Чому не плаче Бог: у що сьогодні граються діти в Україні

Багато хто зразу скаже, що всі діти сьогодні, як і позавчора, граються в телефоні. Й матиме рацію. Та тільки частково. У нові часи є місце і старим іграм. На трохи інший, звісно, лад.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Війна та діти. Малюнки з розбитого світу

Тут слід подякувати чудесним дітям, без яких, перефразувавши майстра слова, цю статтю було б написано ще тижнів зо два тому.

— Нісенітницю якусь пишеш. Пограймося краще в зомбі-апокаліпсис. Зомбаків гасити будемо, — знову вносять корективи в робочий процес діти.

Ну, зомбаків то зомбаків. Це актуально. І все ж таки ще трохи про ігри.

За версією новітнього філософського словника, гра — це буцім різновид фізичної й інтелектуальної діяльності, позбавленої прямої практичної доцільності, яка надає індивідові можливість самореалізації, що виходить за межі його актуальних соціальних ролей.

Світова індустрія розваг працює не покладаючи рук, точніше — не відриваючи щупалець від клавіатур. Створює геймплей для індивідів на будь-який смак на полі битви людського та штучного інтелекту.

Getty Images

— Так, діти в цих ґаджетах сидять. Ми не такими були. А в них ігри не активні. І не рухливі, — ненадовго відволікшись від новинної стрічки у своєму телефоні, каже представник старшого покоління.

Так, теперішні діти не такі, хоч як це дивно. Не гралися вони в бабки й гилку. Або в пекаря, або ще в якісь ігри, правила яких уже заледве пам'ятають і самі їхні колишні учасники (Google у поміч). Навіть, здавалося б, зовсім недавно дуже поширені «класики» чи «резиночки» для теперішніх дітей — це вже, можна сказати, екзотика у стилі ретро.

Більшість їх не тинялися по будовах у пошуках пригод і вибухових матеріалів. Не підкладали на рейки 150-міліметровий цвях, щоб він, розплющений колесами товарного поїзда, перетворився на «шаблю-гартованку». Не стрибали в річку з мостів. Одне слово, багато чого з того, про що дехто часом згадує в ностальгічній і романтичній тональностях, не робили. Тобто не додавали зайвого клопоту, в кращому разі, травматологам.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

WP: Навіщо Росія краде українських дітей?

— Казна-що цілими днями дивляться... — зітхає молода мама, завантажуючи п'ятдесят четвертий із половиною сезон серіалу «Зоряної ночі в поліклініці».

Батьки нинішніх міських дітей віртуально стрибали з приставковим водопровідником Маріо й рубалися в «Козаків» на комп'ютерах. Їм уже бракувало фантазії, щоб нишком зрізати всі ґудзики з маминої вихідної сукні і програти їх у дворі спритнішому суперникові. «В ґудзики» — так вона наче й називалася, гра минулих днів.

Вони ще грали взимку в хокей, а влітку в «квадрат», відвідували гуртки радіоаматорів та юних моряків, що залишилися подекуди в палацах піонерів, але завдяки новим технологіям поклик вулиці для них лунав усе тихіше.

Після початку війни в Україні багато людей поспіхом вивозили дітей із небезпечних районів. Мало хто тоді всерйоз бачив себе в ролі переселенця, речей брали мінімум. Тож предмети, котрі, за словниковим визначенням, «слугують меті розумового, морального, естетичного й фізичного виховання дитини», залишалися в покинутих квартирах. Якщо залишалися квартири.

ДСНС / Facebook

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Віра, надія, любов… і 36 годин у поїзді

Ось дівчатка ліплять ідеальний образ у якомусь цифровому аналогу «дочок-матерів».

— Ні, зачіску ось таку треба, кучеряву. А очі ось ці бери. Як назвеш? Толіком?

— Ні. Толіка я вчора розлюбила назавжди. Поки що. Створю вродливого, а не такого, як Толік.

А ось на дитячому майданчику в сільській місцевості граються в «дочки-матері» вже офлайн.

— Я старша сестра, ти молодша. А ти… Ти будеш середнім сином.

— А мамою хто буде?

— Мами немає. Вона загинула в катастрофі.

— А тато?

— А тато в лікарні. У нього все поламане.

Раптом над селом досить низько пролетів літак. Хвилин через п'ять на спорожнілому майданчику з'являється сільський хлопчик років п’яти-шести, в руках у нього пластмасовий автомат.

— Та чого ви всі обі...сь? Я ж на літак хотів подивитися. Може, збив би.

Діти-переселенці знають, чого. Звуків розривів снарядів вони вже не забудуть. Спочатку тут, у селі, панічну реакцію в них викликало навіть гучне гримання дверми, не кажучи вже про віддалені звуки вибухів.

Getty Images

Інколи вони граються в блокпости. А ще — «в путіна». Так умовно називається сучасний гібрид «козаків-розбійників» і «войнушки», доповнений ревінням вогнедишного дракона чи ще якимись елементами аніме й іншої просунутої мультиплікації. Путіним бути не хоче ніхто. Так само, як ніхто не хотів раніше грати за фашистів: тільки найбільш противним дітям зазвичай випадала ця роль.

— Тидищ його віником, щоб знав! Коли буде третя світова війна, всі країни будуть проти нього, — така дитяча концепція.

Діти, взагалі-то, як діти. Є в їхніх іграх у дворі місце і халабудам, і пісковій кулінарії, і квачу, і піжмуркам.

Ховатися за будинками й сараями дозволяють навіть не всім місцевим.

— Там не можна, тут не можна… Куди нам ховатися, бабусю, якщо ніде не можна? — обурюється дитина.

— Сховаєшся так, що не знайде ніхто. І ніколи, — відповідає бабуся.

Вона знає, про що каже. Там багато небезпечних місць. Наприклад, каналізаційні люки, то прикриті шифером, а то й ні. Шифер — річ у господарстві корисна. Кришок на люках немає вже давно. Може, їх віднесли в пункт прийому брухту любителі активних і рухливих ігор. А може, вони ж, ще у своєму щасливому дитинстві, накидали в люки карбіду, і кришки полетіли у світле майбутнє. Були й такі ігри в минулі часи.

Ні вже, краще зомбаків гасити в телефоні. Деякі ігри з віртуальної реальності переходять на дитячий майданчик. «Є люди, а є монстри. Люди тікають, а монстри доганяють...» Такі правила, якщо стисло.

Втім, є й класика. Вічно трендові гойдалки-каруселі або поїдання кислих ягід, поки хтось перший не скривиться. Шпурляння уламків цегли на другий поверх напіврозваленого будинку до першого точного рикошету.

Getty Images

Можна рятувати сільського кота, чия голова вкотре застрягла у знайденій на смітнику банці. Можна гратися з домашнім пацюком, якого привезли з міста, й побиватися, коли його раптом придушить усе той-таки дурний кіт, проходячи мимо.

От тьотя втішає дівчинку в сльозах. Дівчинка розбила коліно, надто активно й рухливо гралася в «гуси-лебеді» на святі до Дня захисту дітей. Накрапає дощ.

— Ось бачиш, водичка з неба крапає. Це маленькі янголи плачуть, жаліють тебе.

— А на небі ж і Бог ще є? Чому він не плаче? — дивується дівчинка.

Тепер уже й жінка не може стримати сліз.

— Він теж плаче. Весь час зараз плаче...

Більше статей Марка Баянова читайте за посиланням.