ЧИ ТіЛЬКИ ЗА МЕТАЛ?

Їдуть за кордон українські миротворці. Хто до Боснії, хто до Косова, хто до Лівану. Засоби масової інформації повідомляють, що нещодавно один батальйон вирушив з Одеси до Лівану. 650 добровольців-контрактників. Там вони будуватимуть шляхи і фортифікаційні споруди, відновлюватимуть електропостачання. Майже дитяча робота. Ось шведам «гірше світить» — розміновувати територію і знищувати боєприпаси. А мін на цій землі, за приблизними підрахунками, більше півтора мільйона штук!..

Що ж, пощастило нашим. Адже з 1978 року на землі Лівану, за даними ООН, загинуло 226 миротворців. Але ризик виправданий. Зарплата солдата становить 550 доларів, в офіцерів вона ще вища. А у випадку загибелі добровольця його сім’я отримає компенсацію у сумі 130 тис. доларів...

І все ж постає запитання: чи тільки заради металу люди готові віддати своє життя? А як же ідейні переконання, почесне ім’я миротворців? І починаєш шукати відповідь на це запитання у вітчизняній історії.

За радянських часів ми повсякчас надавали інтернаціональну допомогу. То в Кореї, то у В’єтнамі, то в Єгипті, Афганістані та інших місцях. Природно, добровільно. Адже грошей за це не платили. Але раніше, раніше як? Коли і військкомат не примушував, і партійні органи не зобов’язували, і на тарілку супу для сім’ї не доводилося заробляти?

Але традиції були!

Микола Віталійович Лисенко був вражений побаченим у серпні 1876 року на Київському вокзалі. Здавалося, все місто зібралося тут, безперервно лунали вигуки «ура». Незабаром великий український композитор писав своїм друзям Драгомановим про небувале піднесення, що панувало в Києві з початком сербсько-турецької війни. Тут відразу ж виник волонтерський комітет із представників прогресивної громадськості, що збирав кошти для південних слов’ян і відправляв добровольців на Балкани.

Часом самі цифри і прізвища бувають більш промовистими, ніж просторий перелік фактів. Що може бути переконливішим за повідомлення про те, що в числі перших добровольців на свої кошти вирушили поет Іван Манжура, брат М.Лисенка Андрій, ряд відомих лікарів, а в організаційній роботі активну участь брали Михайло Старицький, Марія Заньковецька та багато інших чудових представників творчої інтелігенції. Старицький переклав українською мовою і з допомогою Івана Франка видав збірник сербських народних дум і пісень, на титульному аркуші якого повідомлялося, що виторг від видання піде на допомогу братам- слов’янам.

Збором коштів активно займалися звичайні трудівники міста — робітники «Арсеналу», залізничники, службовці київського реального училища ухвалили щотижня перераховувати по одному відсотку свого заробітку і робити це до закінчення боротьби слов’ян за свою незалежність.

Збір коштів і матеріальних пожертвувань усе ширився. Приміром, газета «Киевлянин» у січні 1877 року повідомляла, що за минулий рік Київський доброчинний слов’янський комітет зібрав пожертвувань майже на 35 тис. рублів. За тодішніми масштабами цін, це була дуже значна сума. А селяни губернії збирали полотно, інші речі. Натовпи добровольців брали приступом комітет із проханням відправити їх на війну. Тільки за один місяць було відправлено одинадцять таких груп.

Особливо переймалися українці визвольною боротьбою болгар проти турецького поневолення. У знаменитій битві на Шипці був нагороджений Георгіївським хрестом відомий діяч театру М.Садовський, загинув смертю героя молодший брат Панаса Мирного Юрій. І подібних прикладів було чимало.

Так, не через дорогоцінний метал ішли люди на подвиг, злигодні, смерть. Певне, були в нашого народу славнозвісні традиції надання допомоги тим, кого пригноблювали, пригнічували, хто потребував підтримки друга.