Підтримати
«...в перші дні переважна більшість і дитячих будинків, і пансіонатів були евакуйовані. Якщо ви візьмете статистику, побачите, що була здійснена потужна робота в перші дні повномасштабної агресії»
З інтерв’ю очільника офіса президента Андрія Єрмака виданню LB.ua, 20 червня 2022 року
Головний лікар будинку дитини «Антошка» у місті Краматорську Донецької області Анатолій Романов уже мав досвід евакуації закладу: у червні 2014 року, коли Краматорськ окупували незаконні збройні формування, завдяки Романову для підопічних закладу знайшлося безпечне місце у Харкові.
Проте 24 лютого 2022 року, коли Росія підло, без оголошення війни, здійснила вже повномасштабний наступ на Україну, Анатолію Олексійовичу та підопічним «Антошки» довелося пережити досвід, який не можна навіть порівнювати із пекельним літом 2014-го. Як 76 дітей і 45 співробітників вибралися з пекла війни до мальовничого місця у Чернівецькій області, ZN.UA розповів Анатолій Романов.
— Анатолію Олексійовичу, чи міркували над діями в разі повномасштабного вторгнення РФ?
— Можу сказати, що протягом деякого часу, який передував російському вторгненню, відбувалася комунікація з владою щодо можливої евакуації наших дітей. Десь упродовж тижня ми обговорювали варіанти, куди евакуювати підопічних «Антошки». Я телефонував до Львівського, Дніпропетровського, Рівненського, а також Чернівецького будинків дитини. Проте кількість місць, які нам пропонували, не збігалась із числом дітей, яких нам потрібно було вивезти з небезпечної зони. Тож обговорювали можливості.
Крім того, вже десь за місяць до 24 лютого ми підготували «тривожну валізку» на кожну дитину й на співробітників. Там були аптечка, підгузки, вода, їжа. Також ми готували укриття до можливого тривалого перебування під час бойових дій. Ми не знали, на що чекати, але бачили, що вся Україна живе в напрузі.
— Як для вас та «Антошки» почалася повномасштабна російсько-українська війна? Як розв’язували питання щодо евакуації?
— 24 лютого все сталося неочікувано, раптово. Але вже десь в обід обласний департамент телефоном запевнив мене: евакуація буде, можна їхати до Чернівецького будинку дитини, приймуть усіх.
Далі я мав бесіду з працівниками «Антошки». Про 79 дітей, яких нам потрібно було евакуювати, мали піклуватися не менш як 40 співробітників. Тоді вже ми знали, що російська армія бомбардує київський напрям, Дніпро, тобто всюди в нас на дорозі небезпечно.
Співробітниці мене запитали, чи можу я дати гарантію, що вони безпечно дістануться місця призначення і, що дуже важливо, — повернуться назад, до власних сімей, адже вони мають дітей, родичів. Ситуація була вкрай складною. Тоді я запропонував, із огляду на досвід 2014 року, спершу підшукати якесь місце ближче. Департамент запропонував евакуювати «Антошку» до дитячого реабілітаційного центру «Смарагдове містечко» у Святогорську. Туди нас відвезли автобусами.
У «Смарагдовому містечку» нам виділили окрему будівлю. Роботу вирішили організувати вахтовим методом: десь по 20 співробітників змінювалися двічі на тиждень. Для них виділили кімнати.
— Тоді неподалік уже відбувалися бойові дії.
— Саме так. По прямій від нас недалеко розташований Ізюм — звідти ми постійно чули канонади. Ситуація була дуже неспокійною, ми стежили за новинами, намагалися зрозуміти, що буде далі. А 13 березня обстріляли Святогорську лавру. Від нас це максимум три кілометри. Обласна влада відреагувала оперативно — по нас приїхали автобуси. Вирішили їхати до Чернівців.
— Скільки співробітниць погодилися супроводжувати дітей?
— Для розуміння: в нас 284 співробітники. Одразу їхати погодилися 14 співробітниць — це на 14 дітей. Більшість не наважилися залишити власних дітей. Я повідомив про це департамент, сказав, що цього дуже мало, аби подолати такий шлях, вони просто фізично не зможуть потурбуватися про дітей під час довгої дороги в поїзді.
Нам пообіцяли, що на залізничному вокзалі в Краматорську, звідки ми мали евакуюватися, на нас чекатимуть волонтери, які допоможуть довезти дітей. Але на місці виявилося, що волонтерів не буде. Ми почали шукати серед родичів наших співробітниць, шукали просто серед людей, які були на вокзалі. Знайшли ще десь 15 людей.
— Як подолали такий складний шлях?
— Нам дали два вагони, рятувальники допомогли нам піднятися та занести речі, загалом на вокзалі все було чудово організовано. Із собою ми мали багато речей: до «Смарагдового містечка» на випадок, якщо потрібно буде облаштуватися в підвалі, люди принесли нам багато води, сухих сумішей, їжу, підгузки…
У дорозі ми провели 36 годин. Ви ж розумієте, що таке маленькі діти: п’ять разів на день потрібно погодувати, помити, переодягти... Але ми впоралися. Окріп, щоби розвести сухі суміші, брали у провідника. Про дітей піклувалися цілодобово.
Звісно, було страшно. Крім того, що сама ситуація, ще й зміна місця.
— Яким було ваше місце призначення у Чернівцях? Де вас розмістили?
— На території Вознесенського Банченського чоловічого монастиря. Нас зустрів архієрей Української православної церкви митрополит Лонгин, намісник цього монастиря. До Чернівців ми прибули о третій годині ночі. Всім процесом керувала місцева служба у справах дітей. Запевнили: все буде добре. Владика нас зустрів особисто, разом із духовенством.
Нас привезли до дуже гарного місця. З великої світлої будівлі вибігли матушки, забрали дітей у заздалегідь підготовані кімнати. А дорослих поселили у будинку паломника. Сказати, що до нас тут чудово ставляться, це нічого не сказати. Гарні нові кімнати з усім необхідним для дітей, багато їжі, предметів гігієни. Це навіть було смішно — вони регулярно намагалися давати дітям якомога більше солодкого, і я змушений був наголосити, що дітей годують відповідно до певних вимог, а від солодкого у великій кількості їм може стати погано… Але цей приклад лише свідчить про те, наскільки люблячими й уважними виявилися люди, які нас прийняли.
Дітей ми возимо на обстеження до Чернівців, це близько 30 км. Також тут є клініка Святого Луки з досвідченими лікарями, де наших дітей поставили на облік. Зараз тривають обстеження дітей, плануємо щеплення. Загалом входимо у звичний ритм, аби забезпечувати дітей усім необхідним, як це було і завжди.
— Хтось зі співробітників «Антошки» приєднався до вас уже в цьому монастирі?
— Так. Загалом у нас зараз близько 45 співробітників. Медсестри, нянечки, лікарі, вихователі. Крім того, владика забезпечив оплату праці для людей, які тут допомагають нам піклуватися про дітей. Багато людей допомагають це робити. Переважно — віруючі, парафіяни.
Але зазначу окремо, що заробітну платню співробітникам «Антошки» ми платимо — за рахунок бюджету, все, як має бути. Працює наша бухгалтерія, ми навіть вивезли комп’ютер.
— На яких умовах вас розмістили? Якими є ваші плани на майбутнє?
— Владика Лонгин сказав, що ми можемо залишатися. Живемо тут на кошти, які він виділив. Річ у тім, що питання, пов’язані з захистом дітей, вкрай для нього важливі, оскільки на території монастиря є вихованці, діти, яких митрополит узяв під опіку.
Тут є Будиночок сиріт з інвалідністю «Оселя Віри, Надії та Любові», де турбуються про дітей із важкими діагнозами. Ми вже оформили відповідні документи, і восьмеро дітей з «Антошки» наразі проходять реабілітацію в цьому закладі. Загалом із 75 у нас 17 дітей, на яких оформлено інвалідність.
Зазначу, до Краматорська ми приїхали з 76 дітьми, із них трьох паліативних дітей із вкрай важкими діагнозами залишили в реанімації Краматорської дитячої лікарні. Згодом їх доправили до Кропивницького, і один хлопчик із гідроцефалією там помер — на жаль, із таким важким перебігом це не стало несподіванкою ані для нас, ані для батьків.
— Чи спілкуються діти з «Антошки» зі своїми біологічними родинами?
— Відверто кажучи, ні. Ніхто не виходить з нами на зв’язок. Є лише одна дитина, хлопчик, мати якого, позбавлена батьківських прав, домоглася рішення суду на свою користь, і вже звідси забрала свого сина; вона з Покровська Донецької області.
Мені особисто спокійніше, що діти у безпечному місці, а не на Донеччині, де зараз пекло. На період воєнного стану, згідно з оформленими документами, ми можемо перебувати тут.
Тут наших підопічних курує Чернівецька служба у справах дітей. Духовенство дуже добре піклується про нас усіх. Діти потихеньку повертаються до спокійного життя. Тут ми як одна родина — дітей навіть усіх похрестили, вони тепер мають хрещених батьків.
Сподіваємося на відновлення миру в Україні. Наші діти мають жити в мирі.
* * *
Захист дитинства — одне з пріоритетних завдань держави та суспільства, тим паче під час війни. Попри справжній героїзм окремих керівників і співробітників дитбудинків, війна вкотре засвідчила, що у форс-мажорних обставинах системі інтернатних закладів гарантувати такий захист важко, на відміну від сім’ї.
«Дитині потрібна родина» — це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які після початку повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини й підтримки сім’ї в Україні після перемоги.
Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї».
Архів матеріалів медіакампанії «Дитині потрібна родина» тут.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google