Чоп — найзахідніші ворота України

Протягом ХVII і ХVIII століть село Чоп постійно опинялося в центрі селянських повстань. Так, 1697 року жителі села («усі чоловіки від 15 до 80 років із рушницями, піками, сокирами, кожен на свого коня зі свіжим провіантом для нього і для себе») брали участь у Токайському повстанні, а потім були визвольні війни 1703—1711 років...

Постійно розливалася Тиса, що призводило до неврожаю або загибелі уже вирощеного врожаю. Селяни голодували. Так, 1786 року всім селом (36 дворів, 112 жителів) було зібрано лише 16 центнерів пшениці і 12 — вівса, а чотирма роками пізніше — 9 центнерів пшениці і 10 — вівса. У липні 1831 року, під час обстеження сіл Ужанського комітату, зокрема й Чопа, комісія констатувала, що «населення вже багато місяців живе без хліба, у жахливій нужді, а в останні тижні їсть незрілі яблука, водорості й траву. Люди ладні втікати хоч на край світу».

Загальновідомо, що багато корінних жителів їдуть зараз із Закарпаття в пошуках роботи. Як сказав залізничник Віталій Сливко: «Мізки і руки їдуть, а шлунки — залишаються». Але цей процес почався далеко не сьогодні і не за радянських часів. Відсутність роботи гнала закарпатців в інші краї і до революції. Є в архіві такі цифри: із 1890 по 1912 роки із Закарпаття за кордон виїхали 120 тисяч чоловік. Угорські фахівці писали у своїй газеті: «Розпач бере при погляді на цей вимираючий народ. Вже сьогодні можна передбачати день, коли останній житель утече зі своєї землі»...

Легенда розповідає, що 3 серпня 1945 року, повертаючись із Потсдамської конференції, Сталін зробив зупинку у Чопі. Він вийшов на привокзальну площу, оглянув будинки навколо й промовив: «Чоп — настаящий город, а не дэрэвня». Відтоді, мовляв, Чоп і став містом, спочатку районного підпорядкування, а вже тепер — і обласного.

Старожил міста Михайло Лизанець розповів, як улітку 1967 року по дорозі в Будапешт Брежнєв провів кілька годин у Чопі. Михайло Іванович був у той час директором місцевого громадського харчування і відповідав за «перекусон для високого гостя». «Спочатку подали дунайський оселедець під горілку з травами. Леонід Ілліч випив чарку, закусив і сказав: «Початок непоганий». Потім одна за одною пішли закарпатські страви: гурка зі свинячих кишок із фаршем, кремзлики з тертої картоплі, лоці печене з маринованої корейки з картоплею і копета по-закарпатськи з м’яса, ковбаси, яєць і борошна. Леонід Ілліч їв зі смаком і покликав кухаря. А у нас працювала знатна куховарка Зінаїда — молода, повногруда і дуже вродлива. От він посадив її перед собою, налив їй, і вони випили, і не один раз. Коли ввійшов начальник вокзалу і сказав, що поїзд готовий, Леонід Ілліч відповів: «А нам і тут добре». І ще години півтори жартував, випивав і розмовляв із Зінаїдою й усіма нами. Веселий був чоловік».

Семафор відкритий!

Залізниця завжди годувала і, певне, й надалі годуватиме місто. І не тільки сама станція та депо, але передусім Європейське транспортно-експлуатаційне відділення (ЄвроТЕВ). Його механізовані бригади якраз і перевантажують продукцію з іноземних вагонів із шириною колісних пар 1435 мм у наші вагони, де ширина — 1520 мм. Слово начальнику ЄвроТЕВ Олександру Ломову: «Не думайте, що крупнотоннажні, довгомірні й негабаритні вантажі можна, як то кажуть, брати однією лівою. Дзуськи! Бо треба опанувати десятками методів перевантаження різних ящиків, контейнерів, тюків, мішків і піддонів з одних вагонів в інші, а потім — там їх закріпити. В Україну везуть безліч найцінніших вантажів, і від нас, якщо хочете, залежить їхня цілість і своєчасна доставка. Ми бачимо, як Європа намагається допомогти нашій економіці. І це чудово!» І це справді чудово. Головне, щоб не вийшло, як завжди: з миру по нитці — котові під хвіст.

Що везуть із Угорщини? Раніше, за радянської влади, — м’ясо, консерви м’ясні й овочеві, цукерки. Зараз — поліпропілен, сланцеву присипку для виробництва рубероїду, мармурове борошно, руду, комплектуючі до машин, труби, прокат, у тому числі й жерсть для харчової промисловості, будівельні матеріали. Везуть багато словацького солоду — із нього варять найякісніше пиво.

З України везуть, в основному, сировину.

ЄвроТЕВ — державне підприємство. Приваблює не лише гарною зарплатою, а й солідними соціальними пільгами. Наприклад, нинішнього року всі діти з багатодітних сімей були оздоровлені біля моря безплатно, а їхні батьки отримали путівки в будинки відпочинку лише з оплатою 15% вартості. Не забувають тут і своїх пенсіонерів. Крім тієї допомоги, котру надає пенсіонерам-залізничникам Міністерство транспорту та зв’язку (щомісяця доплата до пенсії становить 32 гривні плюс щорічно 100 гривень на овочі плюс путівка в санаторій), ЄвроТЕВ дає своїм пенсіонерам (а їх 660 чоловік!) ще по 100 гривень щорічно.

У Чопі, крім державного ЄвроТЕВ, перевантаження іноземних вагонів виконують також комерційні організації. За вісім місяців цього року всі вони (разом з ЄвроТЕВ) перевантажили 23 тисячі вагонів.

Митниця здає добро?

Пам’ятаєте, як у картині «Біле сонце пустелі» басмачі намагалися «домовитися» з інспектором митниці? Не вийшло. А от наш митник не завжди викликає довіру тому, що з ним, виявляється, можна «домовитися»...

Однак повернімося до Чопа. Митницю тут створено 8 вересня 1945 року наказом народного комісара зовнішньої торгівлі СРСР (чи не результат це проїзду через Чоп товариша Сталіна?). 1968 року в Чопі, окрім залізничної митниці, став працювати пост «Тиса», котрий обслуговує автотранспорт.

Сьогодні Чопська митниця — це 475 чоловік особового складу і пости — «Тиса», «Чоп-залізничний» і «Мукачеве». На «Тисі» якось особливо відчуваєш, що наша країна — європейська, бо саме тут за міжнародною програмою TACIS проведено повну реконструкцію. Ті, хто проїжджав через Чоп ще три роки тому, сьогодні пост не впізнають.

Митники кажуть про ефективність своєї роботи, про доходи. Цифри і справді вражають: 2000 року перераховано до держбюджету 39 млн. гривень, 2001-го — 54 млн., 2002-го — 102 млн., 2003-го — 151 млн. гривень...

Тимчасово виконуючий обов’язки начальника Чопської митниці Віктор Нечипуренко каже: «Тільки протягом доби через «Тису» проїжджають до 600 машин. Звісно, роботи безліч, але виконуємо її в контакті з угорськими колегами. Ми навіть у футбол постійно з ними граємо. І завжди чомусь виграємо. Але все одно перемагає дружба».

А тепер про те головне, задля чого, власне, й існують митники, — про захист інтересів нашої країни. Є, звісно, удача, наприклад, упіймано тих, хто намагався перевозити на Захід «живий товар». Ось що писала газета «Новини Закарпаття»: «Зимовий день, 24 лютого. Зупинився біля пропускного пункту автобус «Неоплан». Красивий, імпортний. Уразило те, що він віз... повітря. Жодного пасажира, а лише нудьгуючий водій за кермом! Водій і не думав затримуватися в Чопі, вважав, що подивляться паспорт, поставлять штамп-відмітку, і — дорога вільна. Але служби пункту виявили в автобусі аж три криївки. Зазирнули туди і жахнулися — там лежали... людські трупи. Роздягнені. Доторкнулися до одного — ожив. До іншого — теж ожив. І третій... 16 «трупів», отримавши дозу снодійного, їхали з Бангладеш...»

Та все ж перемог, вагомих успіхів у митників мало. Ну виявили вони кілька грамів марихуани, гашишу й опіуму, знайшли півтори склянки макової соломки... Але цей «вилов» зроблено не за один день, навіть не за тиждень, а протягом півроку. Якось не віриться, що наркокур’єри та їхні «наставники» забули про головну магістраль, через яку доставляється «товар» із Росії й України до Європи. Може, взяли відпустку?

Бувалі люди розповіли, що зараз з Угорщини в Закарпаття масово завозять контрабандне сало. В Угорщині вартість кілограма сала еквівалентна 6—7 гривням, а за оспіваний фольклором національний продукт у нас просять удвічі-тричі більше. Але офіційним шляхом возити угорське сало невигідно — усі накрутки в сумі зрівнюють його за ціною з тутешнім салом. Тому жвавий «салотрафік» пролягає повз митні пости.

Є така професія — Батьківщину розкрадати. Всіма правдами й неправдами шахраї намагаються вивезти з України національні цінності — церковний посуд, стародавні книги, монети, предмети побуту, археологічні знахідки... Звісно, багато речей митниця вилучає і передає туди і тим, хто по-справжньому оцінить їхню культурну, духовну й історичну цінність, — у музеї, храми, бібліотеки. Але що треба зробити, кому доручити і як організувати роботу, щоб жодна реліквія не «спливла» за кордон?! Запитання запитань, на яке митниця ще повинна буде дати відповідь.

Та буває така контрабанда, котру й контрабандою не назвеш, а, головне, вона — законна. Приміром, житель Чопа, Мукачевого чи Ужгорода сідає у своє авто, заливає бензином повний бак і їде на угорський бік. Там бензин продає і повертається додому. Тут він може знову залити в бак бензин (баки тепер чималі — по 50 і навіть 100 літрів) і знову перевезти його через кордон, причому знову законно. Бензин в Угорщині коштує рівно вдвічі дорожче, ніж в Україні. Щоправда, для наших громадян є обмеження: можна перебувати в Угорщині не більше ніж 90 днів на рік. Для угорських же громадян таких обмежень немає — катайся сюди хоч п’ять разів на день. Ось така комерція.

Угорці люблять до нас їздити. Якщо раніше, років 10 тому, наші громадяни самі їздили до Угорщини по продукти (вони були дешевші, ніж у нас), то зараз — навпаки. Наші продукти із задоволенням скуповують угорці. «М’ясо ваше пахне м’ясом і має смак м’яса, про яке Європа давно вже забула». Угорці купують також наші сигарети, пиво, макаронні вироби, ковбасу — в Україні всі ці продукти дешевші, ніж в Угорщині, нехай на гривню, але дешевші. І якщо купувати не кілограм, а десятки кілограмів, то бариш буде суттєвим.

Пліч-о-пліч із митниками працюють прикордонники. Вони стверджують тепер, що кордон дійсно на замку, бо мають у своєму розпорядженні спецтехніку: так звані дистанційні сейсмодатчики, котрі повідомляють про наближення людини, навіть якщо до неї цілий кілометр. Ну, а якщо такий прилад піднести до автомобіля чи контейнера, він майже миттєво перевірить хімічний склад повітря і безпомилково визначить, є в криївці людина чи ні. Здавалося б, із такою технікою всі контрабандисти та порушники кордону (у кому ще квартирує здоровий глузд!) мають терміново залишити цю безнадійну справу і перекваліфікуватися. Залишають, на жаль, далеко не всі.

...Як красиво по трасі Київ—Чоп мчать легковики! Ех, добре б самому, спочатку відсапатися на третій передачі, збиваючи пульс, а потім уже, блимаючи лівим поворотником, висунутися і — вгатити із чистою совістю усі 140. Ну і вдихнути на повні груди дим забутої Батьківщини: запахи грибного лісу, мокрого березняку...

Спадкоємці по прямій

Чоп — багатонаціональне місто, причому більшість становлять закарпатські угорці (50%), потім йдуть українці (30%) і решта — росіяни, цигани, словаки...

Угорці живуть тут одвіку, і не можна не зазначити, що з приходом радянської влади всі угорські школи було збережено, не відбулося «русифікації», як в інших місцях. І сьогодні угорці почуваються в Чопі дуже комфортно. Є угорська школа, де навчаються 720 дітей. У сусідньому райцентрі Берегове, де більш як 80% населення — угорці, відкрито педагогічний інститут, який і готує педагогів для угорських шкіл. Природно, що частина угорських юнаків і дівчат із Чопа навчаються там. Мають вони можливість навчатися й у самій Угорщині — існує державна програма, за якою у закарпатських угорців є пільги для навчання в угорських вузах...

Більшість молодих угорок, які очікують дитину, їдуть народжувати до Угорщини. «Там медицина краща, маляті і мамі створюють усі необхідні умови. Там маленьких дітей не просто люблять — обожнюють».

Скрізь у місті (від мерії до вокзального туалету) написи й оголошення не лише державною мовою, а й угорською. Можна купити угорські газети й журнали, дивитися по телевізору угорські канали. Працює Товариство угорської культури, яке налічує тисячу членів, а клуб угорців-пенсіонерів славиться своїм хором, що регулярно їздить із концертами як по Закарпаттю, так і до Угорщини. До речі, до Угорщини хор їздить за рахунок приймаючої сторони.

Та все ж чимало місцевих угорців, із якими зустрічався і розмовляв, хочуть, щоб їхні діти й онуки навчалися не тільки угорської мови, а й обов’язково — української: «Їм жити в Україні, це їхня батьківщина, і вони повинні відмінно знати державну мову».

Цигани... Зараз в Україні мешкає більш як 50 тисяч циган. Найкомпактніше циганське об’єднання — в Ужгороді. Там знаходиться культурологічний центр, який випускає свою газету, є національна школа, музей циган України. Ясно, що й у Чопі як складовій частині Ужгородського району мешкає чимало циган, а точніше — 1100 чоловік.

Цигани — особливий народ. Вони поділяють не лише перехожих, а й усе людство на дві категорії: «рома» (циган) і «гаже» — нециган, чужинець. Будь-який «гаже» сприймається, звісно, як джерело одержання доходу. Але не треба думати, що прибуток від чужинця циган обов’язково намагається отримати злодійством чи обманом. У більшості цигани — прекрасні ремісники, метикуваті торговці і, на жаль, прошаки, котрі поєднують жебрацький промисел із ворожінням. Ми нічого про них до ладу не знаємо, і самі цигани ставляться до неграмотного, з їхньої точки зору, «гаже» із зневагою і навіть із презирством. Не гріх, мовляв, обдурити того, хто думає, що всі цигани на одне обличчя, що вони поголовно живуть у шатрах, крадуть дітей, ворожать і ошукують усіх підряд.

Головний аргумент циганської старчихи — сила-силенна дітей. Так от: цигани, котрі залишилися вдома, часто посилають своїх дітей на заробітки разом із родичами та знайомими. А потім наші міліціонери сушать голови, що робити з «безпритульними» дітьми, кревності з якими затримана циганка не може довести. Звідси і казки про викрадення немовлят.

Казок багато, ось чому кожен із нас, «гажів», кидається подалі від жінок у барвистих спідницях, які хапають за руку з вигуком «дай поворожу». А вже відкрити циганці з дитиною, котра подзвонила в двері, зовсім боїмося — раптом за нею з’явиться цілий табір і винесе з дому геть усе?! Ось так найчастіше і сприймає наше суспільство ромський народ.

До честі жителів Чопа — угорців, українців і росіян — до циган тут не лише терпиме ставлення, а навіть доброзичливе. Вони працюють на залізниці, у торгових точках, на комбінаті комунального господарства... Саме низький рівень освіти не дозволяє знайти гарну роботу, ось чому 70% чопських циган — безробітні. Ця цифра — ще не найстрашніша. У Закарпатті з 25 тисяч циган можуть заробити офіційно на шматок хліба лише 700 чоловік. Ось чому без державної програми, котра змогла б забезпечити ромам соціальний захист, їм на ноги не звестися. Більше того — не виховати молодь: адже сьогодні до шкіл мало ходить циганських дітей, бо там їх дражнять, б’ють. А багато не навчаються просто тому, що змушені заробляти собі на хліб жебракуванням.

Йосипу Балогу — 55 років, із них 32 працює слюсарем-ремонтником у чопському міськкомунгоспі. Живе з дружиною, зятем, двома доньками і чотирма онуками в десятиметровій кімнатці, до якої примикає кухонька в три метри. Стоїть у черзі на житло вже 22 роки. «Бачите, яка у нас руїна. Я просив цемент, але ніхто не допомагає ромале. Працюю в аварійній бригаді, лагоджу міський водогін, каналізацію — я цілодобово на посту, а зарплата 300 гривень на всю сім’ю. Дружина і дочка не працюють — збирають пляшки, папір, здають... Але ми не плачемо, тим, хто живе біля озера в халупах із саману, без води і світла, ще гірше».

У будинку на вулиці Головній, 35, де мешкає Йосип Балог, знаходяться ще кілька циганських сімей. Усе те ж — тіснота, злидні, безробіття... «Що ти привіз із поїздки в Чоп?» — запитали мене в редакції. Відповів: «Незбагненне відчуття провини».

* * *

У Чопі живуть найзвичайнісінькі і найрізніші люди: молоді й не дуже, розумні й не вельми, щасливі й нещасні, дужі і слабкі, сімейні і самотні, безстрашні й боягузливі, неповороткі й енергійні, словом — такі ж люди, як і ми з вами.

Тут люблять Георгія Кірпу і не соромляться говорити про свою любов. Згадують, як він починав у Чопі: простий інженер, головний інженер, начальник станції... «Він відродив наше місто». — «За Георгія Миколайовича у нас було чисто, як в операційній». Його тут розуміють, йому співчувають: «Він тому створив свою партію «Відродження», що інакше не міг домогтися правди для народу. Він постійно бореться з владою за нас — тому ми його завжди підтримуємо. Скаже Георгій Миколайович проголосувати за Васька-двірника — проголосуємо. Усе зробимо, що попросить».

Про майбутні вибори говорять із лінню, мовляв, час настане голосувати, тоді і вирішимо: йти чи не йти, а заздалегідь і думати не хочеться. «За кого голосуватиму? А хоч за кого. Я — як усі!». — «Ось стоїть великий щит і на ньому портрет людини. Особисто мені ця людина нічого поганого не зробила, можу проголосувати і за неї». — «А нам на швейній фабриці сказали, що голосувати треба за Януковича. Не буду ж я поперек колективу йти. Ну чому я повинна бути розумнішою від інших?»

Виявляється, і тут люди хочуть бути рівнішими від усіх рівних. Це зручніше. Не різнитися від більшості. Погоджуватися. Підпорядковуватися. Змирятися. Твердити чужі формули і їздити по прокладеній іншими колії. Рівно дихати. Бути у форматі часу. Нудно думати і нудно дивитися. Ходити з такою фізіономією, ніби в кожного сталася його персональна ядерна війна. І чомусь забути, що ми живемо у вільній і демократичній країні, де такі обличчя вже не носять. Не можна їх носити!