Чи витримає Україна новий 25-річний трагічний цикл?

Хто спостерігав за процесами відродження в Україні, можливо, звернув увагу на своєрідну циклічність, яка простежується в розвитку країни. Все починається приблизно однаково: спочатку відбуваються демократичні перетворення, які тривають у середньому близько десяти років. У цей період з’являється обдарована молодь, на яку покладають багато надій. Але як тільки настає час реалізації сподівань, наступає 25-річний період «покарання за надії». Перед найобдарованішими постає питання: працювати «в стіл», продатися черговій бездарній владі чи переїхати до Москви? Щоправда, тепер вже можна і на Захід.

За такою схемою все відбувалося в
20-ті роки під час відродження, яке дістало згодом назву «розстріляного». Потім, у 60-ті, все повторилося, щоб поступово перейти у безнадійну культурну стагнацію в період правління Щербицького. Потім вибух надій у 90-ті, щоб знову…

А справді, що на нас чекає в найближчі роки? Чи не стануть нинішні вибори вступом до нового 25-річного історичного культурного регресу? Якщо так, то чи витримає нову стагнацію українська культура, яка тільки почала давати перші паростки?..

Власне, навколо цього кола питань і йдеться в розмові оглядача «ДТ» з президентом Національного університету Києво-Могилянська академія, професором В’ячеславом БРЮХОВЕЦЬКИМ.

— В’ячеславе Степановичу, чи можна вважати те, що відбулося за останні тринадцять років, національно-культурним відродженням, як це було всередині двадцятих років?

— Відродження, яке почалося приблизно у 1925 році після відомої літературної дискусії і дало блискучі плоди, дуже швидко, вже в 1928 році, почали нищити. Коли ж у 1930-му відбувся процес СВУ, «українізація» практично закінчилася. А голодомор у 1933 році, протестне трагічне самогубство Миколи Хвильового і все інше — це вже наслідок, який і привів до того, що це відродження стало «розстріляним».

— А що ми спостерігаємо сьогодні і чого можна чекати завтра?

— Сьогодні розвиток української культури не підтримується державою. Нині немає нічого подібного до того, що було в
20-х роках, коли біля витоків українського ренесансу стояли такі державницькі постаті, як Скрипник, Шумський та багато інших яскравих особистостей. У наші часи держава жорстко диктує умови, в яких важко говорити про культуру або відродження…

— Відродження в 60-ті роки держава теж, м’яко кажучи, не підтримувала, але його сплеск був дуже відчутний. Чому він не відчувається зараз?

— Не згоден, відчувається! На мій погляд, сталося дуже багато позитивного. Я не прихильник точки зору, що ми зовсім втратили ці 13 років для розвитку культури, бо є дуже багато речей, які можна назвати фундаментальними і які згодом дадуть результати. Головне — прийшло покоління, яке відрізняється й від покоління 20-х років, і від шістдесятників. До речі, навіть таке потужне явище, видатний феномен української культури, як шістдесятництво, не було суцільною ідилією — там були свої зрадники, графомани. Нині прийшли зовсім інші люди — освіченіші, тому що відкрилися шлюзи для інформації з усього світу. Позитив уже в тому, що нове покоління має змогу зі всім познайомитись і зробити власну оцінку. Для цього потрібен час, великі інтелектуальні зусилля і мудрість, яка приходить з віком. Отже, не будемо нервувати — поки що рано збирати врожай наших зусиль, треба наполегливо плекати паростки.

На теренах Києво-Могилянської академії підготовлено чимало українських інтелектуалів. Так, це ще зовсім молоді люди. Дехто з них видає тільки свої перші книжки, але подивіться, скільки літературних творів вони друкували й друкують у стінах академії в своїх студентських часописах «Могила», «Центр Європи», «Чернетка», «Клякса», «На плацу», «Майдан Могилянки»… Молоді автори публікуються в інших виданнях — іде нормальний процес накопичення енергії.

Важливо і те, що у молодих людей покоління епохи незалежності з’явилися нові можливості бачити світ, у тому числі й світ культури. Вони досить багато їздять за кордон, де можуть познайомитися з досягненнями духовного життя людства, зразками новітнього мистецтва. Все це теж повинно дати свій результат. Сьогодні молодь працює в дуже несприятливих умовах, які великою мірою диктуються нецивілізованим ринком. Поки що це ринок рекетирів, які буквально знищують українські книжки, фільми, художні полотна, сам дух України...

Треба створити певні умови, тому що нація фактично чотири століття була переслідувана. У неї постійно відчахували верхівку інтелектуальної і культурної еліти, починаючи з татаро-монгольських часів, а потім і в добу гетьманщини. Це найсильніше стало відчуватися після Богдана Хмельницького, а особливо виразно після Мазепи, коли все українське дуже активно і послідовно знищувалося… Не мовлю вже про радянські часи...

— Але для цього треба створити демократичні правила гри, які дозволять молодим людям розкрити свої здібності. А де ті сили, які вироблять ці правила? Радикальні націоналісти — здебільшого малоосвічені люди — нанесли стільки шкоди справі українізації, що до цього не додумалися б і її вороги. Хай своїх опонентів «закатывают в асфальт» інші сили, а національне відродження повинно працювати у білих рукавичках, з великою повагою до інших культур. До речі, українське відродження 20-х років продемонструвало, як треба підтримувати розвиток інших культур. Чи не так?

— Звичайно. Візьмемо, наприклад, один виразно антиукраїнський закон, прийнятий Верховною Радою. Він забороняє рекламу іншою мовою, ніж українська. По-перше, цей закон, як і багато інших у нас, не діє, і гарант Конституції на це не зважає. Але головне — таким чином не створюються умови для нормального функціонування української мови, а навпаки, у певної категорії людей свідомо провокується відраза до такої сваволі. Думаю, це дуже продумана антиукраїнська акція.

Прикро, що її гаряче вітали деякі наші «патріоти». Я не раз казав: існує демократичне розв’язання проблеми. Взагалі, ніхто не має права вказувати, якою мовою я хочу давати оголошення в газеті. Уявіть собі, що американці чи канадці з британцями заборонили у себе рекламу іншими мовами. Це ж нонсенс. Тим більше, що є дуже простий, ефективний і демократичний шлях — давайте рекламу будь-якою мовою, але сплатіть за це певний податок, і спрямуйте його на розвиток української культури.

— До речі, в такий спосіб можна було б врятувати й українське кіно, в якому наші митці добилися світового визнання.

— Цілком правильно. Але наше кіно так само свідомо знищується, незважаючи на те, що і зараз з’являються дуже талановиті молоді люди. Вони могли б зробити славу українському кінематографу, але все поглинуло засилля низькопробного штибу американського кіно. Голлівуд в цьому звинувачувати немає сенсу — він продукує і цікаві фільми. А комусь вигідно купувати дешеві й бездарні. Цю гидоту практично не показують в американських кінотеатрах, не кажучи вже про телебачення, де все регулюється відповідним чином. А вихід дуже простий — платіть податок за показ такої продукції і направте його на розвиток українського кінематографу. Через певний час на ці гроші з’явиться українське кіно, яке буде достойно конкурувати і з американськими, і з російськими фільмами.

Найбільший спротив американізації кінопродукції вчинила Франція, саме в такий спосіб. Там не зустрінеш таких задушливих обійм примітивного дешевого кіно, як на постсоціалістичному просторі. Поки політична псевдоеліта, яка править Україною, не буде українською за духом, так триватиме й надалі.

На жаль, зміна психології суспільства — не такий простий процес. Можливо, повинно змінитися не одне покоління, поки суспільство позбудеться синдрому боротьби-протистояння. Навколишній світ, якщо він розвивається, існує тільки в діалозі. Протистояння означає війну — «хто не з нами, той проти нас»…

— І все ж, будьмо щирі, ми програємо боротьбу за душі в незалежній Україні. Нещодавно я побував на книжковому ринку на Петрівці і мене вразило, що українські книжки можна купити десь, здається, на п’ятдесятій лінії в якомусь зачуханому кіоску. Й видані вони не кращим чином...

— Недавно я повернувся зі Львівського книжкового форуму. Там були представлені блискучі видання українських книжок. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», думаю, є одним із найкращих дитячих видавництв у світі. Або взяти харківське «Фоліо». І Видавничий дім «Академія» видає дуже пристойні книжки. Не кажучи вже про «Дух і літеру» або «Основи», які за інтелектуальною напругою своєї продукції стоять цілком на європейському рівні. Отже, у нас є дуже багато цінного і високоякісного…

— Але де ж ці книжки?

— Оце вже інша річ, чому у нас немає організованого продажу, який знову ж таки не регулює держава. Є певна совковість книготоргівлі, що потрапила в руки людям, байдужим до української культури. Чому до нас хлинула російська література, здебільшого низькопробна? Тому що російська держава зняла відповідні податки, зробила пільги і книжка стала дешевшою. Зараз відомство Чижа хвалиться: «О, нарешті ми зробили нові правила!»… «Що — нарешті? Тринадцять років пройшло! Ми своє книговидання загнали невідомо куди, а тепер робимо пільги».

По-друге, ми не виставляємо заслін — мито, як це робиться в будь-якій нормальній країні, на ввезення книжок. І це мито треба використовувати на розвиток національної видавничої справи. Сьогодні, справді, введено пільги для наших книговидавців і, думаю, це дасть свої результати.

Нарешті, хто відповів за послідовно проводжувану лінію не допускати українські видання в продаж, а потім цинічно заявляти, що їх не купують?..

Минулого року на книжковому ярмарку у Франкфурті мені було соромно за український павільйон. Там представили кілька альбомів про Президента, були ще якісь видання, які нікого не цікавили. Ми досі мислимо ідеологічними категоріями. Кому в світі потрібні такі альбоми?

— Вони й тут нікому не потрібні…

— А там взагалі це просто смішно, тому що навіть маленькі Македонія, Словенія представили прекрасні експозиції, а на українському стенді не було нічого такого, що б могло зацікавити іноземця. Половина видань взагалі була російською мовою. А тим часом Іван Чиж доводив, що у нас прекрасний павільйон. Відвідувачі, незвиклі до совкових ідеологем, лише стинали плечима…

— А чому так сталося? Адже у 1989—91-х роках стільки надій було пов’язано з незалежністю…

— Недавно ми вели дискусії на ТВ разом із паном Курасом, і я йому сказав: «Пригадуєте, як ми свого часу були по різні боки барикад на телебаченні: Кравчук, ви, комуністичні пропагандисти — з одного боку, і рухівці, оті найперші, — по інший бік?» Це фактично був перший прямий ефір. Тоді рухівці виграли. А зараз ми начебто і заодно з вами, тільки чомусь нічого не виходить. І Курас дуже добре відповів: «Знаєте, чому не виходить і чому зараз такі підлі часи? Тому, що об’єдналось гірше, що було й у наших, й у ваших рядах, і взяло владу».

Тому і незалежність у нас така дивна. Якось розмовляю по-українськи з однією молодою людиною, а його дитина звертається російською мовою. Я запитую чоловіка: «Ти що, вдома не розмовляєш рідною мовою?» Побачивши моє здивування, він розповів, що батьки, переїхавши свого часу до Києва, віддали його до школи, де він, сільський хлопець, практично не міг говорити по-російськи. А однокласники заявили: «Не навчишся людською мовою розмовляти, будемо бити». «Знущалися наді мною багато, і я не хочу, щоб і з моїм сином таке було» — підсумував він. І це на чотирнадцятому році незалежної України. Що ж змінилося? Проте про що ми говоримо, коли в адміністрації Президента навіть сьогодні відбуваються наради російською мовою...

— Думаю, ваш співрозмовник поділився тим, що пережив на якомусь етапі свого життя кожний українець…

— Але оце враження дитинства засіло десь у хребті. Тому досі у нас в країні не створюється атмосфера, коли б розмовляти українською стало престижно.

— На щастя, є й інші схеми позбавлення від таких комплексів меншовартості. Мій син удома не розмовляв українською мовою, але як тільки поїхав за кордон, почав звідти телефонувати виключно українською — отакий несподіваний вплив Заходу…

— Людина дуже часто національно самоідентифікується якраз за межами своєї країни. Я знаю багатьох людей, які навіть не на Заході, а в Росії відчули себе українцями і почали говорити рідною мовою. Це дуже позитивні речі, тому що розширюється обшир бачення молодих людей…

— Але ж невеличкі — по півтора-два мільйони — прибалтійські народи створили і зберегли свою культуру навіть за радянських часів. У них свій театр, чудові художники, а як поставлена видавнича справа! Як їм все це вдалося?

— За відповіддю на це питання я колись спеціально їздив до Прибалтики. У Литві письменники мені пояснили: у вас, в Україні, духовне життя потужне за індивідуальними виявами, але у ваших містах немає концентрованого культурного середовища. А от нас мало, але все зосереджене на малому просторі й тому його видно, тому воно має загальнонаціональний, а отже й загальнолюдский потенціал…

— Резонно. Відсутність концентрації у нас надзвичайно відчутна. До того ж, це виробляє негативне ставлення до українського — ми самі собі нецікаві.

— Ото ж бо! У нас в Могилянці зараз експонується чудова художня виставка — історичні полотна, що відбивають наш шлях від пори Трипілля до сьогодення. Але у невикристалізованому київському середовищі про це мало й хто знає. Уявіть собі виставку такої значущості десь в Таллінні — це була б подія загальнонаціонального, загальнодержавного значення…

— А ви можете уявити собі, щоб твори української літератури на Першому каналі представляв глядачам Президент чи віце-прем’єр? Приміром, Леонід Кучма розповідає, що він учора прочитав останню книжку Юрія Андруховича і йому вона дуже сподобалася. Ви посміхаєтеся, а в Європі прем’єри представляли нові видання навіть українських письменників. А де ми можемо побачити нашого Президента, окрім таких попсових «концертів», що про це навіть незручно говорити?..

— Між іншим, я можу уявити собі ситуацію, коли державна людина представить українські твори, бо знає і цінує їх. Ім’я цієї людини — Віктор Ющенко.

— Але після виборів ми можемо дізнатися, що стало ще гірше і з українською мовою, і з культурою. Тоді… Нещодавно я купив книгу Міллєра, що вийшла в Росії, в якій розвивається думка, що Україна — якесь історичне непорозуміння. От якби царський уряд не так тиснув на українців своїми емськими указами і валуєвськими циркулярами, а більш ліберально ставився до них, то Україна сама б «россосалась» і української мови вже давно не було б. А всі утиски пішли тільки на користь українізації. Не виключаю, що це «наукове» дослідження було проведено на замовлення, але чи витримає Україна ще 25 років чергового охолодження?

— Я не погоджуюся з тим, що мови не було б, якби була інша політика царського уряду. Справа в тому, що мову знищити дуже важко. Я навіть мрію написати роботу, яка б називалася «Феномен мови як містичний аналог світобудови». Мова — це щось настільки унікальне, що ми не можемо збагнути у повній мірі. Переконаний — вона існує в генотипі. Саме через це незнищимий український акцент, а грузини не можуть позбутися свого. Я навіть схильний вважати (хоч це дуже дискусійне питання), що перше речення Біблії треба читати не «спочатку було слово», а «споконвіку було слово». Але це окрема тема.

Безперечно, всі ті емські укази, валуєвські циркуляри, розгроми української інтелігенції в 30-х і в 70-х роках, крім великої шкоди, підживлювали спротив у народі. Це саме станеться і зараз, якщо завтра розіграється найгірший варіант. Але знищити мову не вдасться…

До речі, на цю тему більш інтелігентно висловлювався свого часу Володимир Вернадський. Я знайшов у 1988 році в архівах у Москві його ненадруковану статтю, яка називається «Украинский вопрос и русское общество». Володимир Іванович був панславістом і досить скептично ставився до розвитку окремої української культури, хоча водночас був її великим прихильником і захисником. Подібно до іншого геніального українця — Олександра Потебні. Зрештою, розвиток показав — вони помилялися: буде українська мова, українська культура, тільки все це повинно пройти свої етапи.

Так ось, Вернадський вважав, що Росії для того, щоб зберегти вплив на Малоросію, треба не знищувати, не забороняти, а дозволяти їй розвивати українську культуру. Але якби, не дай Бог, найгірша ситуація повторилася… Зараз є люди, багато людей, для яких українська культура стає не просто засобом боротьби, як це було в 60-х роках, коли вишитою сорочкою, походом до пам’ятника Шевченку люди просто виявляли своє ставлення до режиму. Тепер, може вперше в історії України, українська культура стає нормальним середовищем, в якому людина живе. Згоден, що ситуація дуже непроста. Ну як можна створити український фільм про сучасне життя, наприклад, у Києві? Адже у кращому разі герої фільму будуть розмовляти штучною українською мовою, тому що на вулицях столиці більшість людей не спілкуються нею…

— Немає навіть українського сленгу. А без цього важко створити міську пісню…

— Зі сленгом легше — він уже з’являється, але для більш широких явищ потрібен тривалий процес. Хоча вже вибудовується українська молодіжна субкультура — в Донецьку, Луганську, Харкові є фан-клуби «Океану Ельзи», «ВВ». На одному з недавніх концертів на сході України, коли виступали «Океан Ельзи» і «ВВ», молоді люди, яких «найняли» агітувати за Януковича, вивісили гасло: «Ми любимо «Океан Ельзи», ми любимо «ВВ», ми за Януковича». Тоді Скрипка зі сцени сказав: «Зніміть це гасло, бо ми за Ющенка». Те, що суто львівська група набула популярності в Харкові, на Донбасі, це вже важливе культурне явище.

Свого часу Микола Хвильовий з викликом сказав: «Я повірю в українізацію, коли повія у Харкові звернеться до мене українською мовою». І в цьому епатажному вислові — глибокий сенс. Поки що ми живемо в період, коли тільки твориться грунт для української культури. Не всі наші випускники стануть геніальними філософами, письменниками чи менеджерами, але всі вони в академії засвоять засади, на яких будуть виховувати дітей, онуків.

— Ваш оптимізм мені до душі, але є приклади і більш песимістичні. Візьміть Ірландію, яка стільки років (і як уперто!) боролася за незалежність, а до своєї мови так і не повернулася. Вона досі розмовляє мовою своїх ненависних поневолювачів. Мабуть, люди ліниві, щоб до кінця йти за романтичною мрією…

— Але зважте на те, що ірландців менше, ніж українців. Кількість у цій справі не останній аргумент. Крім того, національні процеси продовжуються і в Ірландії. І ще невідомо, чим закінчиться. Подивіться на Ізраїль. Там відродилася мова, якою майже ніхто не говорив.

— Ізраїль для України багато в чому бажаний приклад. Але ж євреї впродовж тисяч років, незважаючи ні на що, зберегли свою культуру, єдність…

— Ми підійшли до дуже важливого моменту: єврейська культура — космополітична. Вона творена різними мовами в різних середовищах. А тепер з цієї точки зору давайте подивимось на феномен української культури. Звичайно, це теж космополітична культура. Вона творилася в різних середовищах і різними мовами. Причому мовами не тільки вербальними, а й живопису, танцю і таке інше.

Почнемо з аксіоми: Сковорода — український мислитель. Але він ніколи не писав тією мовою, якою ми розмовляємо. Сковорода писав давньою українською, церковно-слав’янською і латиною. Отже, латинські вірші Сковороди і трактати — це феномен української культури чи ні? Безперечно. Тоді візьмемо Івана Франка, який, крім української мови, писав (в тому числі і художні твори) польською. Ольга Кобилянська — німецькою. Микола Гоголь — російською, але в душі був українцем і, між іншим, серед російських дослідників є такі, яких би я назвав «русоп’ятами», або шовіністами, які Гоголя просто ненавидять за те, що він «испортил исконную» російську літературу.

Вони по-своєму мають рацію, тому що Гоголь фактично змінив російську літературу. І це відчувається не тільки в «Тарасі Бульбі», а навіть у «Петербургских рассказах». Візьмемо «Нос». Це оповідання, яке зроблено в річищі нашої карнавальної вертепної культури, абсолютно не характерне для російського світогляду. Це наша химерна проза, яка згодом проявилася у творах Земляка, якоюсь мірою Ільченка, в деяких творах Дрозда, Гуцала, Міняйла... Варто згадати, що батько Гоголя був україномовним письменником і навчався в Києво-Могилянській академії.

Але, на жаль, у тих умовах Гоголь свій великий талант міг реалізувати тільки в Росії. Ми колись розмовляли на цю тему з Ліною Костенко і, якщо я правильно передаю хід її думок, — Гоголя слід інтерпретувати як російськомовного письменника в українській культурі. Ця думка підтверджує, що українська культура, певною мірою, космополітична. Адже ми можемо назвати досить багато мов, якими твориться наша культура. У нас сьогодні є письменники, які пишуть грецькою, польською, румунською, російською мовами. Феномен Криму і феномен татарської культури, а також входження її в українську культуру — окреме і дуже важливе питання для України. Я вважаю, що наша держава дуже погано робить, коли не включає татарів, які повернулися в Крим, в українське життя. Ми віддаємо їх на відкуп Турції — там їм можна безкоштовно вчитися. Але вони повертаються звідти з іншим світоглядом. Мене радує, що в Києво-Могилянській академії постійно збільшується кількість студентів-татарів, які спеціально для того, щоб вступити до нас, вивчають українську мову, а отже включаються в українське культурне й політичне середовище.

Головне, що я хочу підкреслити, — розвиток української культури потребує зосередження зусиль багатьох народів, які проживають на терені нашої країни. Коли у нас створиться нормальне середовище з домінантою української культури, багато проблем зніметься і реалізуються варіанти, коли люди писатимуть, скажімо, двома, трьома мовами і це буде вважатися нормальним. Поліфонічність, відкритість української культури — її цінне надбання. Переконаний, що вже невдовзі ми самі й за нами інші народи відкриють світового рівня надбання й у нашій літературі, й у малярстві, й у кіно, й у театрі. В українському незнищимому дусі. Незважаючи ні на що, розвиток нашої культури рухається (може, лише не так швидко, як хотілось би) в обнадійливому напрямку.