ЧОТИРИ НАРОДЖЕННЯ ОЛІМПІАДИ

«Цілі олімпійського руху полягають у сприянні розвитку тих чудових фізичних і моральних рис, що розвиваються в змаганнях на дружніх полях аматорського спорту, й в об’єднанні молоді світу раз на чотири роки на великому спортивному святі, створюючи цим міжнародну довіру й добру волю, сприяючи створенню кращого та спокійнішого світу»

Першим відомим олімпійським чемпіоном був... кухар Кореб чи Короїб із давньогрецького міста Еліда. Яким він був кулінаром — невідомо, зате бігав чудово, що й довів на стадіоні священного міста Олімпія 776 року до Різдва Христового. Це був «перший рік першої Олімпіади», від якого почалося літочислення античного світу і який назавжди став роком імені першого олімпійця-переможця, котрий випередив усіх на 192-метровій дистанції — доріжці, засипаній чвертьметровим шаром піску...

Правда, самі греки вважали ту Олімпіаду зовсім не першою, а, так би мовити, «відродженою», причому втретє. Бо, за міфологією, фундатором Ігор вважали найвидатнішого героя сивої давнини Геракла, котрий улаштував змагання спортсменів після успішного очищення (від 30-річного шару гною) стаєнь елідського царя Авгія — земляка кухаря Кореба. Були й інші, не менш «достовірні», версії походження Олімпійських ігор, приміром, пов’язана з благополучним поверненням аргонавтів із походу по Золоте руно. Тоді знов-таки Геракл переконав мандрівників заприсягтися один одному у вічній дружбі й обрав для святкового торжества чудове місце над еллінською річкою Алфеєм, присвятивши його царю богів Зевсу Олімпійському. Ще одна стародавня легенда стверджує, що Олімпію заснував міфічний пророк, місцевий оракул Ям. І, нарешті, остання розповідає про те, що симпатичний хлопець на ім’я Пелоп переміг у змаганнях на колісницях жорстокого царя міста Піси Еномая: завоював руку й серце його чарівної дочки Гіпподамії і на радощах заснував спортивні змагання.

Якщо ж повернутися з казкового світу в реальний, то відомий договір між елідським царем Іфітом і знаменитим спартанським законодавцем Лікургом, котрі наприкінці IX століття до Різдва Христового домовилися про заснування Олімпійських ігор. Нібито диск із текстом цього договору зберігався в Олімпії в жерців храму дружини Зевса — богині Гери. Через півтисячоліття його бачив великий філософ Аристотель. А ще через 500 років історик Павсаній склав докладний опис диска, відзначаючи, що Іфіт зовсім не заснував Ігри, а лише відродив давню традицію їх проведення.

Це «друге народження» Олімпіад чудове тим, що саме цар Іфіт виступив з ініціативою укладання загального миру — священної екехірії на час проведення змагань. Усі грецькі держави погодилися відкладати конфлікти й війни, поки на стадіоні Олімпії змагалися бігуни. Спочатку це був єдиний олімпійський вид спорту. І згодом, коли програми Олімпіад стали різноманітнішими, саме чемпіони з бігу ставали головними олімпіоніками, іменами яких називалися чотирирічні календарні цикли стародавніх греків, котрі вели облік часу від Олімпіади до Олімпіади.

Оскільки право вважатися «батьками-фундаторами» Ігор оскаржували відразу два міста — Еліда й Піса, мудрі елліни дійшли соломонового рішення: сформувати оргкомітет (він же — суддівська колегія) із найшанованіших громадян цих міст.

Говорили також, що Іфіт заснував (чи відродив) Олімпійські ігри за порадою знаменитого провидця — оракула з храму бога Аполлона в Дельфах, слово якого було для людей античного світу більше ніж вагомим. І цар, і оракул вбачали в цьому можливість хоча б тимчасово припиняти братовбивчі війни між грецькими громадами.

Після «третього народження» 776 року Олімпійські ігри стали регулярними. Кожні чотири роки в Олімпію з’їжджалися спортсмени й болільники з усієї Греції. Ігри починалися наприкінці червня і тривали один день. Згодом Олімпіади продовжувалися вже п’ять днів. Учасники приїжджали за місяць до відкриття свята й починали тренування під наглядом суддів-елланодиків, котрі допускали до виступів тільки найсильніших.

Виступати на Іграх і стояти, спостерігаючи за змаганнями (сидячих місць на тодішньому стадіоні не було), мали право тільки чоловіки. Лише одна жінка могла бути присутньою серед глядачів — жриця богині родючості Деметри. Іншим за появу на стадіоні загрожувала смерть. Відома скандальна історія викриття однієї дами — матері й водночас тренера юнака, який виграв змагання. Її помилували, з огляду на заслуги сина, але на майбутнє вжили заходів. Абсолютно всі, хто мав стосунок до змагань, повинні були бути на стадіоні... голі.

До 14-ї Олімпіади, за традицією, змагалися лише бігуни на «одну стадію», тобто довжину кола стадіону. Починаючи з 14-ї, ввели біг на дві стадії. З наступної Олімпіади вже змагалися з «довгого бігу» — на 12 стадій, а згодом максимальною дистанцією для бігунів стали 24 стадії (4,6 км). Утім, деякі теоретики, приміром філософ Сократ, вважали, що «довгий біг» шкідливий, бо псує фігуру й заважає гармонійному розвитку тіла людини. А гармонія тілесна й духовна — калокагафія — була загальновизнаним ідеалом стародавніх греків. Бігуни змагалися не на час, як тепер, а на швидкість. Оскільки, крім швидкості, цінувалися спритність і сила рук, починаючи з 18-ї Олімпіади, в програмі з’явилося «п’ятиборство»: змагання з бігу, стрибків у довжину, метання диска, списа та боротьби. Вважалося, що ці вправи найбільш благотворно впливають на гармонійний розвиток тіла людини. У довжину стрибали, тримаючи в руках гантелі для впевненішого розмаху рук і чіткіших відбитків ніг на місці приземлення. Диск був бронзовим, 24—36 см у діаметрі, вагою 4—6 кг (діаметр нинішнього диска 21,9—22,1 см при вазі 2 кг). Спис завдовжки 120—150 см мав на ратищі шкіряну петлю — ремінь, який допомагав спортсменові збільшити швидкість польоту в потрібному напрямі. Борці змагалися на майданчику, засипаному півметровим шаром піску, аби запобігти травмуванню спортсменів. У змаганнях більше цінувалася спритність, ніж груба сила.

З 23-ї Олімпіади в програмі з’явився кулачний бій; із 25-ї — змагання колісниць, запряжених четвіркою коней; на 37-й Олімпіаді вперше допустили до змагань підлітків — правда, тільки до змагань із бігу. Юним аматорам п’ятиборства й кулачного бою довелося чекати, відповідно, 38-ї та 41-ї Олімпіад. На 65-й Олімпіаді ввели «бойовий біг» у повному озброєнні — із щитом, мечем і в шоломі. З 93-ї до 131-ї додалося ще п’ять видів змагань колісничних. Починаючи з 96-ї Олімпіади на стадіоні, крім спортсменів, почали виступати сурмачі та глашатаї — виборюючи почесне право викликати на старт учасників і оголошувати імена переможців. Вигравав пошукач із найсильнішим голосом. В епоху найвищого розквіту давньогрецької культури в Олімпії змагалися й діячі мистецтва та вчені.

Повертаючись до спортивної площини Олімпійських ігор — назвемо найжорсткіший вид змагань — панкратіон, у якому вільна боротьба поєднувалася з кулачним боєм і дозволялися будь-які прийоми, можливі в суперництві неозброєних чоловіків. Його ввели на 33-й Олімпіаді.

«Атлетикою» в стародавній Греції називався професійний спорт, модний у проміжку між 40-ю та 90-ю Олімпіадами, але він не мав стосунку до олімпійських змагань аматорів. Античні атлети просто виступали за гроші перед публікою, яка особливо полюбляла жорстокий панкратіон, що часом закінчувався смертю учасників, котрі обмотували руки ременями з металевими бляхами.

Про спортивні результати античних олімпіоніків відомо мало. Відомий дискобол Фейлос, що метнув снаряд на 29,3 м. Повідомлялося про переможця 28-ї та 31-ї Олімпіад — спартанця Хіоніса, який стрибнув у довжину, якщо перевести тодішні міри довжини в сучасні, на 16,7 м. До речі, з одним земляком олімпіоніка-стрибуна сталася неприємність. Його оштрафували на велику суму грошей за те, що через неуважність прихопив в Олімпію меч. Носити зброю в межах священного міста миру суворо заборонялося.

Право на участь в Олімпіаді було привілеєм кожного вільного грека. Іноземців і рабів до змагань не допускали, але їм інколи дозволяли бути на стадіоні глядачами. Цар Філіпп Македонський — батько Олександра Великого — пишався, що його підданим надали право участі в Олімпіадах і, таким чином, визнали справжніми еллінами. У період римського панування над Грецією судді допустили до участі в Іграх імператорів Тіберія і Нерона. Нерона визнали переможцем у змаганнях на колісницях і серед поетів-артистів. Чи ж міг Нерон, один із найжорстокіших володарів планети, та не «перемогти»? Що ж, часи змінились і для принципових греків — не до жиру, аби живу. А раніше всі порушення правил Олімпійських ігор суворо каралися, і найчастіше в чисто давньогрецькому стилі. У храмі Матері богів в Олімпії була особлива тераса для так званих штрафних статуй. Їх мусили ставити держави, представники яких порушували правила змагань. Після скандалу на 112-й Олімпіаді Афінам довелося поставити їх аж шість, оскільки громадянин республіки Каліпп спробував підкупити суперників із п’ятиборства.

Переможці отримували вінки, сплетені з листя оливи (не лаврові!). Вони мали право ставити свої статуї в місті Зевса. А тричі олімпіоніки діставали право встановлювати такі статуї в особливо шанованій святині Олімпії. І тільки вони відрізнялися портретною схожістю. Кожен чемпіон ставав національним героєм Греції. Усе життя він був центром уваги та об’єктом пошани для співвітчизників. Ім’ям олімпіоніка називали чотирирічний період між Олімпіадою року його перемоги й наступною.

За словами римського оратора й політика Цицерона, пошана, якою оточували олімпійських чемпіонів, була рівносильною римському тріумфу — урочистому в’їзду полководця у Вічне Місто після переможної битви.

Римські імператори-язичники покровительствували Олімпіадам. Їхні наступники — християнські владики, на жаль, поклали їм край. 394 р. після Різдва Христового колишній генерал Феодосій I, котрий став володарем неозорих земель від Атлантики до Месопотамії та від Британії до Єгипту, повелів заборонити Олімпійські ігри як поганський захід.

Незадовго до його указу відбулася остання — 293-я Олімпіада. Ім’я чемпіона історія не зберегла...

Для священного міста Зевса — осередку миру настали важкі дні. Через два роки після едикту Феодосія його зруйнували завойовники — готи. А ще через третину століття погром завершили релігійні фанатики, котрі розорили храми й вівтарі стародавніх богів Еллади. Те, що залишилося на поверхні, руйнувала природа (землетрусами 522 та 551 рр.) і люди. Турки, що панували в середньовічній Греції, почали розбирати античні руїни на каміння для будівництва фортець. Річка Алфей заносила їх піском. Легендарний вівтар Зевса, біля якого починались і закінчувалися торжества Олімпійських свят, утратив дев’ять метрів своєї висоти...

Відродилося місто, уже як видатний археологічний парк Європи, в останній чверті XIX ст. після грандіозних розкопок німецької експедиції на чолі з Ернстом Курциусом — своєрідним конкурентом знаменитого Генріха Шлімана. Він розкопав руїни стадіону, храмів Зевса, Гери й інші пам’ятники.

А 1894 року романтичний француз — барон П’єр де Кубертен заявив на Міжнародному конгресі діячів спортивного руху, що відбувався в актовому залі Паризького університету Сорбонни, про необхідність «...відповідно до умов сучасного життя поновлення Олімпійських ігор». Закоханий в античну історію та сучасний спорт, цей чудовий педагог і громадський діяч, голова Спілки спортивних асоціацій Франції, провів велетенську підготовчу роботу. Він роз’їжджав по всій Європі, зустрічався з королями, президентами та прем’єрами, вів велике листування, наполягаючи і переконуючи як можновладців, так і своїх колег за спортивною справою в тому, що Олімпійські ігри — річ добра. Паризький конгрес став заключним переможним акордом його боротьби за четверте народження Олімпіади, якщо першим вважати наслідок подвигів Геракла.

23 червня того ж року створили Міжнародний олімпійський комітет із представників приблизно десяти країн Європи, а також США й Нової Зеландії. Вирішили влаштувати перші, чи, коли хочете, 294-і Олімпійські ігри на їхній батьківщині у Греції.

На превеликий жаль для Кубертена, Олімпія для них була непридатна. Руїни стадіону вимагали серйозної реставрації. Тож вибір зупинили на столиці Еллади — Афінах. Місцевий Мармуровий стадіон, який чудово зберігся з античної доби, цілком підходив для нової Олімпіади.

У розпалі весни 1896 року невеличке місто, що зберігало лише сліди великої стародавньої слави, наповнили натовпи іноземних гостей. Вони жадали побачити змагання 285 спортсменів, котрі представляли 12 держав. Найбільшу команду — 197 чоловік — виставила Греція. Там не було професійного спорту й аматорів було мало. Проте виручили воля до перемоги й патріотизм. Представники інших країн також були, переважно, любителями. Упорядники Олімпіади керувалися ідеями де Кубертена, втіленими в «Олімпійській хартії», ухваленій водночас зі створенням МОКу в Парижі. Він був принциповим супротивником комерціалізації спорту та перетворення аматорів- спортсменів на найманих атлетів-гладіаторів. Але цілком відстояти ідею й тоді було непросто, тож на 1- у Олімпіаду допустили команди професійних фехтувальників, які змагалися, правда, винятково між собою.

Урочисте відкриття Ігор відбулося 5 квітня. Уранці грецький король Георг I привітав майбутніх олімпіоніків та їхніх товаришів. Салютували гармати. Злетіли в небо зграї голубів. Марширував парад учасників, на чолі з командою господарів змагань, майже як на нинішніх Олімпіадах. Правда, не було ритуалу підйому звичного нам прапора з п’ятьма різнобарвними переплетеними кільцями й гаслом: «Citius, altius, fortius» («Швидше, вище, сильніше»). Кубертен зі своїм приятелем Дідоном придумали це лише 1914 року...

Відповідно до античної традиції, у змаганнях взяли участь лише чоловіки. Правда, на відміну від стародавніх греків, вони виступали не голі, а в спортивних костюмах. Серед глядачів дам не бракувало. Усе-таки закінчувалося XIX століття.

Змагання відкрили велосипедисти стокілометровою гонкою. Однак афінська весна була спекотною, і гонщики один за одним падали від утоми на дистанції. Зрештою залишилися тільки двоє — француз Фламан і грек Колетіс. Першим фінішував земляк де Кубертена. Цей спортсмен зупинив велосипед, аби почекати суперника, поки той міняв на своєму «коні» проколоту шину, і лише тоді продовжив чесну боротьбу.

Поки все це відбувалося, визначився перший олімпійський чемпіон. Ним став американець Джемс Коннолі, вигравши змагання з потрійного стрибка з результатом 13,71 м.