ЧОРНОБИЛЬ, ЧЕРЕЗ 17 РОКІВ...

Нібито час лікує найглибші рани, вгамовує найгостріший біль. Але цей - не поступається навалі років, не слабшає. Можливо, тому що своєчасно не зуміли зробити все для лікування.

А можливо, взагалі Чорнобиль - інфаркт суспільства? Адже коли він трапляється з людиною, то вважається справжнім дивом, коли вдається вижити. Потім довго гоїться й рубцюється рана на серці. Про клятий інфаркт намагаються забути, але він постійно й неодмінно нагадує про себе: мовляв, друже, не плекай ілюзій, удар нанесено й повернення до колишньої молодості не буде...

А можливо, Чорнобиль - страшний урок не стільки конкретному суспільному ладу, скільки всьому людству? Зірка «Полин». Похмуре біблійне пророцтво про води, які стануть гіркими…

Ясно одне: із нами всіма сталося щось, чому немає аналогів, про що людина не має уявлення, до чого не пристосований ні її організм, ні зір, ні вуха, навіть її словник не пристосований. Це щось - Чорнобиль.

Він був з усіма. Але кожен пам’ятає своє. Тиждень тому я знову побував там...

Брехня страшніша від радіації

Гортаю підшивку газети «Правда». Кінець квітня - початок травня 1986 року.

Перше офіційне (втім, інших тоді й бути не могло) повідомлення в пресі з’явилося 30 квітня. «ВІД РАДИ МІНІСТРІВ. Як уже повідомлялося (а либонь ніде ще не повідомлялося. - В.Д.), на Чорнобильській атомній електростанції... сталася аварія... призвела до певного витоку радіоактивних речовин... На даний момент радіаційну обстановку на електростанції та прилеглій місцевості стабілізовано...»

Таке повідомлення з’явилося тільки 2 травня. Ще коротше. «Радіоактивність на території селища й у селищі електростанції (йдеться про Прип’ять, але вказувати назву чомусь не хотіли. - В.Д.) зменшилася в півтора-два рази. Ведеться робота з дезактивації...» Це мало заспокоїти - ще трішки, мовляв, і все повернеться до норми.

Замітка 3 травня. «ЦРУ США, розвідслужби деяких західних країн, передусім Англії, є головними джерелами дезінформації стосовно аварії на АЕС. Роздмухують антирадянську істерію».

Прес-конференція в МЗС СРСР 7 травня - десять днів після аварії. Повідомлення Б.Щербини, голови урядової комісії з розслідування аварії, заступника голови Ради Міністрів СРСР. «За результатами систематичного контролю радіоактивного забруднення місцевості на території Української, Молдавської, Білоруської РСР рівень радіації не перевищив норм радіаційної безпеки, установлених МАГАТЕ й Міністерством охорони здоров’я СРСР». Жахлива аварія супроводжувалася не менш жахливою брехнею. Оскільки в матеріалах МАГАТЕ повідомлялося, що дозиметри 2 травня реєстрували: на території ЧАЕС - близько 5 000 мікрорентген, у Києві - 220, у Москві - 11, у Лондоні - 6...

Небезпека як умова безпеки

Перед адміністративним корпусом погруддя Леніна. А над входом у будинок табло, що висвічує показник радіаційного фону - 86 мікрорентген на годину. «Ви тут не зупиняйтеся, а відразу проходьте в будинок», - говорить співробітник ЧАЕС, що зустрічає групу з Норвегії, побачивши, як гості розсипалися й шукають місце, щоб ефектно зняти вождя на тлі табло. Потім один з екскурсантів усе запитував: «Ну чому не можна знімати Леніна? Хто заборонив?» Він так і не зрозумів, що просто господарі жданики розгубили, й усе примовляв: «Ваша країна - країна вічних заборон».

Родзинкою поїздки на ЧАЕС є, безсумнівно, відвідання об’єкта «Укриття» - саркофага, у який замуровано четвертий блок. Перевдягання в санпропускнику викликає чомусь сміх і жарти. Спочатку миєш марганцівкою підошви взуття, далі переходиш у роздягальню, де залишаєш свій одяг і вбираєшся в усе «казенне» - біла нижня білизна, біла шапочка, а також шкарпетки, рукавички, а на голову - каска. Одноразовий респіратор-«пелюстку» господиня санпропускника наказує не знімати: «Ось повернетеся назад, тоді й знімете. А то наковтаєтеся пилюки... Це либонь не з черевиків, не змиєш». Ця ж таки санпропускниця, коли через три години ми повернулися, голосно крикнула своїй напарниці, нібито не для моїх вух, але явно так, щоб я почув: «Нін, ти цього мужика можеш посилати в душ уже разом із дівчатами. Він тепер як чоловік безпечний». І разом зі мною розреготалася.

Треба сказати, що якийсь особливий, нервовий смішок увесь час супроводжував мене. Я постійно жартував на вічні чорнобильські теми: мовляв, тепер із демографічними питаннями доведеться звертатися до сусіди, що після саркофага зможу нарешті заощаджувати на дорогих шампунях - облисію... Можливо, рятівний гумор допомагає людині здолати страх?

Отже, мені вручено дозиметр (на жаль, точнісінько так само «сліпий», як і 86-го) і я вирушаю на «об’єкт» у супроводі Ірини Ковбич, котра займається прийомом гостей і знайомить їх зі станцією. Того дня охочих побувати на об’єкті «Укриття» було чимало: група християн-євангелістів із Норвегії, співробітники американського посольства в Києві, редактор газети «Брянский рабочий»... Протягом року - майже три тисячі гостей!

Йдемо знаменитим «золотим» коридором, що з’єднує третій і четвертий блоки. Який усе-таки всесильний час: потьмянілі металеві листи, а на сходах звисають із трубопроводів і перекриттів пурпурово-червоні язички - сліди застиглих спецрозчинів, що їх регулярно розпорошують у приміщеннях, аби зв’язати радіоактивні аерозолі й пил.

Входжу в приміщення і, хоч як дивно, очікуваного трепету не відчуваю. Дивлюся на лічильник над дверима: 45 мікрорентген. Не вірю своїм очам. Але пояснюють: тут постійно ведуться роботи з дезактивації, ну й товстелезні стіни теж добре захищають від атомного подиху. Білі халати, ідеальна чистота, багато живих квітів і зелені. Враження: потрапив не на виробництво, а в привілейований НДІ, причому ще тих, щедрих на субсидії застійних часів. Кілька людей, із котрими познайомився, приїхали сюди 88-го року, коли по всіх АЕС було кинуто клич: приїжджайте в Чорнобиль! Кожен із них написав тоді заяву: «Прошу направити на ЧАЕС, хочу з честю виконати завдання партії».

У словах працівників станції вже не чути тих героїчних ноток. Тоді, пам’ятається, уже через кілька днів після аварії над реактором встановили червоний прапор. Через місяць його зжерла радіація. Прапор знову прикріпили. Через місяць - новий. Неважко уявити, як хлопці-добровольці піднімалися на дах, бігли ним, потім видиралися по трубі... Нинішні - спокійні, розважливі, відчувається, знають ціну словам і справам, поблажливо, з посмішкою, вислуховують навіть найбезглуздіші запитання.

Нарешті, щит управління четвертим блоком. Саме тут, на панелі, була кнопка повного вимикання реактора, натискання якої так і не допомогло уникнути аварії. Усі панелі щита розкурочено, годинник без стрілок, теліпаються обривки дротів, відірвані шматки пластику... В усьому винна, виявляється, любов до сувенірів. Багато будівельників, військових і ремонтників (а можливо, і журналістів), котрі після аварії побували тут, захотіли саме зі знаменитого щита управління четвертого блока взяти на пам’ять якусь гаєчку, болтик, клему, кнопочку... Неймовірно!

Напис: «Прохід у БЩУ. 0,5 Р/ч 16.06.86». Інші написи: «Збір взводу КЛ-21 тут». «Новосибірськ. 06.07.87 рік. В/ч 41173. Чорнобиль». І підписи солдатів, яких уже, напевно, немає серед живих.

Усередині саркофага тисячі приміщень. Частина з них напівзруйнована, частина схожа на повоєнні руїни, частина збереглася. Йдемо коридором, заходимо в зал, звідки ведеться дозиметричний і телевізійний контроль над усіма майданчиками навколо «Укриття». Спокійні обличчя, ділова атмосфера, докладні відповіді на запитання. Піднімаємося сходами. Позначка 10 метрів, 16 метрів, 20 і, нарешті, 24. Рукою подати до даху. Далі йти не можна - сильна радіація. У самому саркофазі є приміщення, де рівень радіації досить низький - 1200 мікрорентген на годину (там працюють люди, але за скороченим режимом), а є проходи й зали, де прилади реєструють тисячу й більше рентгенів. Тож в одному місці можна одержати максимальну денну норму за дві хвилини, а з іншого - винесуть, як то кажуть, уперед ногами.

У середині зруйнованого четвертого блока рівень радіації становить 3500 рентген на годину. Пояснили, у реакторі все спокійно, ланцюгової реакції немає. Оскільки ланцюгова реакція - це передусім підвищення температури. А вона тут постійна вже багато років. Температура стін і конструкцій саркофага 40 градусів за Цельсієм, не більше. (І все-таки 40 градусів - це температура серйозно хворої людини.)

Закінчилася наша екскурсія на спеціальному оглядовому майданчику, звідки чудово видно «Укриття». До речі, на самому майданчику й в інформаційному залі, де демонструють макет саркофага, фотографії та відеофільм про аварію, лічильник показував 1340 мікрорентген. Екскурсанти були дещо шоковані, а співробітники спокійно пояснювали: «Просто ми перебуваємо дуже близько від реактора».

Фотографуємося на тлі саркофага. «Який красень!» - говорить Сергій Здоренко, колега Ковбич. Як же треба любити свою роботу, щоб сказати так про монстра, що тероризує всю планету!

За вікнами - весна

Ось-ось зацвітуть вишні. Як тоді. Пам’ятаю, Чорнобиль був буквально забитий людьми - фахівцями, робітниками, солдатами... Тисячами й тисячами тих, хто прибув ліквідувати аварію. І скільки їх потрапило під приціл невидимого чорнобильського снайпера, що стріляє без попередження й без промаху!..

Ліквідатори... Це тема окрема. Осколки радіоактивності сидять у них. І осколки тієї брехливої системи, яка й улаштувала цю аварію. Ліквідаторів рік у рік менше - радіоактивність із роками ніби лютішає, починає навально руйнувати організм. І гостріший біль, гостріші недуги. А за спиною - часом розбиті сім’ї, зрада друзів, глухе безгрошів’я. Гірке усвідомлення того, що Батьківщина зрадила.

Нинішня влада обіцяє їм дати ліки, гроші, квартири. І не дає. Пише захисні закони, які сама ж не виконує. Пансіонати, санаторії - теж не для ліквідаторів.

Ліквідатори дивуються: чому скасовано низку компенсаційних виплат, хто встановлює ліміт на оздоровлення, куди зникають кошти, виділені на надання пільг, «заморожених» до кращих часів? Кращих для кого?

У «саркофага» знову їде дах?

Чутки, як і раніше, збурюють людей, мовляв, «саркофаг тріснув». Для таких тверджень підстав, ясна річ, немає. Але... Можливе обрушування даху. За розрахунками фахівців, якщо дах обрушиться, то радіоактивний пил може вилетіти за межі саркофага, але не далі, ніж на десять кілометрів, - пил важкий і швидко осідає. Отже, пил буде небезпечним тільки для персоналу станції - за межі зони, мовляв, він не вийде. Ці ж учені підрахували, що нині в саркофазі майже 5 тонн пилу (ще три року тому було 20 тонн). Об’єкт «Укриття» старіє, і пил в ньому утворюється постійно. Ось чому так багато сил витрачають тут на боротьбу з пилом.

Та головна тривога - зруйнований реактор: невідомо, що ж там відбувається. Саме він не дозволяє говорити: ядерної загрози не існує. А пожежна небезпека? Усередині блока близько 3 тисяч тонн займистих матеріалів - дерево, пластик, графіт, кабель... Непокоїть і вода. Її на об’єкті зібралося тисяча кубометрів. Вона дуже радіоактивна, але фактів її впливу на грунтові води поки що немає. Усі майданчики навколо саркофага вкриті мережею контрольно-спостережних свердловин. Скрізь вода в межах норми. Ставок-охолоджувач навколо ЧАЕС має шість насосних станцій, тож уся його вода перебуває в замкнутому циклі. Усе це відомо, про це багато писалося, але чутки, домисли не припиняються. І все: за неперевіреними даними, із неназваних джерел, непідтверджена інформація, за словами тієї, що побажала залишитися невідомою... Страх перед атомним дияволом, що причаївся всередині «Укриття», не минає.

На самій станції теж шугають чутки, але вже дещо інші. Тут із задоволенням розкажуть, як кілька років тому в «Укритті» помітили пацюків. Вони харчувалися, певне, обмоткою кабелю - більше тут нічого їстівного для них немає. З лісу почала приходити куниця - гризунів поменшало. Рік тому тут з’явився заєць, і особливо жалісливі досі носять йому моркву...

Якось улітку 86-го ліквідатори побачили на узліссі неподалік ЧАЕС бичка та трьох теличок. Вони мирно паслися, не звертаючи уваги на гуркіт вертольотів. За всіма законами науки тварини були приречені на загибель. Але, хоч як дивно, молодий бичок і його «гарем» вижили. І не просто вижили: через рік подруги бика Уран - Альфа, Бета й Гама - дали абсолютно здорове потомство.

А ось смішна історія. Коли будували саркофаг і треба було виміряти радіаційний фон вентиляційної труби (над землею - 150 метрів), то вирішили підняти дозиметри на цю висоту за допомогою... повітряних куль. Зателефонували в Київ, у Культторг, і попросили тисячу куль. «Ті, що були, продали до травневих свят, нових іще не завезли. А вам навіщо так багато?» - «Радіацію на ЧАЕС вимірювати». У Києві хихикнули й кинули трубку, подумали - розіграш. Однак умільці з завданням однаково справилися. Скупили в аптеках тисячу презервативів, накачали їх гелієм і запустили цю гірлянду вимірювати радіацію на трубі.

Наказано вижити!

Пам’ятаю, два роки тому був на ЧАЕС із групою телевізійників. Після екскурсії на «Укриття» ми кілька разів милися в душі та проходили дозиметричний контроль. Саме тут, у санпропускнику, а не в саркофазі, відчули, що небезпека поруч, що вона реальна - одному з телеоператорів сказали, що штатив телекамери «брудний». Хлопець хвилювання не показав, а лише сипав дотепами і незворушно чекав (ми разом із ним), поки штатив не очистили.

На ЧАЕС усіляко намагаються мінімізувати вихід радіації за зону відчуження. А радіація з зони може «втекти» на колесах автомашин, з перелітними птахами і, головне, з водою. Завдяки дамбі на лівому березі Прип’яті винесення радіонуклідів у Дніпро за останні десять років зменшилося вп’ятеро. Нині завершується будівництво правобережної дамби.

Усе це загальнодоступні дані. А нічого конкретного про радіацію в своєму місті, вулиці, будинку дізнатися не вдається. Приміром, у Німеччині та Франції карти забруднених чорнобильськими викидами територій настільки ж доступні кожному, як схема метро. А простому жителю України треба докласти чимало зусиль, аби роздобути таку інформацію, хоча вона вже давно вийшла з-під грифа таємності.

У Звіті Чорнобильського комітету ООН сказано: «Як відсутність правдивої інформації, так і її перекручена подача формують у населення комплекс «жертви Чорнобиля», у результаті чого кілька поколінь людей живуть з упередженням, що вони неодмінно захворіють. Саме цей чинник психологічної тривоги особливо впливає на зростання загальної захворюваності».

Отже, у самому Чорнобилі рівні радіації лише в три-чотири рази вищі, ніж у Києві (у столиці України ось уже багато років - 12-14 мікрорентген на годину). Навіть багато вулиць Прип’яті - міста, що було накрито потужною хмарою радіоактивних викидів і в якому в перші поаварійні дні рівні радіації вимірювалися десятками рентгенів, сьогодні відносно чисті - 70-100 мікрорентген.

Рівні радіації на майданчиках й у приміщеннях ЧАЕС найрізноманітніші - від 30 мікрорентген до 10 рентген на годину. У подвір’ях житлових будинків села Іллінці - до 100 мікрорентген, села Рудня-Вересня - до 80 мікрорентген, села Андріївка - до 60 мікрорентген. Причому навесні й улітку, за сухої погоди радіація вище на 10-20 мікрорентген, а взимку й у дощ - на стільки ж нижча. На городах і в садах цих сіл - до 300-400 мікрорентген.

Що нас чекає в майбутньому? Роботи з будівництва другого саркофага - конфаймента, як його тут називають. Він матиме огороджувальну оболонку, а також системи енергозабезпечення, пожежогасіння, відведення дощових вод, боротьби з пилом, які дозволили б не лише убезпечити зруйнований реактор, а й згодом вилучити з нього всю радіоактивну гидоту.

З багатьох варіантів обрано «Арку» - дугоподібну споруду з надміцного металу, яку побудують на певній відстані від четвертого блока, а потім вона у буквальному значенні слова наїде на нього по колії та надійно закриє. Обіцяють побудувати «Арку» до кінця 2006 року, але цей термін напевно перенесуть.

А поки що... Безтурботність наших людей просто вражає! Протягом кількох років група вахтовиків, що працюють у Чорнобилі, добувала березовий сік, благо, цих дерев і в місті, і в окрузі безліч. Якось хтось із хлопців вирішив віднести банку з соком на дозиметричний контроль. Виявилося, саме береза особливо міцно «тримає» радіацію, тож сік дуже «брудний». Довелося всі запаси соку вилити. Розповіли про це самі герої події, але - легко, з посмішкою: мовляв, шкода, дармову роботу робили...

Де гроші за «ліки від страху»?

Як і попереджали супротивники закриття станції, Захід не збирається розкошелюватися. Усі звернули увагу, що до 15 грудня 2000 року в західних публікаціях лунала непідробна тривога від чекання на ЧАЕС ядерного катаклізму. Занепокоєння жителів «доброї» Європи можна було зрозуміти. У разі чого радіоактивна хмара запросто дістанеться й до них. Але тепер Європа чомусь готова повірити, що не такі й страшні можливі наслідки. Ще, чого доброго, вирішать, що й «Арка» над четвертим блоком не вельми потрібна.

Думки співробітників станції: «Станцію зупинили тільки тому, що хотіли догодити Заходу...», «Станцію зупинили й лише тоді почали думати про кишеню - адже грошей як не було, так і немає».

Мер Славутича Володимир Удовиченко: «Зупинку станції не було підготовлено як у технічному плані, так і в соціальному. Усе робилося, як завжди, сквапно та з єдиною метою - якнайшвидше натиснути «кнопку». Адже навіть сьогодні, до середини квітня 2003 року, немає не тільки Державної програми та проектно-кошторисної документації, а навіть концепції зняття з експлуатації Чорнобильської станції. Ганьба!»

Так, у нас це стало вже традицією. Керівництво завжди думає - що робити, і вкрай рідко - чого робити не слід. Чому по «ходу п’єси» довелося вирішувати безліч важливих питань - приміром, куди вивантажити ядерне паливо? Адже для цього необхідне друге сховище відпрацьованого ядерного палива (СВЯП-2), яке нині, через два з половиною роки після зупинки ЧАЕС, тільки будується, до того ж повільно (терміни введення в експлуатацію СВЯП-2 перенесено з 2004-го на 2005 рік). А ХОЯТ-1 заповнено вщерть. З утилізацією радіоактивних відходів теж проблема - завод із переробки рідких відходів будується (так само повільно), а комплекс із переробки твердих - тільки проектується. А в сховищах ЧАЕС перебуває 19,4 тисяча куб. метрів рідких радіоактивних відходів. Фахівці вважають, що в об’єкті «Укриття» залишається 95% палива, яке перебувало в реакторі в момент аварії. Його активність оцінюється в 19 млн. Кюрі. Ось і виходить, що ЧАЕС, як і раніше, залишається дуже ядернонебезпечним об’єктом.

Торік на роботи, пов’язані з виведенням станції з експлуатації, треба було виділити 416 млн. грн. У бюджеті України було передбачено 228,4 млн. грн., але фактично профінансовано лише 161 млн. Нинішнього року треба було виділити 347 млн. грн., бюджетом передбачено 248 млн., а скільки буде отримано фактично - невідомо. Доходить до того, що західні підрядчики відмовляються співробітничати з ЧАЕС через нестабільне фінансування. А либонь вони в такій нелегкій боротьбі виграли тендер, уклали контракт...

А в українській митниці з початку року лежать «нерозмитнені» термінові вантажі для об’єкта «Укриття». Хоча Верховна Рада й вирішила звільнити вантажі ЧАЕС від усіх податків, Державний митний комітет уперто не хоче виконувати рішення законодавчої влади.

Погодьтеся: хіба західним постачальникам легко розібратися в українських економічних ідіотизмах? Не зрозуміти їм, що бюрократизм у нашій країні страшніший від радіації...

«Я сам обманываться рад»

Відвідуючи ЧАЕС останніми роками, кожного разу звертав увагу на те, що керівництво станції намагається сформувати в гостей нове ставлення до Чорнобиля. Мовляв, уся заковика в психології, у нашому старому, створеному страхом 86-го року сприйнятті ЧАЕС. Мовляв, у авіакатастрофах загинуло в декілька разів більше людей, ніж від радіації, проте літаками продовжують користуватися. Атомна енергетика навіть після Чорнобиля стоїть на сотому місці за рівнем небезпеки для життя людини. Попереду: загибель людей в автомобільних аваріях (6 тисяч чоловік на рік в Україні), загибель у шахтах, загибель від пожеж. Тільки від отруйних грибів щороку помирає майже тисяча чоловік. І наводяться десятки прізвищ тих, хто перебував на станції під час аварії, одержав велику дозу опромінення, але спокійно живе, працює на ЧАЕС і помирати не збирається. Радіація діє на людей мало не вибірково.

Вибірковість радіації можна, мовляв, простежити на такому прикладі. Одні приїхали на ЧАЕС за покликом серця - допомогти країні в подоланні катастрофи. Інші - за наказом або ж у гонитві за «довгим» карбованцем (можна було одержувати по дві тисячі карбованців на місяць - величезні для тих часів гроші). Так ось, найкращі медичні показники в людей безкорисливих й ідейних - вони досі здорові, нормально живуть і трудяться. А ті, хто працював із примусу або за високий заробіток, хворіють, сходять із дистанції.

Мені також здається, що занадто багато й наполегливо говорять тут про те, що радіація відступила, все вже нормально, люди працюють, здорові й на долю не скаржаться. Не обходиться без «рояля в кущах». На третьому блоці, приміром, підвели мене до першого співробітника. Після знайомства запитання: «У вас діти є?» - «Так, - відповідає, - двоє, і вони народилися вже після аварії». Підходжу до другого співробітника: «Діти є?» - «Так, і всі народилися після аварії». Виявилося, і в третього співробітника є діти, що народилися після аварії. І в четвертого. Коли п’ятий співробітник почав говорити: «Так, у мене троє дітей і двоє з них...», я, на власний сором, не витримав і розсміявся.

Особисто я як громадянин, як батько, дід і, нарешті, як ліквідатор хочу, щоб Чорнобиль - цю виразку на тілі Землі - закрили якнайшвидше, надійно й назавжди. Навіть якщо мене переконають, що там усе нормально і поруч із реактором можна відкривати санаторій. Я хочу, щоб його закрили, запечатали незалежно від того, у яку суму це обійдеться Україні чи Заходу. І ще. Цілком можливо, що всі мої співрозмовники на ЧАЕС - від директора до охоронця на КПП - зовсім не «підганяють задачку під відповідь», а щиро вірять у цілковиту нинішню безпеку станції. Але я однаково не вірю. Занадто багато й часто обманювали.

Місто надій

У Славутичі 15 квітня було врочисто підписано договір між британською фірмою P-E International й адміністрацією міста про початок прокладання волоконно-оптичного кабелю. «Високі договірні сторони» - директор міжнародних програм і проектів у галузі ядерної енергетики міністерства торгівлі та промисловості Великобританії Ян Даунінг і мер міста Володимир Удовиченко (до речі, славутчани обрали його главою міста вже вчетверте, віддавши 87,8% голосів!) наголошували у своїх виступах, що прокладання цього кабелю не тільки поліпшить зв’язок між Чорнобильською станцією, Центром аварійного реагування та Славутичем, а й докорінно змінить рівень національного й міжнародного зв’язку, а також якість інтернет-послуг і бізнес-спілкування. А це дозволить створити 200-300 постійних робочих місць у регіоні.

Гуляєш Славутичем і відчуваєш... ностальгію за соціалізмом, оскільки місто - останнє показове будівництво Радянського Союзу. Квартали так і називаються - Ризький, Київський, Талліннський, Ленінградський, Єреванський... У Тбіліському, приміром, на балконах передбачено пристосування для приготування шашликів. З роками стало ясно, що найкращу якість робіт показали прибалти, а найнеякіснішими виявилися будинки, зведені вже 1994 року, тобто в незалежній Україні.

Раніше місто приваблювало фахівців - хороші заробітки на ЧАЕС, вистачає дитсадків і шкіл, організовано дозвілля, є можливість досить швидко одержати житло... А сьогодні перед в’їздом у місто можна повісити плакат: «Усім охочим добре заробляти і щасливо жити - звалюйте звідси!» Славутич - моноіндустріальне місто: усі фінансові ресурси на утримання об’єктів соціальної інфраструктури забезпечувала Чорнобильська АЕС. Сьогодні треба викручуватися самому. Ось чому в міста величезні борги перед бюджетом, що призводить до відключення в будинках не лише гарячої, а й холодної води. Цього року держава не виділила грошей не тільки на енергоносії, утримання шкіл і дитячих садків, а й на зарплату вчителям. Сюди потрібно додати борги держави за чорнобильськими пільгами (це понад 7 млн. гривень). А либонь у цьому місті (як ніде в іншому місці країни) «чорнобильців» і ліквідаторів переважна більшість - 22 тис. чоловік (а загалом у Славутичі проживає 24,5 тис. чоловік).

Проте є біда страшніша - багато славутчан втратило роботу. Якщо за станом на 15 грудня 2000 року на ЧАЕС працювало 9051 чоловік, то сьогодні - лише 4423 людини. Майже всі, хто залишився без роботи в зв’язку з зупинкою станції, - жителі Славутича.

Люди, котрі пережили чорнобильську катастрофу, потрапили в катастрофу соціальну, коли мистецтво виживання цілком належить самому народу. І все-таки не можна зневірюватися в нинішньому жорстокому та прагматичному світі. Оскільки Славутич став лакмусовим папірцем на вічну тему «Друг пізнається в біді». Тут працює багато зарубіжних наукових центрів і лабораторій, де трудяться місцеві фахівці. Але цих посад на всіх безробітних не вистачає. На базі ремонтної служби ЧАЕС створено «Атомремонтсервіс», де вже працюють 420 чоловік - колишніх співробітників станції. Але й цього мало.

Місто гідно зустрічає виклик долі. Для бізнесменів-початківців створено особливі, «інкубаторні» умови, видаються безвідсоткові кредити на розвиток своєї справи. Якщо два роки тому приватним підприємництвом тут займалися дві фірми, то сьогодні - 45.

Що ж роблять славутчани - фахівці-атомники - у приватних фірмах? Шиють дитячий одяг, випускають кришки для пивних пляшок, макаронні вироби, полімерну плитку, овочеві консерви, скоби для степлера, скріпки. (Мені з гордістю сказали, що скріпки, виготовлені в Славутичі, добре продаються в Польщі, Чехії і навіть у Німеччині. Чим не нова стаття експорту?)

Знову зустрічаюся з Яном Даунінгом.

- Хто реалізуватиме проект - українці чи британці?

- Українці й тільки вони. Британська сторона лише перевіряє роботу і своєчасно надає кошти.

- Отже, затримка за нами?

- Авжеж. Чи зуміють самі жителі Славутича забезпечити ефективне управління проектом, чи позбудуться бюрократії та чи дадуть гарантію того, що гроші британських платників податків буде витрачено з розумом? Питання питань. Ми хочемо також допомогти місту створити Кредитну спілку, яка зможе запропонувати жителям доступні механізми кредитування з низькою відсотковою ставкою.

- Ви бували в Славутичі раніше?

- Я приїжджаю сюди вже вдванадцяте, а вперше -1996 року. І кожного разу дивуюся оптимізму та життєлюбності людей, котрі населяють це красиве, горде, але не дуже щасливе місто. І з кожним разом дедалі більше переконуюся, що все складеться добре, що в Славутича буде процвітаюче майбутнє. Єдине, що мені не подобається, що залишається незмінним усі ці шість років - дорога з Чернігова до Славутича. Якихось 40 кілометрів, але гіршої дороги я в своєму житті не бачив. Більше того, із кожним роком на ній з’являються нові вибоїни та ями...

Щасливчик! Не їздив він іншими нашими дорогами...

Благослови людей і звірів

Зона відчуження... І відразу ж занедбані й незасіяні поля й угіддя, напівзруйновані будинки, іржава техніка уздовж дороги. На узбіччі буквально кожного кілометра - «цеглина». Це не ліс бережуть від машин і людей, а людей і техніку - від радіаційного лісу.

Перебуваючи в зоні, ти присутній нібито відразу в кількох епохах. Залишені колгоспні контори з портретами Леніна й Горбачова, гасло «Партія - наш рульовий!» і «Комунізм - світле майбутнє всього людства!» сусідять із «місячними» пейзажами. Поруч із щитом, установленим із незапам’ятних часів, «Ліс - джерело здоров’я» примостився новий напис: «Басейну Дніпра - надійний захист від радіонуклідів». Ось аж за обрій іде білясте неземне поле, а поруч - постамент, на якому Ілліч із скеровуючим перстом...

Так і проситься окрема стаття під назвою «Ленін у зоні». І справді, величезне погруддя Леніна поруч з адміністративним корпусом ЧАЕС, по два пам’ятника Леніну в Прип’яті й Чорнобилі та десятків зо три ленінських бюстів біля колишніх сільрад... На зруйнованих і кинутих будинках таблички з назвами вулиць: Леніна, Радянська, Свердлова, Кірова, Жданова... Тут найвигадливішим чином переплелися минуле, яке вже здається дуже далеким, і сьогодення, - ні, радше майбутнє, те, яке людству майже не відоме.

Зона - це 2600 квадратних кілометрів, 90 населених пунктів, із яких виселено понад 100 тисяч чоловік. Фахівці наполягають на збільшенні площі зони. Але знов-таки бракує коштів не стільки на колючий дріт, скільки на виселення нових тисяч і тисяч жителів і, відповідно, надання їм нового житла.

Самоселів у зоні 410 чоловік - так вважає місцева влада. Переважно, ясна річ, це пенсіонери, котрі вирішили дожити вік у своїй хаті. Вони не бояться ніякої радіації, копають городи, тримають корів і курей. Деякі з них залишили дітям й онукам квартири, отримані в Києві, Житомирі чи Дніпропетровську. Є такі, хто не зміг звикнути жити, скажімо, на сьомому поверсі багатоповерхівки, не вписався в міську метушню. Бувало, надане житло виявлялося неякісним, а траплялося, сусіди приймали недоброзичливо. Або ж відселених людей доводилося (через брак житла) селити по дві-три родини в одному домі. Сподівалися, тимчасово. Та ба... Ось і довелося повернутися. Ну і, звісно, ностальгія за рідною оселею та рідним порогом...

Ганна Григорівна Кулик із села Іллінці. Їй 82 роки. «А я нікуди не виїжджала. Три дні ховалася в погребі, поки сусідів нахабно вивозили. Усі мої сусідки-однолітки, кого нахабно вивезли, давно вже повмирали. А я ось живу. Старих не можна вивозити з насидженого місця. Кістки до рідних стін звикають».

Самосели всі як на добір - оптимісти. І повернулися вони в зону зовсім не вік доживати, а жити. Жити повноцінно і, по змозі, довго.

Незабаром у зону на «гробки» приїдуть люди (до п’яти тисяч щороку), щоб доглянути могили родичів, побувати на рідному подвір’ї, у хаті, де, можливо, зробив свої перші кроки...

Навіть короткочасна поїздка в зоні дозволяє побачити кабана, козулю, лося й безліч бобрів, а також коня Пржевальського (його завезли з Асканії-Нової). Живуть тут олені, вовки, лисиці, єнотовидні собаки. Багато птахів - орлів, журавлів, чорних лелек... «Ходіть, дивіться, але постійно озирайтеся й говоріть якнайголосніше, а краще пісні співайте, - застерігає житель села Андріївка Василь Васильович Лубко. - Будь-якої хвилини з кинутого будинку може вискочити вівчара, а на доріжці легко наштовхнутися на кабана. Звірини в нас багато. Ось Кривець Олександр із «Чернобильлісу» вбив узимку чотирьох вовків і одержав від держави по 100 гривень за кожного».

Новий настоятель Іллінської церкви в Чорнобилі отець Микола (Якушин) пишається цими місцями: «Люблю літньої пори, розморений спекою та дорогою, випити води в якомусь селі й трішки перевести подих. Розговорюся з господарем або господинею, а навколо буяє казкове різноквіття. Наче саме повітря настояне на медах, а меди такі - наче ти на церковному святі, і святе кадило розливає солодкі пахощі».

Нам день простояти б...

Чорнобиль... Вулицями ходять люди в захисному одязі, натужно працює бульдозер, шастають «рафіки», багато новеньких і яскравих щитів: «Чорнобиль - чисте подвір’я, чиста вулиця, чисте місто!», «Забезпечимо надійний радіаційний контроль!»... Певне, любов до наочної агітації в нас у крові.

Тут працюють 3,5 тисячі вахтовиків, котрі споруджують дамбу, проводять радіологічний моніторинг усієї зони й дезактивацію, ховають радіоактивні відходи. Є серед них будівельники, медики, лісники, пожежники, міліціонери... Багато хто працює тут із першого дня. Але ніхто не скаже, що акліматизувався в екстремальній ситуації. Ніколи. Адже, погодьтеся, у 30-кілометровій зоні не працювали б, якби не насущна потреба. За нинішніх матеріальних труднощів саме тут є гарантоване робоче місце й гарантована пристойна зарплата. Ось і нехтують люди ризиком втратити здоров’я. Виправдовуючи себе тим, що, мовляв, радіації вистачає не лише в зоні, а й скрізь в Україні.

Туристичною меккою Чорнобиль не назвеш. Проте охочих побувати на місці найбільшої техногенної катастрофи дедалі більше. Але це - режимний об’єкт, доступ сюди обмежений, а особам до 18 років і зовсім заборонений. І все-таки торік тут побувало 182 делегації - це 1200 чоловік. Гості найрізноманітніші - громадські діячі, журналісти, вчені, фахівці й ті, хто надає гуманітарну допомогу самоселам. Усіх гостей прийняли, нагодували, розмістили, допомогли ознайомитися з зоною співробітники агентства «Чорнобиль-інтерінформ».

Чи можна це назвати туризмом? Із великою натяжкою. Оскільки туризм - це подорожі й розваги. У Чорнобилі можуть бути тільки подорожі, до того ж, в екстремальних умовах і неодмінно під контролем фахівця. Ось чому не треба вірити статтям, де сказано, що за хороші гроші вас сфотографують «поруч із реактором» і нададуть усі задоволення: веслувати на човні по Прип’яті, вудити рибу, кататися на конях, полювати...

Із Сергієм Черновим, кореспондентом «Вісника Чорнобиля» (газета видається в Києві, а він тут - її єдиний представник) чимчикуємо вечірніми вулицями, і місто здається звичайним, провінційним, яких безліч в Україні. Темрява ховає залишки згарищ і віконні провали кинутих будинків. Зустрічаємо бабусю. «Сергію, це, певне, із Києва гість приїхав? Там у вас у великому місті, мабуть, і задушливо, і суєтно?» - «Так, - відказую, - у Києві й шумно, й загазованість велика». - «Так ви сюди приїжджайте. Дивіться, яка краса навколо! І тихо».

Здоров’я Вам, Маріє Василівно!

Повертаючись у Київ, не міг не зазирнути в те саме село Рудня-Вересня, із якого 86-го почався для мене Чорнобиль. Біля «моєї» хати нікого немає, вона, як і раніше, мертва. І багато будинків навколо - теж. У єдиній хаті світиться вікно. Біля вхідних дверей старий напис олійною фарбою: «У цій хаті живе та працює господар». Це щоб мародери знали.

Входжу в будинок. Чисто й затишно, цокають «ходики» (здається, такі я бачив лише в кіно), кішка треться об ногу...

Марія Василівна Шупик, як і раніше, привітна й балакуча. Впізнала мене відразу (два роки тому був у неї в гостях) і запропонувала чай із дерунами.

- Не нудно самій, не страшно?

- Так либонь телевізор є. Та й нудьгувати часу немає. Господарство в мене, тримаю всяку живність. Гусаків недавно було багато, але з’явився вовк і почав їх, сердешних, на подвір’ї ловити. То я останніх потім і дорізала.

- Не боїтеся радіації?

- До старих ця, як ви кажете, радіяція не липне. А молоді тікають - бояться її, триклятої.

Потім довго їхав у Київ і все думав: треба було відмовитися від частування. Хоча сама Марія Василівна їсть ці деруни і п’є цю воду з 87-го року, та й виглядає нібито непогано, бабуся хоч куди. А як вона виглядала б і почувалася б, якби не Чорнобиль, не зона, не таємне проживання у власній хаті, не гірка пам’ять про внучку, померлу від раку щитовидки, не біль за сина, котрий не хоче повертатися, і навіть жодного разу після виселення не приїжджав, не вода з криниці, не деруни з картоплі, вирощеної під вікном...