бажанням, усе життя. В таких центрах усе пристосоване для хворої людини: автоматичні розсувні двері, ліфти, кухня, пральня. Усе змонтовано на фотоелементах і замках, які не потрібно натискати, — достатньо торкнутися. У житлових кімнатах також усе, у тому числі й посуд, пристосоване для хворих. Доступне таким дітям і все оснащення спецшкіл — воно вмикається і вимикається фотоелементами. Якщо учень у приміщенні сам, то про це сповіщає відповідний датчик. У будь-який момент дитина може покликати допомогу. До речі, послугами таких центрів можуть скористатися і люди, які потрапили, наприклад, в автомобільну катастрофу. І навіть якщо людина після нещастя лише ворушить пальцями, вона зможе працювати на комп’ютері, зароблятиме собі на життя і не почуватиметься тягарем для близьких. У нас же справді багато хто не хоче брати на роботу інваліда, навіть якщо він хороший спеціаліст.

— Ось бачите!

— Однак я впевнена, що як здорову, так і хвору дитину слід готувати до самостійного життя, прагнути розвивати в них наполегливість у досягненні мети, вміння долати труднощі, вчити покладатися лише на власні сили. Якщо батькам вдасться навчити дитину думати не лише про себе, то доля її може скластися цілком сприятливо. Нещодавно я дивилася передачу про чоловіка зростом близько півметра. Людині вже далеко за 60, але це просто джерело оптимізму і гумору. Він постійно спілкується з дітьми — щось їм майструє, придумує. У нього є сім’я, дружина нормального зросту і абсолютно з ним щаслива. Тож головне все-таки — ставлення людини до себе і до власних вад.

…Поступово Ніні Андріївні вдалося відновити мир і рівновагу в душі і сім’ї Марини. Владику вже п’ять років, але, попри каліцтво, — це жвава й тямуща дитина. Шкільну програму він освоює вдома (у звичайній школі йому було б дуже важко пересуватися, та й не всі вчителі та діти здатні природно спілкуватися з такою дитиною), товаришує із хлопцями з сусідніх квартир — вони разом граються в черепашок-ніндзя і роботів, захоплюються комп’ютером. На думку Олега, кібернетика за фахом, щодо майбутньої професії хлопчик може бути спокійним.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі