Чоловік у кабінеті психолога

Телефонує жінка:
— Хочу привести до вас свого хлопчика. У нього труднощі в особистому житті.
— Скільки років вашому хлопчику?
— 35...
На прийомі з жінкою, яка прагне зберегти сім’ю,
повернути чоловіка:
— Спробуйте виявляти турботу про нього більш явно. Наприклад, частіше прасуйте йому сорочки. Цим самим ви залишаєте метафізичний відбиток турботи і свого тепла.
— Та що ви, я взагалі до його речей не доторкаюся. Хоча, ви знаєте, раніше він просив мене про це.
Чоловік у кабінеті психолога, на жаль, гість рідкісний. Це жінки вміють «виговорювати» проблему. Чоловік, як правило, намагається її «перетравити» сам. Із загальної кількості пацієнтів на первинному прийомі — чоловіків лише 10%. Для практичної роботи залишаються ще 10%. Але ККД від цієї роботи у багато разів перевищує можливі результати тих 90%.
Спектр проблем, із якими люди звертаються до психолога, найрізноманітніший: безсоння, депресія, синдром хронічної втоми, проблеми в сексуальній сфері, раннє облисіння. Але це результат глибших проблем і травм. Починаємо розбиратися, і випливає багато іншого: алкоголізм, конфлікти з дружиною, сімейні негаразди. І якщо цю в’язь розпускати петельку за петелькою, трансформувати блоки, що поступово накопичилися, ми, як правило, «приходимо» в дитинство — до мами, тата, бабусі, вчительки, першого кохання...
Що ж ми, жінки, робимо з нашими чоловіками?
Колись мій перший викладач психології сказала мені: «І ти хочеш сказати, що вийшла заміж? Та ти навіть прізвища чоловіка не взяла. Ти розумієш, що таке вийти заміж? Це означає «стати за чоловіка».
А отже, повірити в нього й довіритися. Найважливіша потреба людини — бути любимою і значущою. У чоловіка як у самця, ватажка племені, войовника й захисника, потреба в цьому ще більша. А що ми йому пропонуємо замість відчуття його цінності, довіри та прийняття?
Відчуття вини. А серед людських відчуттів тільки відчуття вини й відчуття сорому набуті. І це саме ті почуття й відчуття, які ми викликаємо в наших синів, чоловіків, співробітників. Людиною, котра переживає такі відчуття, зручніше маніпулювати (найчастіше несвідомо). «Ти чого плачеш, як дівчисько?! Що це за телячі ніжності! Ти не можеш навіть машину купити. Та що взагалі ти можеш?!» — ці знайомі всім фрази ми на прийомах і «витягуємо», немов занози, з чоловіків.
Ми, жінки, передаємо з поко­ління в покоління: «Усі чоловіки сволоти!», «Мужикам потрібно тільки одне...». А це ж говориться і про наших чоловіків, і про наших синів, і про наших батьків, і, звісно, стосуватиметься наших онуків. Ми самі «моделюємо» чоловіка під свої очікування. А досвід у нас, на жаль, як правило, негативний.
Чоловік відчуває більший тиск соціального середовища. Він менше пристосований, як психологічно, так і фізіологічно, до змін у навколишньому просторі. Він не має права на дуже багато проявів, доступних і дозволених жінці (наприклад, сльози). Засобів зняття напруги, на жаль, не навчають. А звернення до психолога, психотерапевта, психоана­літика часто прирівнюється до нездатності впоратися з ситуацією самостійно, тобто знову спрацьо­вує ярлик «Я невдаха».
Одна з особливостей чоловіків — періодична потреба самотності й мовчання. Це не просто потреба — це право й необхідність. Це можливість, як було сказано вище, «перетравити» проблему, відновитися, зайнятися плануванням. І важливий чинник — відчуття свободи. Є така категорія чоловіків — «пішов по сірники — зник на тиждень». Ця потреба незрозуміла для самих чоловіків — потрібно, й усе. А жінки, як правило, після таких зникнень умикають «електропилку». Чоловік почувається винним. Через відчуття вини в нього виникає лише два бажання — випити або піти туди, де психологічно комфортно та безпечно. Будь-яка система прагне рівноваги, гармонії. І якщо потреба бути значущим і прийнятим не реалізується в одному середовищі, обов’язково знайдеться інше. А іноді вони поєднуються. Чоловік споконвічно полігамний і вільний. Іноді чоловік, який живе «на дві сім’ї», говорить на прийомі цілком щиро: «Не розумію, чому ми не можемо жити всі разом?»
Я дуже люблю один із головних постулатів позитивної психотерапії: немає поганих людей — є люди, з якими мені погано; немає хороших людей — є люди, з якими мені добре; немає вад — є те, що нас різнить.
Ми, чоловіки й жінки, просто різні. І в нас є єдиний шанс — прийняти відмінності одне одного й почати домовлятися. Тоді ми житимемо в одній системі цінностей і координат. І тоді, можливо, навчимося запитувати й відповідати одне одному на головне запитання: «Чого я хочу?»