«Все поховали, але забули зняти з холодильника магнітик із портретом Бандери», — Юрій Марчук про окупацію Гостомеля

Будинок Юрія Марчука розбомбили росіяни під час одного з мінометних обстрілів. Він пробув у Гостомелі впродовж кількох тижнів окупації. Об’єднав громаду, облаштовував побут і, зрештою, сприяв евакуації. 

Після визволення селища повернувся одним із перших та спільно з товаришем Андрієм Ткачуком привіз гостомельцям хліб і вивісив на будівлі ради український прапор. 

Марчук кілька скликань є депутатом Гостомельської ради. У 2014 році він виявив автопарк утікача й держзрадника Віктора Януковича. Мешканець Гостомеля боровся проти незаконних дій місцевої влади, вирубки лісу, зокрема незаконної забудови селища. 

Війна багато що і багатьох перевірила на міцність. Дивлячись на те, що сталося, з висоти колосальних людських втрат, розумієш: свідчення очевидців — головна цінність. Їх нам ще довго доведеться переосмислювати й працювати над помилками. 

Рух ЧЕСНО у рамках спецпроєкту для «Дзеркала тижня» готує серію інтерв’ю про військові злочини рашистів у Приірпінні, щоб жоден із них не був забутий. 

Рух ЧЕСНО

— 24 лютого Гостомель прокинувся від вибухів. Усі розуміли, що для рашистів Гостомельський аеропорт був стратегічною ціллю. Гостомель готувався?  

— На жаль, до 24 лютого жодних заходів, спрямованих на захист цивільного населення, крім двох тренінгів із тактичної медицини, які відвідала обмежена кількість людей, — вжито не було. Про оборону мені невідомо, бо це військова справа. Це все дуже прикро, оскільки всі, а головне — центральна влада, мали розуміти, що Гостомель опиниться під ударом. Відстань до кордону з Білоруссю від нас — 130 кілометрів. І всі знали про військове містечко та Гостомельський аеропорт, який від мого будинку лежить на відстані чотирьох кілометрів. 

Гостомель — ворота в Київ. Але через якусь людську наївність, не вірячи в можливість повномасштабного наступу Росії, ніхто не вжив жодних заходів для захисту цивільного населення. 

Зруйнований будинок у селищі Горенка Гостомельської громади 

Навіть на території військового містечка: коли люди побігли ховатися в підвали, виявилося, що вони замкнені. Не було ключів. Замки збивали. Не кажучи вже про те, як їм сиділося в тих підвалах стільки часу під постійними обстрілами з 4-ї години ранку 24 лютого по 1 квітня. Першого квітня ми першими приїхали до них у містечко й сповістили, що ворог відступив.  

— Від військового містечка зараз нічого не залишилося. Там усе зруйноване. Як вони там вижили? 

— Дивом уціліли два будинки. Була евакуація до Білорусі. Дехто погодився й поїхав, а звідти вже через Білорусь виїхали в Польщу, Німеччину, Литву. Хтось уже повернувся назад у Гостомель. А хтось не погодився на евакуацію й залишився в підвалі. Я вважаю, що це загальнонаціональна проблема — неготовність влади і громад до війни. У всіх сенсах. І йдеться не лише про Гостомель, Озера, Горенку, Мощун чи ще якесь селище, де мешканці залишилися в небезпеці.  

Місцеві влади по всій країні (за рідкісними винятками) продовжували займатися своїми справами. 23 лютого відбулася сесія Гостомельської селищної ради, затвердили бюджет на 2022 рік в розмірі 408 мільйонів , розглядали земельні питання, зміну цільового призначення землі. Розподілили 408 млн грн майбутнього річного прибутку. Жодне питання в порядку денному не стосувалося захисту цивільного населення і підготовки до вторгнення. 

Але на інформацію, яка лунала у ЗМІ, місцева влада мусила реагувати і вжити заходів.  

Який алгоритм дій у разі нападу? Які адреси бомбосховищ? Скільки їх? Які маршрути евакуації? Я повторюю всі ці питання, бо вони актуальні для громад і сьогодні. Цей трагічний досвід не повинен минутися марно. Занадто високу ціну заплачено.  

— Як вдавалося триматися разом і повідомляти людям інформацію? 

— Можливості були дуже обмежені. Територіально я міг діяти тільки в невеликому радіусі від свого укриття. Місце збору в нас було у визначений час біля генератора — сходилися зарядити телефони, набрати води, обмінятися інформацією, побачити одне одного, підтримати, підбадьорити, обговорити можливості співпраці й евакуації. Я там давав якісь інструкції, як нам взаємодіяти у разі тих чи інших ситуацій.  

Другого березня частина вулиці, на якій я проживаю, потрапила під мінометний обстріл. Загорівся сусідський будинок. І я навіть не побачив, що в цей же час, коли ми намагалися загасити пожежу в сусіда, було розбито й мій будинок.  

Зруйнований росіянами будинок Юрія Марчука 

Тоді моя родина перебувала в батьків, там безпечніше, є великий підвал. Там заховалося десятеро осіб, чоловіків було троє.  

Ми вибігли, щоб якось хоча б убезпечити перекидання вогню на сусідні будинки.  

Вулиця одностороння. З іншого боку вулиці — озеро. Ми набрали відер і максимально намагалися локалізувати полум’я, оскільки загасити повністю підручними засобами вже було неможливо. Міни рвуться, а ми бігаємо з відрами до озера. Я склав долоні рупором і почав кричати, кликати людей на допомогу. Здивувався, скільки людей прийшло з сусідніх вулиць. Узагалі, чоловік двадцять було. Пожежу ми локалізували. 

— А виїхати можливості не було, бо в повній окупації Гостомель опинився з перших днів? 

— Люди виходили, виїжджали, та це була така собі «рулетка». Декому вдавалося виїхати, а декого, хто їхав приблизно тоді ж і тими самими маршрутами, розстріляли.  

Тобто цілеспрямовано були обстріляні легкові автомобілі з цивільними людьми. Загинуло багато цивільних під час спроби евакуації. Сусіди, друзі, родичі. Мій брат намагався евакуюватися, потрапив під прицільний обстріл поблизу ЖК «Покровський». Він їхав з родиною — батько, мама, вони загинули на місці. Брат був поранений і потрапив до лікарні. Сусід їхав ззаду за ними, теж загинув на місці. Тримався дуже високий рівень небезпеки, і прийняти для себе рішення їхати з дитиною, евакуйовуватися — це було дуже небезпечно. 

Зруйноване військове містечко у Гостомелі

Я був зв’язаний відповідальністю за родину, бо поруч зі мною були дитина шести з половиною років і дружина, а також родина мого дядька з малою дитиною. Багато нервів знадобилося, щоби пережити це все. Усім, і дітям також. Але де було безпечніше — дорогою під обстрілами чи в безпечному укритті? Я стояв перед найвідповідальнішим вибором у своєму житі. Не ризикувати чи ризикнути, бо багато хто ризикнув і врятувався. Але є й інші — трагічні — приклади. Дружина товариша Галина з дитиною десяти років виїхала на маленькій машині «сітроєн», і її розстріляли з БТРа. Жінку вбили. Це сталося 25 лютого.  

Розстріляний «сітроєн», у якому росіяни вбили жінку 

Того дня виїхало кілька моїх знайомих, і мені буквально забракло 10–20 хвилин, щоб вивезти родину. Але мої знайомі не знали, скільки в них є часу. Коли я почув канонаду і побачив, що вулицею йдуть танки, думки про евакуацію довелося відкласти. Ми отримували інформацію, що танки йдуть по сусідніх селах. Виникало відчуття сюрреалізму, не вкладалося в голові: як це російські танки можуть бути тут, у нас? Тоді варіант евакуації відпав сам собою. 

— Чи траплялися випадки катувань мирного населення в Гостомелі, такі як у Бучі? 

— У таборі «Променистий» було закатовано троє гостомельців. Інший випадок — поруч зі склозаводом «Ветропак» у Гостомелі хлопця вивели й розстріляли в гаражах. Багато людей загинуло під час спроби евакуації. Жінка відхилила штору, щоб подивитися у вікно, що відбувається, і її застрелили. Будинки хаотично обстрілювали просто з незрозумілих причин. Снайпери, які сиділи в ЖК «Покровський» на верхніх поверхах, вели прицільний обстріл усіх рухомих цілей. Жодної логіки в їхніх діях не проглядалося. Навколо панував суцільний хаос. Людське життя нічого не вартувало.  

Територія ЖК «Покровський» у Гостомелі, окупована росіянами 

— Яке з сіл Гостомельської громади постраждало від російських військових найбільше? 

— Найбільше постраждали села Мощун, Горенка. В Гостомелі найбільше постраждали райони Військове містечко, Мостище. Загалом, на кожній вулиці Гостомеля є руйнування, спалені будинки. І на околицях селища, і в центрі. 

Гостомель, площа Рекунова, поряд гостомельський склозавод «Ветропак»

— Наскільки відомо, всі великі підприємства, які наповнювали бюджет Гостомельської громади, зруйновано. Це так? 

— Повністю зруйновано ДП «Антонов». Ми розуміємо, що шансів вціліти в нього не було. Гостомельський склозавод «Ветропак» значною мірою зруйнований. Там складний технологічний процес виробництва. Скловарні печі, що варять скло, не можна було зупиняти. І тепер там сотні тонн скла застигли монолітом. Ці печі вже неможливо запустити заново. Розбомблений логістичний митний хаб «Кюне + Нагель». Всі логістичні склади в Гостомелі зруйновані — «Інтеркарс», «Фокстрот». Їх зрівняли з землею. 

Логістичний центр «Інтеркарс», Гостомель 

— Як думаєте, підприємства росіяни знищували навмисне? 

— Можливо, навмисне. Тому що окремими їхніми діями я був шокований. Якщо танк просто так стояв і цинічно розстрілював у центрі селища житловий комплекс, — навіщо він це робив? Я думаю, окупанти впроваджували тактику «випаленої землі». 

— Можете розповісти про побут в окупації, як вдавалося залишатися на зв’язку? 

— У сусіда поруч еко-ферма, обладнана сонячними батареями. І ось туди ми ходили заряджати телефони. Там були корови. Їх доїли й безкоштовно роздавали людям молоко. Гроші не ходили. Люди ділилися одне з одним останнім. Хто що мав — хто харчі, хто одяг, хто можливість зарядити телефон. Хтось надавав прихисток і укриття. Такі були добросусідські відносини.  

Гостомель, вул. Ювілейна. У перервах між обстрілами люди заряджають телефони 

Спали в підвалі, одягнені. Дітей намагалися вивести на вулицю подихати повітрям. Якусь руханку намагалися з ними зробити. Намагалися жартувати, щоб не передавати їм свій настрій. Але далі від укриття жінки й діти не відходили. 

Діти в підвалі будинку батьків Юрія Марчука в Гостомелі

— До вас заходили російські військові? 

— Було три випадки, коли вони зайшли до нас у двір, їх налічувалося 17 чоловік. Третього березня вони зайшли через город, з боку мого зруйнованого будинку. Прийшли ніби на зачистку після мінометного обстрілу. Зайшли до сусіда, перевірили документи у всіх, хто був у будинку, пройшли через моє подвір’я і дивом не зайшли до нас.  

Вдруге 8 березня я був на сусідній вулиці й почув, що вони ходять по оселях, бо чути було, як б’ють вікна, виламують двері. Я швидко побіг, аби собаку заховати, бо в мене алабай: якщо почне кидатися на них, то застрелять, такі випадки траплялися. У дворі був батько, я йому сказав, щоб він заховав собаку, а сам побіг у підвал попередити родину, що можуть зайти.  

Російські вояки вже були на сусідському подвір’ї, і один із них спитав: «Дядя куда так спєшіш?». Батько подумав, що то сусід-квартирант, бо навіть голову в метушні не підвів. «Ваня, почекай, я зараз собаку закрию», — сказав батько, потім підвів голову й побачив, що там, може, й Ваня, але не той. За парканом стояла купа вояків.  

А вже почало сутеніти, і вони далі не пішли. Того вечора окупанти залишилися в будинку на нашій вулиці, через будинок від нас. Знайшли там запаси їжі й алкоголю.  

А втретє вони прийшли наступного ранку. Постояли під ворітьми. Поки я дійшов, вони розвернулися й пішли до сусіда навпроти. Там вони «зачистили» бар і з повними наплічниками пішли в будинок, у якому розташувалися.  

Ми все поховали — телефони, ноутбук, бо знали, що все забирають. І лише недавно я підійшов до холодильника в хаті й побачив, що на ньому спокійно висить магнітик із портретом Степана Бандери.  

— Перший коридор з’явився 9 березня. Я знаю, що того дня виїхати не вдалося. Що тоді сталося? 

— Розглядалися різні маршрути, варіанти виїзду. Спочатку з’явилася інформація, що можна буде виїхати автомобілями, потім — що тільки автобусами. Потім — що взагалі тільки пішки можна буде вийти до залізниці. Це теж було небезпечно. Варіантів було кілька, і всі небезпечні. Оскільки ми перебували в повній окупації, ворог був скрізь. Ми були в інформаційному вакуумі, майже не мали зв’язку й не могли самотужки прорахувати маршрут. Нам допомагали військові, військова адміністрація. Очікували офіційного «зеленого коридору». 

9 березня з’явилася інформація в соцмережах, що буде «зелений коридор». Але більшості мешканців селища ця інформація була недоступна, оскільки телефони розрядилися. Тоді спрацювало сарафанне радіо. Я бігав по сусідах, повідомляв, щоб готувалися до евакуації. 

Визначили відповідальних людей і так локально поширювали цю інформацію. 

Зібралося надзвичайно багато автомобілів. Близько 300.  

Мешканці Гостомеля готуються до евакуації 

Спочатку евакуація планувалася від Гостомельської селищної ради, потім — від тенісного клубу «Кампа». Люди чекали там і там. Наша мета була — дочекатися офіційних автобусів для евакуації й потім їхати за ними безпечним маршрутом. 

9 березня ми чекали весь день. Точилися запеклі бої в Гостомелі, був мінометний обстріл, а люди з дітьми чекали.  

В очікуванні «зеленого коридору» 

Тут змішалося все — і люди, і коні. Снаряди влучили в конюшню, й вони тікали куди бачили. Поруч їхали ворожі БМП, летіли гелікоптери. Відчуття сюрреалізму і зйомок у якомусь фільмі. 

Я виїхав у центр, щоб сповістити людей. Усі були налякані, і всі тоді були рівні перед обличчям війни: і ті, що на крутих авто, і ті, хто чекав автобусів. У всіх був страх в очах. 

— Не у всіх було пальне. Навіть заможні люди не могли виїхати через це. Війна всіх зрівняла… 

— Так. Нам повідомили, що автобуси не зможуть заїхати в Гостомель, бо це дуже небезпечно. Тому місце збору призначено на іншому кінці Гостомеля — біля «Кампи». Коли ми вже приїхали туди, ворожа БМП підірвалося на міні на мосту через річку Рокач.  

Підірваний ворожий БТР на річці Рокач 

Почався обстріл, кілька людей загинуло. Частина залишилася на ніч на території колонії, бо не ризикнула повертатися додому. Частина пішла назад. Люди простояли з 11-ї години до вечора. З дітьми, батьками, в інвалідних візках, з домашніми тваринами. Тотальний розпач. Люди не знали, що робити далі, бо безпеки тоді не міг гарантувати ніхто й ніде. 

— Автобусів так і не було? А наступного дня? 

— Автобусів так і не було, але люди вже не могли чекати й лишатися в Гостомелі під постійними обстрілами. 

10 березня ми повторили спробу виїхати, самоорганізувалися. Ми розуміли, що їхати доведеться самим. Ці моменти прощання з рідними, які лишалися, були дуже тяжкі. Ти не знав, повернешся чи ні, побачиш рідних своїх іще живими чи ні. Мої батьки залишалися. Сусід мій Олег теж відмовився їхати, зрештою його забрали в полон і відпустили тільки через місяць.  

На 13-ту годину нам повідомили, що начебто є «зелений коридор» але немає домовленості про припинення вогню. Всі мої білі святкові сорочки, в тому числі й весільна, пішли на обмотування машин та людей. 

Нам уже повідомили маршрут, яким більш-менш безпечно їхати. Ми знали, повз які ворожі блок-пости доведеться проїжджати. 

Вирішили їхати по вулиці Інститутській, у бік Бучі. Питання стояло, хто поїде в першій машині, хто очолить колону з 300 автівок. Вона мала бути чітко позначена, що це гуманітарний караван. У машині не повинно бути дітей, в ній мали сидіти люди, які спілкуються російською. Це мали бути чоловік і жінка. Охочих виявилося не багато. Я зголосився їхати в першій машині. Дружину й дитину пересадив кудись назад, до знайомих. Зі мною погодилася їхати дівчина, яка свого часу втекла від війни в Луганську й переїхала до Гостомеля. У неї син 12 років, якого теж посадили в інше авто. Ми вже дорогою познайомилися, Аліна її звати. Дві абсолютно сторонні людини в такий складний момент об’єдналися й поїхали.  

Ми знали, що біля ЖК «Покровський» ведуться обстріли, там під час евакуації вбили моїх родичів, мера Гостомеля Юрія Прилипка там убили, багатьох людей там розстріляли.  

Ми вдало вибрали час — 13:20, це був час обіду.  

Також ми знали, що на верхніх поверхах багатоповерхівки сидять снайпери і бачать набагато більше, ніж ми. Ми зупинилися, вийшли з машини й пішли у бік ворожого блокпоста. Один росіянин одразу заскочив у БМП і розвернувся в наш бік. Часу на обговорення в нас не було. Ідем? Ідем. Ми сказали, що ми цивільні, просимо гуманітарного коридору. Аліна, за домовленістю, мала плакати й проситися. Вони сказали, що туди не можна, бо там ЗСУ, і рекомендували нам їхати у бік Білорусі. 

Напередодні рашисти з попами московського патріархату теж рекомендували мені їхати у бік Білорусі. Буцім лише туди вони можуть забезпечити коридор.  

Ми сказали, що будемо самі домовлятися зі Збройними силами України. І вони, очевидно шоковані кількістю автомобілів, дозволили нам їхати далі. 

Евакуація

Уся дорога була в осколках, частинах розбитої техніки. Нас шокувало побачене. Бо ми сиділи в себе в будинках, у підвалах і не уявляли, що коїться навколо. Пошматована техніка, останки тіл, розстріляні цивільні авто. 

Наступний блокпост був на вулиці Бучанське шосе. Але нас врятував час обіду, вони були зайняті. Ми пригальмували, та на нас не відреагували. 

Ми доїхали до Бучі, приєдналися до колони, яка офіційно виїздила від Бучанської міськради. Далі через селище Ворзель, Михайлівку-Рубежівку, і вже за Житомирською трасою був наш блокпост.  

Потім оцей алгоритм дій ми передавали тим, хто евакуювався після нас. Ще 3–4 дні тривала евакуація. 

Рух ЧЕСНО

— Вивезли своїх рідних і потім повернулися до Гостомеля? 

— Я завіз родину в безпечне місце й почав думати, як повертатися. Не було часу розслаблятися. Кілька моїх знайомих записалися в тероборону і були в Білогородці. Я приєднався до них. Навпростець від мого будинку в Гостомелі до місця, де ми перебували, десь 20 кілометрів. Але військові не дозволяли повертатися. Я відчував нашу позитивну тенденцію в боях, мости лежали зруйновані, ворожа техніка — знищена нашою артилерією. Я чекав моменту, щоб зайти в Гостомель. У мене був зв’язок із людьми в окупації, і я розумів, що там коїться. Тому була чітка координація дій та інформування наших військових щодо розташування ворога. Ми чітко знали, коли росіяни почали відступати. Навіть в останні дні, коли вони тупо грабували Гостомель, було зрозуміло, що тікатимуть. Останні дні березня вони тупо сконцентрувалися на мародерстві. 

30 березня ворог уже почав тікати через Гостомель у бік Блиставиці й на Білорусь. 

31 березня ввечері мені повідомили, що всі окупанти виїхали з Приірпіння. 

1 квітня я вирішив заходити в Гостомель. Ми скоординувалися з військовими та ще кількома людьми й заїхали через Стоянку й Ірпінь. 

— Яке перше враження від побаченого? 

— Це був шок. Цього словами не передати. Це якийсь апокаліптичний сюжет фільму, і мозок відмовлявся сприймати побачене як реальність. Дерева лежали на шляху, розбита військова техніка, спалені машини, вбиті містяни прямо на дорогах. Відчуття сюрреалізму. І жодної живої людини. Місто наче вимерло.  

Впевненості, де можна буде проїхати, не було, і ми, на власні страх і ризик, їздили, й іноді фізично доводилося розчищати дорогу. 

Ми проїхали через Ірпінь, там зустріли наших хлопців із ЗСУ. Через військовий шпиталь далі й повз автопарк старим мостом, заклали щит, бо міст був підірваний, по ньому заїхали. 

Убиті росгвардійці на мосту через річку Ірпінь 

Знищені, спалені будинки, зустріли кількох людей у Гостомелі, чорних, брудних, які щойно повиходили з підвалів. 

Ми набрали в пекарні хліба, роздавали тим, кого зустрічали. Люди цілували хліб. Це було вражаюче видовище. Люди місяць не бачили хліба. 

Перший будинок при в’їзді в Гостомель 

Я заїхав в Гостомель близько полудня, а до батьків додому добрався вже пізно ввечері. 

Бійці тероборони в Гостомелі 

У військовому містечку, в підвалі старого будинку, люди взагалі були залякані, плакали, обіймалися, вони не могли повірити, що це все скінчилося. Вони навіть запитували, чи взяли Київ. Уявляєте, в яких шоці й страху вони там сиділи без жодної інформації ззовні! 

Мешканці військового містечка в перший день після визволення Гостомеля 

Другого квітня ми з моїм колегою Андрієм Ткачуком вивісили на балконі Гостомельської селищної ради прапор України. 

Юрій Марчук та Андрій Ткачук вивісили прапор України на будівлі Гостомельської селищної ради 

— Скільки, на вашу думку, знадобиться часу для відновлення інфраструктури Гостомеля?  

— Думаю, не менше п’яти років, і то за умови, що війна закінчиться найближчим часом. Відновлення житлового фонду, за оцінками експертів, потребує від восьми до десяти років.  

Рух ЧЕСНО

— Як тепер житиме селище? Хто і як зараз виконує функції влади в громаді? 

— Сподіваємося на якісь програми підтримки. Але для того, щоб розпочати відновлення, потрібні гарантії безпеки. Має закінчитися війна. Вона закінчиться тоді, коли росіяни відповідатимуть за те, що накоїли.  

21 березня, під час окупації Гостомеля, указом президента було створено Гостомельську селищну військову адміністрацію. На жаль, між громадою та керівництвом військової адміністрації виникають непорозуміння, оскільки це перша і єдина військова адміністрація саме селищна. Немає координації дій із апаратом ради, з депутатами, неналежна комунікація з громадою. Сесійні засідання селищної ради не проводяться, оскільки на час дії військової адміністрації повноваження депутатського корпусу призупинені. Як мінімум, це ускладнює процес виділення коштів на нагальні потреби.  

— Гостомель потроху відновлюється?  

— Після визволення від росіян в адмінбудівлі розмістився спільний координаційний штаб працівників поліції, прокуратури, СБУ, МНС. Проводилися слідчі дії, розмінування, документування злочинів. Розбирали завали на території підприємств і поблизу багатоповерхівок. Чимало міжнародних громадських організацій, благодійних фондів, волонтерів допомагали людям у селищі подолати наслідки дій окупантів. Також працювали фахівці комунальних служб, які займалися відновленням зруйнованих інженерних мереж та об’єктів критичної інфраструктури.  

Триває робота експертів із оцінки втрат майна. На сьогодні мені відомо, що в Гостомельській громаді повністю зруйновано 1283 будинки, пошкодження 1 та 2 категорій отримали 3574 помешкання. Це інформація з військової адміністрації. Саме стільки заяв про пошкоджене майно подали мешканці Гостомельської громади до ЦНАПу. 

— Де зараз живуть люди, котрі втратили все? 

— Переважно в родичів, знайомих. Багато жінок із дітьми лишаються за кордоном. Для тих, хто втратив житло, в селищі обладнують два модульних містечка. Заяв на проживання в них подало понад 400 сімей. Але це ще не почало працювати. Сподіваємося на відкриття до осені. 

— Який настрій в людей у селищі? Чи багато повернулося? 

— Повернулися переважно чоловіки. Жінки з дітьми в основному поки що не почуваються тут у безпеці. Про настрій говорити важко, люди пригнічені після пережитого, але є надія, що найстрашніше вже позаду. Тому потроху повертаються, намагаються відновлювати свої будинки, квартири, садять городи, збирають урожай.  

Залишаються дві великі проблеми, властиві всім деокупованим територіям. Перша — руйнування об’єктів критичної інфраструктури: садочків, шкіл, котелень, друга — руйнування об’єктів бізнесу і втрата всіх податків, які наповнювали бюджет. З відновленням цих об’єктів ситуація складна. Коштів на їх відбудову немає. Дуже сподіваємося на підтримку міжнародних донорів, бо розуміємо, що в Україні зараз усе має працювати на перемогу.

Більше статтей Олени Жежери читайте за посиланням.