Чому вони люблять нас на відстані? Або синдром спорожнілого гнізда

Колега по роботі одного разу зізналася, що не хотіла б жити разом із батьками, а тому понад усе прагне мати власну квартиру. Бажання саме по собі непогане, проте мотивація — не жити разом із батьками — зачепила за живе.

— Чому. Ти що, в дуже поганих стосунках із батьками?

— Ні, вони в мене чудові люди, але хочу жити власним життям, ні від кого не залежати. Зараз наймаю квартиру у Львові, заробляю на себе сама й намагаюся нічого не брати у рідних.

До розмови приєднується двадцятидворічна Ярослава.

— Я вже п’ять років не живу з батьками. Поїхала здобувати вищу освіту до Львова, та тут і залишилася. Тепер роблю все, аби не залежати від батьків фінансово. Тому з першого курсу працюю. Робота забирає весь вільний час і сили, відтак навідувалася до батьків дедалі рідше — спочатку раз на місяць, а потім взагалі місяцями не з’являлася в батьківській домівці. Спершу батьки намагалися всіляко мене контролювати, випитувати, де я і з ким, однак потім трохи заспокоїлися. Чи якось змінилися наші стосунки на відстані? Радше, вони стали більш толерантнішими, зі мною почали рахуватися. Адже до того в сім’ї панував диктат: «Батьки завжди праві. Дитина не має права голосу».

Щоб спиратися не лише на власний досвід, я звернувся до представників старшого покоління. Роман, 53 роки, погодився, що діти справді прагнуть полишити гніздо не лише від невлаштованості.

— Я збудував поблизу Львова великий дім у стилі Райта. Для кожного з синів у ньому є окремі кімнати з вигодами, поруч — сосновий ліс, чудові краєвиди. Але діти відмовляються там жити, віддають перевагу міській квартирі.

Але чому так — батько не може зрозуміти. Свого часу він ріс у багатодітній родині. Жили у двох кімнатах, ліжка стояли впритул одне біля одного — і нічого. Всі трималися гурту.

У своїй біді він не самотній. Навколо Львова височіють сотні особняків, у яких не чути дитячого гамору.

Великі родини — в минулому?

— Тривалий час в Україні родини складалися з представників трьох поколінь, які мешкали в одному будинку. У цьому був сенс, оскільки панував особливий сільськогосподарський уклад. Щоб прожити, потрібно було багато працювати, що потребувало багато робочих рук, — каже психолог Львівського міського психотерапевтичного центру Мар’яна Франко. — Отримати окрему квартиру було непросто і в роки радянської влади, а тому, знову ж таки, разом у домівці жило по два-три покоління.

В наш час у молоді з’явилася можливість добре заробляти і жити окремо від батьків. Цьому сприяє формування західного способу життя, що його популяризують кіно, телебаченням та ЗМІ. Сім’я у таких фільмах переважно складається з батьків, дітей та прислуги.

У тому, що молодь прагне самостійності, немає нічого поганого. В науці існує термін, який характеризує цю ситуацію, — синдром спорожнілого гнізда. Він стосується обох сторін. Для батьків цей період збігається з життєвою кризою середнього віку, це переважно 40—45 років. Саме тоді діти досягають повноліття і йдуть із сім’ї, а в дорослих відбувається дуже серйозна переоцінка цінностей. І якщо раніше конфлікти, які виникали в сім’ї, могли згладжувати, а інколи — і брати на себе діти, то тепер подружжя змушене повернутись обличчям одне до одного і з’ясовувати стосунки тільки вдвох. Це буває дуже нелегко. Доходить до того, що постає питання, зберігати сім’ю чи розлучатись. І, власне, на вік 40— 45 років припадає черговий сплеск розлучень.

Якщо оцінювати ситуацію з погляду дітей, то для них це також криза ініціацій у дорослому житті. Якщо у прадавніх народів вона була пов’язана з татуюваннями, порізами тіла, то тепер це відбувається більше на духовному, психологічному рівнях. Діти стають самостійними.

Процес сепарації (відокремлення) діти на загал переживають набагато легше, ніж батьки. Все залежить від того, як діти йдуть із сім’ї, в якому віці і в якому статусі. В окремих випадках ідуть через конфлікт, бо батьки провокують дитину залишити домівку, або й виганяють її. Один мій пацієнт навіть вдячний своїм батькам, оскільки тепер має власну сім’ю, житло, здатний себе забезпечити.

Частіше дитина йде з дому, щоб у будь-який час повернутися. Непросто живеться тим, хто прагне повного розриву. Молода людина намагається побудувати стосунки, які вона мала вдома, з іншими людьми. І дуже часто трапляється повторення: дуже сильний емоційний зв’язок і — розрив.

На думку психолога, причина цього — форма прощання з батьками, зокрема його різкість і неприродність. Це свідчить про певну емоційну незрілість стосунків. І тоді діти прагнуть завершити ці стосунки, одружуючись зі схожими за характером людьми, або ж будують аналогічні взаємини з друзями. Проблема такої молоді в тому, що досить часто ситуація таких стосунків і розриву для неї повторюється.

— Що ж робити?

— Батьки повинні готувати дитину до її дорослості, повільно відпускаючи «повідець», розширювати коло її прав та обов’язків, — каже Мар’яна Франко. — Часто у свідомості батьків дитина залишається на рівні п’яти-семи років, хоча їй може бути далеко за 20. Таке відкочування до попередньої стадії розвитку для дитини не комфортне. Тому вона й протестує проти цього.

Якщо ж дитина не може протиставити свою особистість батькам, то конфлікт може перейти на інший рівень розвитку. Вона може стати залежною від алкоголю, наркотиків, від певних сект, інших людей, які захочуть встановити над нею контроль.

Рудимент патріархату

На думку Мар’яни Франко, у свідомості більшості українців великою мірою виражені ознаки матріархату. Вважається, що основна функція чоловіка — піти на роботу й заробити гроші. А вдома — подивитися телевізор, випити пива і йти спати. Самовиразитися в українських сім’ях жінки чоловікам зазвичай не дають. За моїми спостереженнями, матері прагнуть більше контролювати синів. Думаю, що синами все ж таки має займатися батько. Саме від батька син навчається позитивних стереотипів чоловічої поведінки. Якщо вихованням займається мати, то суспільство отримує безвольного чоловіка, який не вміє себе боронити, обстояти свої суто чоловічі права. І якщо діти не витримують домашнього тиску, єдина можливість уникнути його суспільно прийнятним шляхом — дистанціюватися від батьків. Зробити це сьогодні набагато простіше, ніж було раніше. По-друге, це нормально, коли діти дорослішають і хочуть створити свою сім’ю. Так буває і в природі: птахи виростають і створюють свої гнізда.

Звісно, є будинки, в яких мешкають представники трьох поколінь, і при тому живуть дружно. Насамперед це означає, що в такій родині батьки поважають дитину, і вона мала змогу поступово переходити у світ дорослої людини. Конфліктів не виникає, а відтак у неї немає потреби дистанціюватися від батьків. Поважати — це означає дозволити молодій людині бути такою, якою вона є, прийняти її разом з її дорослістю.

Звісно, часто діти роблять помилки. Але це не означає, що дорослі повинні на все реагувати. Ой не біжи, бо впадеш, ударишся. Дитина повинна змалечку робити свої помилки і вчитися на них. З часом вона стає обережнішою, дорослішою, але не переляканою, не невротичною, вчиться оцінювати ситуацію самостійно і поступово стає дорослою людиною. І чим більше у неї власного досвіду, тим більше гарантій, що в дорослому віці вона уникне великих помилок, які можуть їй нашкодити. Підтримувати добрі стосунки з дітьми — це великий талант, мистецтво. Тому слід прийняти свою дитину дорослою, зрозуміти, що вона має право на власні помилки, — хто з батьків їх не робив?

— Діти пішли, налагодили своє життя, що робити самотнім батькам? У чому знайти сенс життя?

— Є дуже добра українська традиція — доручати батькам бавити внуків. Звісно, якщо в питаннях виховання дітей між поколіннями є порозуміння. Коли ж щось не складається, у старших нарешті з’являється час для себе. Якщо в подружжя збереглися хороші стосунки, це дає можливість урізноманітнити життя — розширенням контактів із друзями, подорожами, навчанням, — переконана Мар’яна Франко.

Синдром вцілілих від абортів

Несподівану точку зору на проблему стосунків батьків і дітей має доктор філософії, керівник наукових програм «Інституту родини і подружнього життя» Петро Гусак.

— В Україні завжди були багатодітні сім’ї, бо українці на загал були віруючим народом і сприймали кожну наступну дитину як Божий дар, — розповідає він. — Вони ніколи навіть не думали про те, щоб обмежити кількість дітей. Коли під впливом ідеології не тільки комунізму, а й західного споживацтва люди почали усвідомлювати, що можна жити для себе, для свого власного задоволення, а діти буцімто стояли на перешкоді цьому, — розпочався занепад і нашої нації, і європейської цивілізації.

Нині в Україні маємо постабортне суспільство, абортивну ментальність. Західна Україна дізналася про це в 1955 році, коли Хрущов легалізував аборти в Радянському Союзі, а схід України вже мав можливість скуштувати цього ще за ленінських часів, із 20-го року. І до того, аж доки Сталін не заборонив аборти у 1937 році. Певно, йому потрібні були солдати, можливо, мав якісь інші мотиви. Все-таки навчався колись у духовній семінарії.

Суспільство, яке масово задіяне в геноциді власних дітей, не може бути здоровим. Бо якщо сім’я планує одне-двійко дітей, а при цьому йде на п’ять-шість абортів, а деякі — й на 15, то народжені і виховані в такій сім’ї діти не почуваються в безпеці й не довіряють батькам. Психологи і психотерапевти говорять про так званий синдром уцілілих від аборту. Тому такі діти не можуть укладати тривалих подружніх союзів, дуже часто самі не здатні прийняти нове життя. І тоді коло смерті починає набирати обертів. Вони також стають виконавцями абортів, вдаються до контрацепції. А діти, які виростають у таких сім’ях, відчужуються від них і хочуть якомога швидше з тих сімей втекти. Вцілілі від кампанії абортів не хочуть мати нічого спільного зі світом, у якому вони виросли, в якому не можуть почуватися в безпеці. Звідси бажання залишити так званий отчий дім, жити життям, якому ніхто не заважатиме. Саме з цим пов’язані демографічний спад, духовний занепад нації.

Те, що я змалював, — це, власне, трансформація родинних зв’язків у негативний бік. Але є й певні прогресивні зрушення. Гадаю, не в останню чергу завдяки діяльності українських церков у деяких областях ситуація з дітонародженням покращується, і це матиме вплив на майбутнє. У Чернігівській, Рівненській, Львівській, Франківській областях народжуваність трішки переважає над смертю. Найстабільніша ситуація на Закарпатті, там найменше розлучень, традиційно міцні і багатодітні сім’ї. Там навіть у кризові роки, коли в країні фіксувалося по 1?млн. абортів на рік, спад населення становив 0,1 відсотка.

В обіймах можна задушити

Окрім того, якщо батьки собі запланували мати одне-двійко дітей, — продовжує філософ, — вони починають у них вкладати все те, що мало б бути розділене на шістьох-сімох. Матеріальні цінності, освіту тощо. Вони хочуть виховати їх для себе досконалими, а підхід — той самий. Трактування дитини як речі. Тільки коли йдеться про аборт — цієї речі хочуть позбутися, а коли йдеться про виховання «для себе» — намагаються витворити ідеальну річ. Відповідно, це викликає лише опір і відчуження дітей. Потім батьки нарікають, що діти не вдячні. Треба перестати трактувати дитину як річ, яку можна мати або не мати. Дітей слід сприймати як особистостей — із їхньою гідністю, неповторною унікальністю життя. І дякувати за них Богові.

Що ж стосується конфлікту поколінь, то він завжди був і буде, бо кожне нове покоління по-інакшому дивиться на світ. Але цей конфлікт поколінь може тривати загострено або згладжено. Якщо батьки намагатимуться розуміти своїх дітей, бути їм друзями, — конфлікту поколінь можна уникнути.

Є таке поняття як батьківський чи материнський інстинкт. Він спонукає якомога довше не переривати зв’язок із дитиною, затримати її для себе, що, очевидно, шкодить її розвиткові. Логічно, що в нового покоління формується бунт проти такого ставлення і прагнення втекти з дому. У вихованні завжди є елемент трагізму, жертовності. Ми виховуємо дітей не для себе, не для задоволення власних потреб, а для них, для їхнього життя. Коли ми позбудемося егоїстичного ставлення до дітей, тоді й вони нас краще розумітимуть, каже Петро Гусак.

На його думку, лише справжня любов здатна врятувати родину. Не може бути виправдань жодним спробам якнайдовше утримати дитину при собі, не даючи їй стати на ноги, піти у власне плавання. Пам’ятаєте, як Ігор Білозір співав: «Мамо, ваші діти, як птиці, вдалеч забриніли крильми…».

Останніми роками у пошуках роботи зі Львівщини виїхали десятки тисяч юнаків та дівчат. Сподіватися, що вони колись повернуться додому, марно. Можливостей знайти високооплачувану роботу в Києві, Варшаві, Лондоні значно більше. І добре, що тепер є мобільний зв’язок, завдяки якому можна перекинутися кількома словами з дітьми. Проте він ніколи не замінить живого спілкування, і батьки завжди сподіваються побачити своїх дітей на отчому порозі.