«Чоловік у полоні, а сина розстріляли шістьма пострілами в груди». Біль із Гостомеля та Бучі

27 вересня, 2022, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Живі історії війни

«Чоловік у полоні, а сина розстріляли шістьма пострілами в груди». Біль із Гостомеля та Бучі

Чоловік Сніжани опинився в полоні на території Росії. Сергія забрали росіяни з окупованого Гостомеля в березні 2022 року. Її 20-літній син Владислав теж потрапив у полон, але російські військові його розстріляли. Євгена чоловіка її сестри Наталії також забрали росіяни.

Жінки довго шукали інформацію про своїх рідних. Тіло сина вдалося знайти в одному з моргів Київщини лише наприкінці квітня.

Чоловіків довго вважали такими, що зникли безвісти.

Читайте також: «Все поховали, але забули зняти з холодильника магнітик із портретом Бандери», — Юрій Марчук про окупацію Гостомеля

У травні мешканець Ворзеля, який теж був у полоні в росіян, повідомив, що перебував там разом із Сергієм Любичем — чоловіком Сніжани в одному зі слідчих ізоляторів Брянської області. Згодом і Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив, що полонені перебувають на території Росії.

Координаційний штаб з питань поводження з полоненими на запит Наталії 29 липня 2022 року повідомив, що Сергій Любич із Гостомеля та Євген Гур’янов із Бучі перебувають у полоні держави-агресора.

«Водночас інформуємо, що Координаційний штаб у межах повноважень за встановленим порядком вживає вичерпних заходів з метою якнайшвидшого звільнення полонених», — повідомляє секретар Координаційного штабу Дмитро Усов.

За фактом утримання в полоні цивільних громадян прокуратура Київської області відкрила кримінальне провадження за ст. 438 «Порушення законів та звичаїв війни».

«Полонені Сергій Любич з Гостомеля та Євген Гур’янов з Бучі не військові, а цивільні особи. Київською обласною прокуратурою розслідується кримінальне провадження, відкрите за фактом жорстокого поводження з цивільними особами. Оскільки злочин мав місце, кримінальне провадження буде розслідуватися навіть після обміну полонених», — зазначає в коментарі Руху ЧЕСНО речниця Київської обласної прокуратури Олена Ковальова.

Жінки розповідають, за яких обставин їхні чоловіки опинилися в полоні, й не можуть повірити, що все це сталося з ними.

Сніжана

24 лютого Сніжана з чоловіком та дітьми переїхали з Гостомеля до Бучі, де жила її сестра Наталія. Вони вирішили, що в Бучі буде безпечніше, ніж у Гостомелі, оскільки військові дії відбувалися впритул до їхнього будинку — на території Гостомельського аеропорту.

«Увесь час із 24 лютого чоловік волонтерив. Возив їжу, воду в дитячий будинок «Малютка» у Ворзелі, одяг, памперси. Час від часу їздив у Гостомель, возив туди воду, бо люди там із першого дня війни залишилися без води й світла. 2 березня він забрав із Гостомеля родину з маленькими дітками — рік і три роки. Забрав їх до нас, тому що вони сиділи в підвалі 5 днів без світла, води, без засобів гігієни», — Сніжана розповідає, що робила її родина на початку війни в Гостомелі.

Сніжана та її чоловік Сергій. Фото з сімейного архіву
Сніжана та її чоловік Сергій. Фото з сімейного архіву
Фото, надане автором

«7 березня, коли війська РФ були вже і в Гостомелі, і в Бучі, Сергій вирішив усе ж таки поїхати до Гостомеля й відвезти людям воду. Вдосвіта він набрав води, завантажив в авто, і більше ми його не бачили.

Зв’язку з ним не було, ми його чекали до ранку, але на зв’язок він не вийшов. Ми вирішили не панікувати. Схожа ситуація з ним уже траплялася, коли 4 березня він їздив в Ірпінь, оскільки там ще працювали магазини. Коли повертався додому, потрапив під обстріл і ночував у сторонніх людей у підвалі, але тоді він вийшов на зв’язок і попередив, що його не буде. Коли він поїхав до Гостомеля, ми розуміли, що там зв’язку немає зовсім, і все ж вирішили чекати, що він повернеться. Але цього не сталося», — додає жінка.

Вранці 9 березня Сніжана, так і не дочекавшись чоловіка, зателефонувала на 102, щоб подати його в розшук. Автомобіль Сергія знайшли вже після деокупації в Гостомелі на вулиці Рекунова. 

10 березня Сніжані вдалося евакуюватися з Бучі разом із донькою, мамою та двома дітьми Наталії до Польщі. Вона пробула там чотири місяці й повернулася, щоб знайти і дочекатися коханого.

20-літній син Сніжани Владислав вирішив залишитися й відмовився переїжджати в безпечніше місце. Зв’язок із ним родина втратила 14 березня.

«Син цей час був зі мною, а потім, після моєї евакуації, він залишався в сестри ще до 14 березня. Після цього він вирішив повернутися до нашого будинку в Гостомель. З сином пропав зв’язок 14 березня. Він пояснив сестрі, що піде перевірить будинок. Більше його не бачили. Ми точно не знаємо, що сталося .

Син Сніжани Влад — його розстріляли росіяни. Фото з сімейного архіву
Син Сніжани Влад — його розстріляли росіяни. Фото з сімейного архіву
Фото, надане автором

Після деокупації я з ранку до ночі сиділа в Інтернеті, і вже 1 квітня стала телефонувати сусідам, знайомим, з якими з’явився зв’язок, щоб дізнатися щось про сина. Тоді мені повідомили, що десь 18 березня орки зайшли до нашого будинку й забрали Влада.

Знайшла я його вже 25 квітня на ТГ каналі «Загиблі на території Бучанського району». Він був в одному з моргів Білої Церкви. Його розстріляли з автомата у грудну клітку. Щонайменше було шість кульових поранень», — пригадує Сніжана.

Як розповідає жінка, від одного з мешканців Гостомеля, котрий теж був у полоні, вона дізналася, що її сина разом з іншими полоненими утримували на території військового містечка в Гостомелі.

Влад не мав жодного стосунку до військової служби.

«За тілом уже неможливо було його впізнати, а я тим часом була ще за кордоном, тому було онлайн-опізнання, по відео, — я впізнала його за одягом. Після цього я більше не могла залишатися в Польщі. Не було ніякого бажання жити далі, десь зникли мрії, була така порожнеча в душі, що я вирішила забрати дітей і повернутися в Україну.

Ми звернулися до Європейського суду з прав людини з приводу вбивства мого сина та наших полонених чоловіків. Юристи побачили в новинах нашу історію, запропонували нам свої послуги й допомогли оформити документи. Вимоги в нас прості — ми хочемо, щоб Російська Федерація понесла відповідальність за те, що вона скоїла в нашій країні, й отримала покарання. Наші чоловіки сидять невідомо в яких умовах, невідомо, чи їх годують. Знайомий, який теж був у полоні і якого обміняли, за півтора місяця полону схуд на 30 кілограмів. А наші чоловіки вже пів року там, і ми можемо лише уявити, що там з ними коїться», — розповідає Сніжана.

Жінка каже, що прокуратура Київської області відкрила кримінальні провадження за статтею 438 «Порушення законів та звичаїв війни» з приводу чоловіків як таких, що зникли безвісти.

«Ми зверталися скрізь, на всі номери, які з’являлися в соцмережах, щодо пошуку зниклих. Наразі Червоний Хрест підтвердив офіційно, що наші чоловіки перебувають у полоні в Російській Федерації», — додає Сніжана.

Наталія

Рідна Сніжанина сестра Наталія залишилася з чоловіком у Бучі після того, як зник Сергій і родина вирішила евакуювати дітей зі Сніжаною. За словами Наталії, до 13 березня тривала евакуація, яку обстріляли в останній день, і сусідам довелося ховати людей. Після евакуації росіяни стали заходити в кожен будинок у Лісовій Бучі та виносити звідти речі. Наталія готова була віддати їм усе, але не була готова до того, що заберуть її чоловіка.

Наталія з чоловіком Євгеном та дітьми. Фото з сімейного архіву
Наталія з чоловіком Євгеном та дітьми. Фото з сімейного архіву
Фото, надане автором

«Зараз справою і обміном полонених займається Координаційний штаб з питань поводження з полоненими. Недавно ми отримали від них листа, що наших хлопців внесено до списку обміну полонених.

Наші полонені станом на 30 квітня перебували в СІЗО м. Новозибків Брянської області», — розповідає Наталія.

Жінка пригадує, що 24 лютого планувала святкувати 16-ліття старшого сина.

«24 лютого в мого старшого сина був день народження, йому виповнилося 16 років. Ми збиралися святкувати, але все пішло не за планом. Вночі почалася війна. До нас у Лісову Бучу приїхали сестра з сім’єю, мама. Всі були прикуті до новин і сподівалися, що за кілька днів усе скінчиться.

У перші дні ми ще родиною ходили в центр міста в лікарню здавати кров пораненим і носити їм продукти. Вже тоді ми бачили на вулиці розбиту техніку, влучання в будинки. А вже 7 березня ми зрозуміли, що ситуація загострюється і пересуватися містом небезпечно», — пригадує, як усе було, Наталія, що разом із чоловіком здавала кров для поранених у Бучі.

Розстріляні та спалені авто в Бучі на вулиці Енергетиків на початку березня. Фото Наталії Гур’янової
Розстріляні та спалені авто в Бучі на вулиці Енергетиків на початку березня. Фото Наталії Гур’янової
Фото, надане автором

«10 березня з’явилася інформація про «зелений коридор», і, порадившись із чоловіком, ми вирішили відправити сестру з дітьми в безпечне місце. Машини в нас не було, і ми вирішили просто стояти на дорозі й зупиняти людей, із надією, що хтось нас візьме. Ми зібралися буквально за десять хвилин. Швидко понаписували дітям на папірцях їхні імена, імена родичів, телефони, адреси на випадок, якщо дітей розділять, або вони десь загубляться, або буде якийсь обстріл. Щоб хтось зміг кудись подзвонити й повідомити.

Ми стояли на дорозі на вулиці Інститутській, і нам пощастило. Зупинився чоловік, який працював у Гостомелі, він їхав сам і зміг узяти всіх п’ятьох у свою машину. Він їхав у Білу Церкву. З Білої Церкви знайомі їх відвезли на евакуаційний потяг до Львова. І вже 13 березня вони перетнули кордон із Польщею, де волонтери влаштували їх в одну з польських родин», — додає жінка.

«Через кілька днів неподалік нашого будинку було ще кілька евакуацій, а 13 березня росіяни почали обстрілювати евакуаційні машини, були поранені й загиблі. Сусіди допомогли поховати їх просто там, у дворі. Це було страшно, і не вірилося, що це відбувається в реальності», — розповідає Наталія, демонструючи відео.

18 березня російські військові забрали чоловіка Наталії. Жінка з чоловіком лишилася в Бучі й опікувалася безпритульними тваринами та допомагала сусідам похилого віку з їжею.

Вид з вікна розстріляного будинку Наталії в Лісовій Бучі. Фото Наталії Гур’янової
Вид з вікна розстріляного будинку Наталії в Лісовій Бучі. Фото Наталії Гур’янової
Фото, надане автором

«Люди виїжджали в паніці, й залишалося багато тварин, я вам не можу передати, які очі були в цих тварин, що прибігали до нас, бо були голодні. Під час вибухів кожен намагався підійти, щоб його погладили.

На нашій вулиці з 17 березня росіяни почали зачищати будинки і красти речі. Вони почали виносити речі з сусідніх будинків. Ці чоботи, автомати мені нагадали фільми про фашистів. Ми були готові до того, що вони щось украдуть, поб’ють, але ми не були готові, що когось можуть забрати. І для нас був шок, коли забрали Женю», — ледве стримуючи сльози, розповідає Наталія.

Будинок Наталії після візиту рашистів. Фото Наталії Гур’янової
Будинок Наталії після візиту рашистів. Фото Наталії Гур’янової
Фото, надане автором

«Росіяни сказали, що хтось їм повідомив, що на нашій вулиці живе такий собі Женя і наводить на них вогонь. Вони попросили його показати руки. В нього вони чорні, бо він 20 років працює механіком. Ці руки повністю відмиваються лише десь на відпочинку, на морі. Тоді росіяни вирішили, що Женя працює з порохом. Окрім цього, вони побачили спальні мішки, в яких діти з мамою спали в погребі, і сказали, що ми пов’язані з теробороною, оскільки спальники зеленого кольору. Хоча це звичайні туристичні мішки, і один із росіян це підтвердив. Потім нас розділили й допитували окремо. Почали нам розповідати про руський мір, про те, як ми б’ємо ветеранів війни на 9 травня, і про те, що було дуже добре жити в Радянському союзі. Спитали, чи я продалася американцям за їжу.

Після допиту мені сказали, що я можу бути вільна. З будинку винесли ноутбук, фотоапарат. Я вийшла й побачила, що чоловік стоїть на колінах під прицілом автомата. Росіяни сказали мені — «прощайтесь». Ось до цього ми ніяк не були готові. Ми були в ступорі, я впала на коліна, обняла чоловіка, він був холодний і мовчав. Потім усе відбулося дуже швидко, вони побігли. Згодом прийшов сусід і сказав, що його теж забирали в полон і потім відпустили. І це дало мені надію, що його ось-ось відпустять», — пригадує жінка.

Наприкінці серпня Наталії зателефонували з Червоного Хреста й повідомили, що її чоловікові Євгену дозволили написати лист до родини. В листі було написано рукою чоловіка всього два слова: «Живий, здоровий». Такий самий лист з ідентичним вмістом отримала від чоловіка й родина Наталіїної сестри Сніжани.

Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної в партнерстві з JusticeInfo.net — Fondation Hirondelle.

Related video

Більше статей Олени Жежери читайте за посиланням

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК