ЧОМУ ВІН НЕ ХОЧЕ ЧИТАТИ?

«Тату, нагадай, будь ласка: Дарвін — це мавпа чи хвороба?» Після цього запитання своєї шістнадцятирічної доньки мій знайомий — ерудит, носій воістину енциклопедичних знань — впав у стан тихого ступору. «Мамо, ти принесла мені з бібліотеки Чафку?» — «Кого-кого?» — перепитує подруга. «Ну, як їх там — Чапека й Кафку». Реакція відповідна.

І що це я все про чужих дітей. Власний син, десяти з половиною років, вивчаючи єдине шановане ним друковане видання — журнал «Футбол», — запитав: «А що таке Скотленд-Ярд, ООН і Грінпіс»? Не знаю, як ці терміни були пов’язані з футболом, але від його незнання подібних елементарних речей мені також стало сумно. Проте як усе добре розпочиналося...

Витративши після народження сина належні десь два роки на те, щоб він підріс, я із завмиранням серця почала чекати того моменту, коли розпочнеться спілкування духовне, а саме: читання книг і прищеплювання «високого й вічного». Тим більше що за два дні до його дня народження здавала в університеті іспит із «зарубіжки», де в білеті значилися Маркес із своїми «Ста днями самітності», Фаулз із «Баштою з чорного дерева» і, як данина класиці, Теккерей і «Ярмарок марнославства». Спочатку все йшло, як по маслу. Радіючи потокові прекрасно виданої в Росії дитячої літератури, що ринула в Україну, я скупила на Петрівці весь гідний моєї уваги дитячий асортимент. Друзі, повертаючись з-за кордону, привозили всі дитячі книжкові новинки видавничого будинку «Random House». У результаті материнського ентузіазму й загальної зацікавленості мій син, починаючи років із трьох-чотирьох, бадьоро декламував безліч віршів на чотирьох мовах — російській, українській, англійській та іспанській. Причому це ніякою мірою не було самоціллю чи втіленням материнського егоцентризму (дивіться, який у мене син!), просто я завжди згадувала слова своєї завкафедрою в університеті, звернені до нас, «англійців», котрі вступили на «іспанське» відділення: «Нехай нині в голові у вас буде цілковита каша, але через два-три роки все розкладеться по поличках».

…Збігло удвічі більше років. І що в результаті? На момент переходу мого сина до п’ятого класу книга є для нього чи то залякуючим, чи то снодійним (див. фото) засобом. З велетенського списку літератури, рекомендованого до прочитання на літо, син до кінця не прочитав навіть одну («Острів скарбів» Стівенсона!). Піднатужившись, пригадала, яка я була у віці сина. У нашій школі практикувався такий метод: весь клас раз на тиждень переводили через дорогу й вели до «прикріпленої» бібліотеки (нині там розмістився модний бутік). Надзвичайно інтелігентні бабусі в окулярах, з охайними зачісками-буклями читали нам захоплюючі оповідання, зупиняючись на «найцікавішому місці». Після чого діти розбирали книжки за лічені хвилини.

Традиційно вважається, що діти з віком розумнішають, здобуваючи навики та знання. А я зіштовхнулася з протилежним: мені почало здаватися, що в шість років мій син знав більше, ніж у десять. По ідеї, саме на часі звернутися до психолога за роз’ясненнями. Тим більше, нині це вважається сучасним і адекватним. Я знайома з багатьма з них, це шановні й достойні люди, чий фаховий рейтинг досить високий. Проте їхні коментарі й рекомендації все одно залишаться загальними. А мене хвилює мій окремий випадок. Тому, коли критична маса мого обурення (чи собою, чи сином) досягла максимальної позначки, я дозволила собі розслабитися. Можливо, пригадала пінкфлойдівський: «Hey, teacher, leaving us alone!». Раптом настало прозріння. Погляд на те, що відбувається, перестав бути оптимістичним чи песимістичним, він став реальним. І тут я натрапила на «думки з приводу» чудового російського філософа А.Зинов’єва: «А молодь не читає! Ніхто не знає, хто такий Лев Толстой! Ну не знають, і не знають. Особливо, заплутавшись у його словесах і графоманстві». А ще б дізнавшись про його сумнівний фінт на старості років по відношенню до родини та дружини... Нині змінюється тип культури — немає потреби в таких знаннях. Змінюється тип менталітету!.. Можна виробити дуже високий рівень інтелекту й культури з допомогою нових засобів одержання інформації — Інтернету, відео, кіно. Вони містять усі елементи, необхідні для цього».

Цитуючи того самого А.Зинов’єва: «Повернемося до літератури в школі. Ставлення до неї в школярів погіршилося ще наприкінці радянського періоду. Рівень викладання також знизився. Потім на все це наклався чинник антикомуністичного, антирадянського перелому, наслідком якого стала деградація нашої країни в усіх відношеннях. І в сфері культури освіти... Багато чого залежить від учителів. Але хто стане вчителем? Якщо в школах учитель одержуватиме зарплату на рівні професора університету, як до революції викладачі гімназії, тоді у вчителі підуть розумні, здібні люди. Навіть письменники можуть викладати літературу в школі, і я б із задоволенням пішов».

Проте, як писав Довлатов: «Життя випереджає мрію». На адресу своєї дитини не встигаю збирати компліменти: «У вас такий розумний і освічений син! Він так багато знає! У нього закохані всі дівчатка з класу!». Звідки ж він знає так багато? І зрозуміло звідки: починаючи з телебачення й закінчуючи Інтернетом. На мою думку, його голова забита зовсім непотрібною інформацією. Послуговуючись рекомендаціями шановних психологів, вирішила взяти на озброєння основне гасло: «мотивація». Простіше кажучи: що цікаво моєму синові? Футбол і все, що пов’язане з ним. Вирішила поєднати приємне з корисним. Діалог пролунав приблизно так: «Сину, тобі подобається ходити на футбол, грати у футбол, бути в курсі всіх подій?» — «Так». — «Тоді пиши репортаж про кожен побачений матч». Результати? Кілька разів був «застуканий» на плагіаті з газети «Команда», написання замітки давалося легше, ніж вигадування заголовка, проте процес пішов.

Мені сумно від того, що син, скоріш за все, ніколи не прочитає «Сагу про Форсайтів» Голсуорсі, але зате я ніколи не забуду його оповідання в трирічному віці: «Мамо, нам у садку розповіли про три українських зуби (мав на увазі тризуб)», або: «І тут на Червону Шапочку напали м’ясоруби...» Подібні дитячі «перли», погодьтеся, набагато образніші від фахових штампів. Шкода, звісно, якщо Мікеланджело й Да Вінчі назавжди залишаться для нього лише черепашками-нінзя. Але, з іншого боку, я сама досі не знаю, звідки береться струм у проводах, за яким принципом працюють мобільні телефони, а з курсу загальної фізики засвоїла лише одне: «Сила дії дорівнює силі протидії». Тому висновок напрошується один — не варто «тиснути» на дітей...