Чи варті почуття розлуки?

Розлуки, потяги, шляхи,
зустрічі та прощання на вокзалі й заяложені істини, що звучать чи то як втіха, чи то як насмішка. «За расставаньем будет встреча», — цю фразу хочеться повсякчас повторювати, коли розстаєшся з ким-небудь на пероні, а потім відчайдушно закриваєш фіранку, щоб захистити себе від упертого бажання нікуди не їхати. Та він живе в одному місті, вона — в іншому, переїжджати ніхто не хоче чи наразі не хоче, і тому вже після першої, радісної миті зустрічі на вокзалі ти неминуче почнеш лічити хвилини та переконувати себе в тому, що розлука настане не швидко.

Щасливий фінал повіданої Ельдаром Рязановим історії про Женю Лукашина з Москви і Надю Шевельову з Петербурга вже нікого не переконує: у нинішній шаленій дійсності Женя і Надя в кращому випадку у вихідні і свята літали б один до одного на літаку чи їздили на «червоній стрілі», а в будні тихо-мирно заробляли гроші кожний у своєму місті. І все-таки — чи є право на життя в «коханні на відстані» і як бути людям, які кохають одне одного, але за іронією долі живуть у різних містах?

Невже їхні стосунки вичерпуються величезними телефонними рахунками, на оплату яких іде добра половина зарплати, що особливо образливо, коли розумієш: зміст тривалих розмов можна було б звести до одного запитання: «Коли ж ти приїдеш?» І поставити це сакраментальне запитання в телеграмі, зекономивши в такий спосіб на квиток. А крім телефонних рахунків є ще довге й виснажливе чекання, яке оптимісти, котрі нічого не відають про нього, чомусь називають солодким, короткі зустрічі, вивчений напам’ять розклад потягів, літаків та іншого транспорту, скромне бажання вкрасти потяг, щоб звити в ньому тихе сімейне гніздечко, переїжджаючи з одного міста до іншого, інтернетне листування і нескінченне випрошування в начальства тижня за свій рахунок.

Здавалося б, куди простіше звільнитися й ощасливити друга серця своїм непохитним рішенням залишитися в нього назавжди. Та в найостанніший момент ми згадуємо про залишені в рідному місті справи, друзів, рідних і близьких, замовляємо таксі та їдемо на вокзал, дивуючи водія своїми охами і зітханнями разом із повним отупінням і нездатністю вийняти з гаманця потрібну купюру — руки тремтять, та й чи до грошей нині? Так і живемо — між двома стільцями. А що — затишно...

Ще можна розрадити себе тим, що так жили, приміром, Володимир Висоцький із Мариною Владі і нічого — не розлюбили один одного. Звичайно, жертвою їхнього кохання стала ні в чому не винна телефоністка з рідкісним ім’ям Тома, яку повсякчас тероризував поет, який телефонував до Парижа, але це так — дрібниці. Головне, що між Москвою і Парижем була натягнута «невидима нитка», а нею, немов канатом, бігав туди-сюди безстрашний Амур, ні на хвилину не зменшуючи темпу. І, напевно, у кохання на відстані є своя принадність, особливий психологічний ефект, що спокушає наші слабкі душі. Залишається тільки зрозуміти, у чому він полягає.

«Лицом к лицу лица не увидать, /Большое видится на расстоянье», — сказав Єсенін, який любив, проте, кохати зблизька. Так, розлуки та відстані справді необхідні на етапі дозрівання стосунків, оскільки в цьому випадку виникає чудова можливість перевірити, варті ваші почуття розлуки чи ні. Я знаю одну подружню пару, яка кілька років прожила в різних містах: та що там містах — державах! Ці бідолахи металися між Києвом і Москвою, їхні обличчя знали всі бувалі провідники та прикордонники, котрі не переставали дивуватися. З міграційних карт наших молодят можна було скласти колекцію, і прикордонники з митниками лише зітхали, у сотий раз перевіряючи їхні паспорти.

І ось, після багатьох років мандрів і поневірянь українка-дружина змінила Київ, який ніжно любила, на сувору Москву. Чи слід говорити, що таке рішення далося їй нелегко і, мабуть, стало наслідком алергії на потяги, що раптово виникла. Чоловік-росіянин був безмежно щасливий, вони стали їздити до Києва вдвох. У гості, зрозуміло. Ніщо не проходить марно, а звичка перетинати кордон особливо.

Та я даремно іронізувала над цими нещасними. Мені теж довелося на собі відчути, що потяг може стати рідним домом, особливо, якщо він фірмовий, а їхати до коханої людини не годину й не дві. Звичайно, рано чи пізно потяговий етап стосунків люблячої пари вичерпує себе, але на самому початку «сентиментальної подорожі» його не уникнути. І потрібно лише зрозуміти, чи варта шкурка вичинки, а кохання — розлуки. А якщо все-таки варта — діамантового вам весілля! І не забудьте запросити на неї провідників, прикордонників і телефоністок. Адже вони так вам допомогли.

Буває, втім, й інший вихід: мандрівники мимоволі втомлюються від «життя в дорозі» і знаходять собі когось ближче, яке-небудь миле створіння, задля якого не потрібно бігти на вокзал за квитком. Здавалося б, усе гаразд, життя влаштоване, а потім колишньому мандрівнику стає нудно: як же, кохана поруч, не потрібно вже не спати всю ніч, чекаючи на потяг, що прибуває під ранок, заздалегідь купувати квіти, а потім, як спринтерською доріжкою, бігти пероном, розштовхуючи зустрічаючих. Усе просто і зрозуміло, та, на жаль, якось нецікаво. І, головне, раптом розумієш, що єдино потрібна тобі людина — це не та, яка поруч, під боком, а та, хто вдалині. І починаєш мріяти про «далеке», яке через енну кількість днів чи годин знову виявиться близьким.

Отже, в «коханні на відстані» є свій, рідкісний шарм, що поступається лише тим почуттям, які «відстоялися» і склалися настільки, що їм уже не потрібні виправдання і приманки. І тоді неважливо, у різних ви містах чи в одному. Важливо, що за будь-якого географічного розкладу ви все одно — найближчі один одному люди. А географічна карта — лише умовність. Як і відстані між нанесеними на них точками.