ЧИМ ДОБРОДІЙНИЙ ФОНД ЗАВАЖАЄ ПРОКУРАТУРІ?

...Скажу вам чесно, якби я побачила, що дорослий чоловік б’є дітей у лісі кропивою, то також побігла б у міліцію або прямо до прокуратури із заявою. Саме так і вчинили вчителі Брусилівської школи (Житомирська область), коли проїжджали по лісу і побачили таку мальовничу картину. Тим більше, вони знали: чоловік, Дмитро Савченко, — один із засновників добродійного фонду «Центр соціальної реабілітації дітей», а підопічні — його вихованці. Проте педагоги аж ніяк не припускали, яку «кашу» заварюють своїм, на перший погляд, добрим учинком.

За фактом побиття кропивою...

Буквально через кілька годин у двір будинку, що займає центр, в’їхала машина з працівниками міліції, які силою почали затягувати в машину 14-річну Олену Лиман — головну «винуватицю» того, що сталося. Діти, а їх у будинку всього восьмеро, почали чіплятися за дівчинку, намагаючись не дати її забрати. Виникла сутичка з працівниками міліції, в якій, природно, найбільше постраждали діти (хоч якусь підготовку наші браві «захисники» все ж таки пройшли!): у двох медики зафіксували численні садна та синці, а у Віталика Мартинова після удару об машину — струс мозку. Дівчинку все-таки забрали. У машині її змусили підписати якийсь папір і відпустили додому. Що було в тому папері, Олена так і не зрозуміла.

Зрозуміти дітей, які так несамовито захищали свою сестру і маму — Ганну Савченко, директора центру, дипломованого педагога й опікуна чотирьох хлопців і дівчат, можна. Останній, до речі, також перепало: довелося постояти з заломленими руками обличчям до капота. Не дуже давно точнісінько так само відвезли шестирічну Людочку Пількевич і віддали на усиновлення в Італію. Можливо, дівчинка потрапила в гарні руки, але Ганну (офіційного опікуна) і Дмитра вона вже називала «мамою» і «татом», вважала їх рідними. Крім того, у центрі в дівчинки залишилися рідні брат і сестра, тобто, по суті, вельми жорстоко була розірвана сім’я. Більше дівчинку ніхто ніколи не бачив. Чиновники пояснюють це необхідністю дотримуватися таємниці усиновлення.

Проте, незважаючи на пережиті хвилювання, 2 вересня діти пішли до школи. Там їх знайшли працівники міліції і силоміць забрали Віктора Лимана. Після цього діти втекли зі школи і більше там не з’являлися. Вітю ж протримали в міліції близько п’яти годин, примушуючи, як і сестру, підписати якісь папери. А через чотири дні міліціонери знову опинилися біля дверей центру, ввірвалися в будинок, забрали двох хлопців — Вітю і Сашка Волощуків — і відвезли їх у Житомирський притулок, де тримали в ув’язненні за гратами. Хоч як намагалася Ганна звільнити дітей з притулку, нічого не вийшло. Трохи пізніше Сашкові, слава Богу, вдалося втекти, а Вітя, за його словами, дуже боявся нової зустрічі з міліціонерами і залишився в притулку. Весь цей час хлопчика тримають в ізоляції і не дозволяють побачитися навіть із рідною бабусею, якої, між іншим, ніхто не позбавляв права спілкування з онуком.

Сьогодні всі мешканці центру поїхали з Брусилова, ховаються на міських квартирах у Києві: діти бояться потрапити в притулок, а проти Дмитра Савченка порушено кримінальну справу за фактом «побиття дітей кропивою».

«Ми самі вирішили, як нас покарати»

Наша зустріч із учасниками подій відбулася в столичному парку Перемоги, де діти розважалися на атракціонах. Видно, що хлопці люблять Ганну з Дмитром. Вони буквально «виснуть» у них на шиї, причому маленькі за кожної нагоди сідають на коліна, обіймають, весело і невимушено розмовляють, упевнено просять ще раз проїхатися на машинці, пограти в автоматах. Словом, вони ніяк не схожі на таких, кого постійно б’ють і залякують. Якщо не знати обставин справи, ніколи не скажеш, що на прогулянці опікуни й опікувані. Це, скоріше, дружна і галаслива сім’я, де всі люблять одне одного. Мені навіть здалося, що дорослі більш ніж треба розпещують дітей.

— Не вважаю, що ми занадто балуємо, — усміхнулася Ганна. — Хоча, звісно, хочеться, щоб вони хоч якось компенсували ті роки, що провели в цілком недитячих турботах. Діти зазнали дуже багато лиха. Над ними знущалися, тримали в підвалі на ланцюгу, вони пройшли вулицю, пережили зрадництво найближчих людей, голод і холод. Дехто дотепер заїкається, легко лякається. Поки не потрапили до нас, багато пропустили зі шкільної програми. Ось лише зараз нам з превеликим трудом вдалося домогтися, щоб старші наздогнали своїх ровесників і склали іспити в 8-й клас. А тут — така історія...

— До школи вони тепер не ходять?

— Перевідні екзамени за 7-й клас діти не склали (вони мали відбутися саме у вересні): до школи не ходять, бояться. Виходить, знову доведеться наздоганяти.

— Як ви думаєте, вам удасться відстояти Вітю?

— Душа болить за хлопчика. Ми його ледве відігріли. Спочатку він сидів, устромивши голову у светр, і ні з ким не розмовляв. Поступово почав відходити, спілкуватися з нами і дітьми, знову навчився сміятися. Дитина із задоволенням училася, у Віті виявилося безліч талантів. Тепер я просто боюся за його психіку.

— Вам не важко з чужими дітьми?

— Що ви! Це вже давно наші рідні діти.

Відчувається, що говорити про своїх дітей Ганна може годинами. У кожного особливий характер, навички: один — дуже хазяйновитий, любить займатися домашніми справами, у Брусилові він і траву косив, і кроликів годував. Інший — дуже надійний. Третій — вибуховий, бешкетливий, але добра і славна людина. Четвертий — найрозумніший, розвинений, з високим рівнем інтелекту.

— Ганно, як виникла кропива як виховний засіб?

— А ви запитайте в самих дітей.

Діти принишкли, трохи пом’ялися, а потім Олена спробувала пояснити:

— Ми самі вирішили, що нас потрібно покарати саме так.

— Що ж це ви таке вчинили?

— Ну, я не хотіла б говорити.

— Часто вас карають?

— Ні, тільки коли заслуговуємо. Буває, мама або тато говорить: «Якщо сама усвідомила, то і не каратиму».

Прокурорський нагляд у дії

Слід зауважити, що закрити Центр соціальної реабілітації дітей районна прокуратура і прокуратура Житомирської області намагається вже не вперше. «Сам вид дитячого закладу і форми його діяльності не відповідають вимогам закону», — писала Житомирська прокуратура 1999 року. Одна з основних претензій — діти живуть у центрі не 90 днів, визначених законом для реабілітації неповнолітніх, а значно довше. Крім того, «такий вид дитячого закладу не передбачений ні Законом України «Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальних закладів для неповнолітніх», ні положеннями про відповідні дитячі інтернатні заклади для дітей-сиріт». Для усунення порушень прокуратура вимагала провести державну перереєстрацію центру в дитячий добродійний притулок.

Як пояснив Дмитро Савченко, це не влаштовувало засновників центру з цілої низки міркувань. Вони внесли необхідні зміни до статуту організації, і справа, завдяки допомозі найрізноманітніших людей — від журналістів до депутатів Верховної Ради, — потихеньку затихла. Але ненадовго.

Як зазначено в скарзі, спрямованій Ганною Савченко до МВС України, у 2001 р. прокурор району пан Кучеренко близько шести разів особисто відвідував із перевірками її приватний будинок, в якому розташований центр. Причому під час кількох перевірок самої пані Савченко на місці не було. Анітрошки не переймаючись цим фактом, прокурор, за словами дітей і працівників Центру реабілітації, користувався особистим комп’ютером, переглядав папери, ставив запитання обслуговуючому персоналу і дітям. Останніх, до того ж, лякав тим, що вони будуть розформовані і направлені до спецшкіл і дитячих притулків. Такі перевірки вкрай негативно впливали на дітей, і без того психологічно травмованих подіями минулого життя.

Здійснення прокурорського нагляду не припинялося і в нинішньому році. Правда, на щастя для дітей, він зводився до виклику в прокуратуру Дмитра Савченка, який за документами є лише засновником добродійної організації і не має відношення до виховання дітей. Його завдання — знаходити кошти для утримання центру. Проведені ж неодноразово фінансові перевірки не виявили жодних порушень. Їх, власне, і не повинно бути: комерційну діяльність Центр не здійснює, суми через його рахунки проходять незначні — здебільшого на харчування дітей, побутову хімію, зарплату працівникам та інше. Основний дохід — добродійна допомога зарубіжних церковних організацій.

Якийсь час здавалося, що справа знову «загасає», але тут вибухнула «кропивна» історія. Звичайно, ніхто не заперечує, що контролювати приватні організації, які займаються вихованням дітей, необхідно. Відомі випадки, коли «притулки» відкривали психічно ненормальні люди або відверто кримінальні елементи. Але в цьому разі достатньо просто поговорити з дітьми, заглянути в їхні очі, і стане зрозуміло — їм у мами Ганни і тата Дмитра добре, набагато краще, ніж у своїх рідних батьків або в державних інтернатах. Хлопці живуть фактично в повноцінній сім’ї, їх годують, одягають, узувають, виховують і розвивають, причому не за державні кошти.

У чому ж річ, чим викликана така підвищена увага до центру? У цьому намагалася розібратися комісія управління у справах неповнолітніх Державного комітету у справах молодіжної політики, спорту і туризму, що побувала в Брусилові цього тижня. Її результати будуть обнародувані в найближчий час.

Але в будь-якому разі Ганна і Дмитро Савченки більше не мають сил підтримувати добродійну організацію. Єдине, що вони хочуть, це визволити Вітю Лимана, оформити опікунство на чотирьох дітей, які залишилися, і зажити звичайним сімейним життям. І ще: хоча б щось дізнатися про долю зниклої дочки — Людочки Пількевич.

Кожному безпритульному по путівці в табір

Близько 100 тис. наших дітей позбавлені батьківської опіки, 28 тис. з них торік побували в притулках для неповнолітніх (за перші півроку 2002 р. там «відзначилося» 16 тис.). Здебільшого — це жителі міст, яких майже вдвічі більше, ніж вихідців із сільської місцевості. У фахівців викликає тривогу збільшення в притулках кількості дітей із повних сімей (близько 3 тис. за перші шість місяців нинішнього року). Власне кажучи, це і не дивно. Адже найчастіша причина, через яку дитина вибирає вулицю, — конфлікт у сім’ї (близько 18% випадків). Далі йдуть конфлікти в школі, з однокласниками і сексуальне насильство, причому відсоток останніх також неухильно зростає.

Викликає тривогу і здоров’я «дітей вулиці»: з них практично здорові лише менш як третина. Близько 70% — носії тих або інших хронічних захворювань — туберкульозу, сифілісу, дуже великий відсоток дітей страждають від глистних інвазій і педикульозу, мають психічні розлади, є інвалідами і токсикоманами. Проте час перебування навіть у найкращому державному притулку обмежено законом і становить 90 днів. Уже не кажучи про те, що умови утримання в багатьох з них, як, утім, і в дитячих будинках або інтернатах, далеко на найкращі, тож діти з них тікають. Тому останнім часом держава зайнялася розвитком приватних закладів.

Найактивніше зростає сьогодні мережа дитячих будинків сімейного типу. По суті, вони являють собою окрему сім’ю, що складається з мами, тата (іноді тільки одного з них) і дітей: причому як рідних, так і взятих на виховання. Останніх повинно бути не менше п’яти, але й не більше десяти. На відміну від державних закладів, жити в такому будинку дитина може не лише до повноліття, а й до досягнення повної соціальної зрілості — на час навчання в середньому технічному або вищому навчальному закладі. Загалом, усе як у звичайній сім’ї. В Україні вже створено 112 таких будинків, де виховується 1100 дітей, 852 з них узяті на виховання.

Згідно з новою квітневою постановою Кабміну, держава повинна надавати всіляку підтримку починанню: посприяти в придбанні житла, виділяти гроші на харчування дітей, купівлю для них одягу, взуття, ліків, іграшок, книжок, словом, усього, що необхідно для нормального існування і розвитку дитини. Такому дитячому будинку може бути виділена земельна ділянка для ведення підсобного господарства і транспорт. Більш того, батькам-вихователям не лише виплачується грошове утримання, з якого йдуть відрахування до Пенсійного фонду (отже, робочий стаж), а й гроші на оздоровлення влітку — щоб їхні власні діти не почувалися обділеними порівняно з узятими на виховання.

Насправді все виглядає, звісно, не настільки райдужно. Адже основна вага витрат на дитячий будинок сімейного типу лягає на місцеву адміністрацію, яка з великим небажанням погоджується на таку видаткову статтю в бюджеті (всі призначені дитині гроші — аліменти, пенсії й інші переказуються на її особистий банківський рахунок). Навіть у самій столиці немає жодного такого будинку (хоча в Київській області їх більше, ніж у всіх інших регіонах країни — 16). Немає жодного дитячого будинку сімейного типу в Івано-Франківській і Херсонській областях, по одному діють у Вінницькій і Львівській областях.

Крім «швидких невідкладних» заходів, держава намагається вживати і превентивні. Влітку цього року в різних регіонах країни проводилися цільові профілактичні рейди з виявлення безпритульних дітей, дітей з девіантною поведінкою. За попередніми даними, понад 11 тис. таких неповнолітніх направили на спеціальні зміни в оздоровчі табори, табори праці і відпочинку, військово-спортивні, трудові загони й об’єднання. Працювали 63 оздоровчі табори для «важких» підлітків, створені управліннями у справах неповнолітніх разом із військкоматами. Там діти могли не тільки відпочити, підлікувати нерви, а й скинути агресію, що накопичилася, у спортивних і військових іграх. У Київській області 200 таких хлопців побували в оборонно-спортивному таборі «Січ», у Миколаївській області 104 маленькі бурлаки і жебраки відпочили в «Партизанській іскрі». Організовувалися зміни і спеціально для дітей з притулків. А в Запорізькій області на одній із змін діти з притулків відпочивали разом з обдарованими дітьми.

Проте цілком вирішити проблему дитячої безпритульності без поліпшення економічного становища в країні навряд чи вдасться: саме від безпорадності і безперспективності життя дорослі починають зганяти свою злість на дітях. І ніякі державні притулки, інтернати і дитячі будинки ситуацію не виправлять: здорова дитина може вирости лише в нормальній сім’ї, де про неї піклуються і люблять. Усвідомлення цього змусило уряди як розвинених зарубіжних країн, так і України зайнятися розвитком мережі приватних дитячих будинків, прийомних сімей, притулків, у яких працюють ентузіасти, люди, що щиро люблять дітей і бажають їм допомогти. Головне — не загасити цей ентузіазм на самому початку.