Чи «перегнала» Україна СРСР за кількістю національностей?

В Україні живуть люди багатьох національностей, що є нормою в умовах сучасного суспільства, включно з європейськими державами, які, як відомо, за визначенням — «національні» і до того ж у переважній більшості не вважаються поліетнічними. Нормально це й для України. Проте у нас склалася традиція визначати її як «поліетнічну», або, мовою правових документів, — «багатонаціональну» державу. Це любили підкреслювати посадовці колишнього режиму, при якому оплачувані владою політологи та соціологи, власне, і витворили цей стереотип. Але якщо для тодішньої влади, що представляла інтереси колишньої метрополії і дбала про привілейоване становище російської меншини, це було природно, то незрозуміло, чому цю тезу так швидко взяли на озброєння представники влади нової. Причому у ЗМІ досить часто можна прочитати або почути, що навіть в обмеженому регіоні України живуть «десятки націй і народностей» чи «десятки етносів». А, наприклад, у передачі «Відкрита студія», яка прозвучала на першому каналі Українського радіо 24 березня, ведучі заявили аж про 120 національностей. Невдовзі на тому ж першому радіоканалі у рубриці «Ранковий гість» було названо вже 135 національностей. Тобто, якщо вірити радіо, Україна вже обігнала й колишній СРСР, який вважався чи не найбільш багатонаціональним у світі і де жило «понад сто націй та народностей». Проте чи так це насправді?
По-перше, що стосується «десятків» націй та етносів. З позицій і етнічної, і громадянської концепції нації, можна зробити тільки єдиний висновок: в Україні існує лише одна нація — українська. Найбільше, що може бути заявлено в цьому плані з позицій етнічної теорії нації, — то це те, що в Криму, очевидно, відбувається становлення ще й кримськотатарської нації. З позицій же громадянської концепції нації, яку найбільше полюбляють урядовці і соціологи з політологами, в Україні більше націй, ніж одна, просто бути не може. Ті ж «десятки» націй та етносів, окрім чотирьох (укра­їнців, кримських татар, караїмів та кримчаків), є нічим іншим, як етнічними — або, мовою правових документів, національними — групами, тобто діаспорними частинами відповідних етносів чи націй, які з певних причин опинилися поза їхньою етнічною (національною) територією. Визначення етнічної групи охоплює наявність відповідної самосвідомості (самоідентифікації), а крім того, певну етнокультурну самобутність та міжпоколінну тяг­лість. Тобто, скажімо, ті двадцять два чукчі й дев’яносто один хант, зафіксовані довідником «Етнічні меншини в Україні» (1996 р.), які живуть розсіяно, найчастіше практично майже не контактуючи одне з одним, не зберегли фактично ніяких етнічних рис у побуті, чиї і нащадки не збережуть чукотської та хантийської ідентичності, — як видається, за ет­нічну групу визнаними бути не можуть. З тих національностей, які живуть в Україні, етнічними (національними) групами є ро­сіяни, угорці, румуни, молдавани, поляки, болгари, греки, євреї, цигани, гагаузи, німці, словаки, чехи, білоруси та, можливо, деякі інші, в основному дрібніші (тут ще потрібні дослідження). Останнім часом, через надмірну прозорість наших кордонів, в Україні також з’явилися численні кавказькі й азіатські меншини, які теж слід визнати за етнічні (національні) групи. Але їх аж ніяк не 120 і не 135!
З’являються етнічні групи на теренах тієї чи іншої держави найчастіше внаслідок міграцій, хоча можливий варіант появи їх і в результаті неточностей при розмежуванні державних кордонів. На землях України зазначені етнічні групи теж з’явилися переважно в результаті міграцій. Це стосується і румунів, молдаван, угорців, поляків, росіян та словаків, щодо яких побутує думка, буцімто вони опинилися на українських теренах внаслідок входження частин їхніх етнічних територій до складу нашої держави. Дослідження засвідчили, що західні межі української ет­нічної території в епоху серед­ньовіччя проходили значно захід­ніше. І на багатьох землях, де сьогодні проживає угорське, румун­ське, молдавське, польське, словацьке населення, середньовічні джерела фіксують українців. Причому стосується це й суміжних з Україною земель на територіях Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії та Молдови. Отже, зазначене неукраїнське населення з’явилося на українських землях у переважній біль­шості, а можливо, і повністю, саме в результаті переселення його сюди. Окремі факти, як вважається, входження частини «корінних» етнічних територій відповідних сусідніх етносів до складу України мають бути ретельно проаналізовані, оскільки їх, якщо вони й були, очевидно, не так і багато. Те ж саме можна сказати і про росіян на сході та півдні української етнічної території. Якась, порівняно з українцями, досить нечисельна кіль­кість російських жителів з’явилася на східноукраїнських землях разом з українцями.
Проте не слід забувати, що східноукраїнські терени аж до верхів’їв Сіверського Дінця за давньоруських часів входили до складу спочатку Переяславського, а потім Чернігівського та Новгород-Сіверського князівств. А ос­кільки формування українського етносу, за даними українських етнологів, завершується у давньоруський період (кінець ХІІ — початок ХІІІ ст., див. «ДТ» за 23 квітня 2005 р.), то ці землі належали тоді саме до української етнічної території. Зокрема аж до початку XVI ст. не тільки нинішні Харківська, Сумська та Чернігівська області, а й сусідні землі Росії, де тепер лежать міста Стародуб, Курськ, Рильськ, Брянськ, входили до складу української Сіверської землі. Аж до XVIІ ст. ці землі заселяли севрюки — спочатку окремий регіональний етнос, а згодом — субетнічна група українців. Широкомасштабна ж українська колонізація сходу і південного сходу України XVII ст. привела до масового заселення цього району українцями з Правобережжя, а нинішніх російських районів колишньої Сіверщини — росіянами (ті й ті асимілювали колишніх севрюків). І нечисельні російські поселенці, що з’явилися на сході нинішньої України після завоювання Сіверщини 1503 р. Московською державою, практично потонули в цьому українському «морі». Причому пізніше, у ХХ ст., при адміністративному розмежуванні українсько-російського порубіжжя на Слобожанщині територіальних втрат зазнала са­ме українська сторона. Трохи інак­ше було із заселенням Донбасу, де справді в ряді районів російське населення з’явилося, очевидно, не пізніше українського. Але це питання теж ще потребує детального вивчення, оскільки археологічні дослідження останніх років засвідчують присутність ук­раїнців у складі населення російських військових поселень, які виникали в цьому районі ще в пізньосередньовічний період. Пів­денні ж степові райони взагалі стали доступними для заселення їх землеробським населенням, серед якого була й частина переселених сюди поміщиками російських селян, ли­ше після по­перед­нього освоєння їх українськими козаками. Адже саме етнокультурна пристосованість укра­їнців, включно з козацтвом, до умов Степу уможливила завоювання і господарське освоєння пів­дня України Росій­ською імперією наприкінці XVIII — у ХІХ ст.
Формування вищезазначених етнічних груп в Україні великою мірою стало наслідком відсутності в українців упродовж тривалого періоду їхньої історії власної держави. Тиск сусідніх державних етносів на бездержавних тоді українців призвів до переселення в Україну значних груп іммігрантів із цих держав. Це спричинило, до речі, досить відчутні втрати укра­їнської етніч­ної території.
Народами, або ж етносами (а не національними чи етнічними групами!), до того ж автохтонними, на землі України є саме українці, а також кримські татари, караїми та кримчаки у Криму. Крім України, ці народи ніде не мають своєї «корінної» землі. І тому їхній статус в Україні має бути суттєво іншим, ніж статуси вищеназваних національних груп, причому не тільки на папе­рі, а й у дійсності. Адже росіяни, угорці, поляки, румуни, євреї та інші народи, етнічні групи яких живуть на наших теренах, мають свої держави, де саме вони й виступають націями і де ні їм самим, ні їхнім мовам та культурам ніщо не загрожує. Ці держави надають своїм співвітчизникам у нашій країні дієву підтримку. Тоді як у названих автохтонних народів України власної землі поза її кордонами ніде не­має, там вони так само виступають лише національними (етніч­ними) групами. Саме Україна має створити необхідні умови, щоб етнічному існуванню і розвитку цих народів ніщо не загрожувало, має подбати, щоб не зникли ні ці народи, ні їхні мови та культури. (Крім названих автохтонних етносів, підтримки потребують, очевидно, ще й цигани, які своєї держави не мають, а культура різних етнічних угруповань їх, у т. ч. й тих, що живуть в Україні, характеризується значною самобутністю.) Адже кожна етнічна культура, включно з мовою, становить незаперечну загальноцивілізаційну цін­ність, що не лише культурно збагачує людство, а й робить гнуч­кішими механізми адаптації його в різних регіонах земної кулі. Сьогодні це загальновизнано. А асиміляцію одного етносу іншим, яка супроводжується непоправними втратами мовно-культурного плану, вчені розглядають як безумовно деструктивне явище, що веде до збіднення загальнолюдської культури та втрати людством своїх адаптивних здатностей. У зв’язку з цим слід наголосити, що два з названих автохтонних народів України — ка­раїми і кримчаки — сьогодні перебувають на межі зникнення. А парламентські слухання 2002 ро­ку «Про функціонування україн­ської мови в Україні» засвід­чу­ють, що становище і української мови та культури в Україн­ській державі далеке від задовільного.
Тепер щодо «поліетнічності» чи «багатонаціональності» України. Річ у тім, що Україна не вписується в коло тих європейських країн, котрі визнаються як багатонаціональні. Такими, зокрема в Європі, є Швейцарія, Іспанія, Великобританія, Бельгія, а також були колишні Югославія й Чехословаччина. У них або взагалі немає народу, який становив би чітку більшість, що абсолютно переважала б інші національності (Бельгія, Швейцарія, колишні Югославія та Чехословаччина). Або ж це держави, де така біль­шість є, проте існують значні за чисельністю автохтонні меншини і національні групи (Іспанія, Великобританія). Взагалі ж у Єв­ропі більшість держав зараховують до однонаціональних або ж до країн однонаціональних із «великими групами нацменшин». І тут слід наголосити, що офіційна лінія більшості європейських держав у галузі національної по­літики, попри всю їхню «демо­кра­тичність» та «лібералізм», спрямована на доведення мононаціональності цих держав. Об’єк­тивною підставою для такої націленості є те, що в мононаціональних державах не буває кон­фліктів на етнічному грунті, а от­же, вони стабільніші в цьому пла­ні за багатонаціональні. Тобто, як бачимо, причина суто прагматична. Типовими прикладами європейських моноетнічних країн вва­жаються Італія і Польща (з групи суто «однонаціональних») та Франція (з групи однонаціональних із «великими групами нацменшин»). В Італії, за офі­цій­ною версією, окрім італійців, ін­ших національностей взагалі не існує, а в конституції країни йдеться про наявність лише «ін­шо­мовних» груп населення. Насправді ж у цій країні живуть іще такі автохтонні етноси, як сардинці, фріули, ладини, бригаски. А крім них, тут мешкають численні національні групи (частини сусідніх етносів), більшість яких має компактні райони розселення, — франкопровансальці, тирольці, словенці, албанці, греки, хорвати та ін. (До речі, визнання існування в Італії «іншомовного населення» зовсім не оз­на­чає, що мовам цього населення надають тут особливих прав на шкоду мові титульної нації, як це фактично склалося в Україні.) Цікавим видається стан речей із визначенням етнічного складу на­­селення Польщі. У 1980-х рр. ет­нодемографи зараховували цю країну до найбільш моноетнічних. Але, як свідчать останні до­слідження польських науковців, там живе чимало етнічних меншин. Наприклад, у Польщі був не­давно «відкритий» досить чисельний етнос кашубів, що вважався давно асимільованим. (При цьому, знову ж, зазначена си­туація аж ніяк не загрожує поль­ському етносу й польській мо­­ві, що й стало основною причиною оприлюднення польськими науковцями справжніх даних про національний склад країни.) Прикладом держав, котрих не зараховують до поліетнічних, але визначають як країни «з великими групами нацменшин», є Фран­­ція (до таких ще належать Румунія й Болгарія). Але насправді стан речей із визначенням національного складу Фран­ції схожий на той, що фіксується в Італії. Так, у Франції, крім французів, живуть кор­сиканці, ельзасці, бре­тонці, які є авто­хтон­ними етносами. «Заходять» на її терени етнічні території бас­ків, каталонців, фламандців. Живуть там і численні іммі­грант­ські національні групи з колишніх ко­ло­ній. А ще ці дані не враховують провансальців, яких, звичайно, в офі­цій­ній статистиці зараховують до французів, попри те, що вони все ще збері­гаються як окрема ет­нічна одиниця.
Останній перепис свідчить, що україн­ців в Україні живе 77,8%, тобто абсолютна біль­шість. Вони переважають навіть у таких областях, як Донецька (56,95%), Луганська (58%) та Одеська (62,8%), де справді мешкає багато національних меншин. Меншість українці становлять лише в Криму, який, як відомо, виділений в автономію. Але й тут вони є другою за чисельністю національністю (24,3%). В решті ж областей України загалом, окрім Криму, частка українців становить 84,7%. Причому в біль­шості областей (у 17 з 24) україн­ці становлять від 80% до 97,5%. Якщо до цього додати вади в ор­ганізації проведення перепису, то насправді відсоток українців мо­же виявитися ще вищим, ніж засвідчив перепис. І цей відсоток невпинно зростає, зокрема за рахунок зміцнення тенденції запису українцями дітей від змішаних шлюбів та еміграції деяких нацменшин (євреїв, німців).
Визнання України багатонаціональною країною дає підстави сусіднім державам (до речі, не тільки Росії), етнічні групи яких проживають на її території, вимагати для цих меншин якихось особливих прав і створює у певних випадках можливість тиску з боку цих країн на українську владу. І те, і друге зовсім не в інтересах абсолютної більшості населення України. Крім того, визнання України на офіційному рівні багатонаціональною державою автоматично спричиняє ряд обов’язків перед міжнародною спільнотою, які не завжди можуть бути виконані, а часто й просто недоцільні. Тим більше що ці обов’язки часто «б’ють» по кишені всіх, хто живе в Україні, незалежно від національності, оскільки їх фінансування передбачене за рахунок держбюджету. Згадаймо історію з ратифікацією «Хартії європейських мов», спрямованої на порятунок мов, які зникають. Під неї підвели аж 14 мов, у т. ч. російську, угорську, «єврейську» (не вказавши — ів­рит, ідиш чи, може, іншу!) та ін., яким аж ніяк не загрожує зникнення. Тому, гадається, нашим високопосадовцям слід усе це взя­ти до уваги. Тим більше що, як бачимо, Україна справді «не тягне» на поліетнічність. А мовно-культурні інтереси національних меншин можна задовольняти і без офіційного статусу для країни — поліетнічна. Як це вже давно й цивілізовано роблять у тій-таки переважно «моноетніч­ній» Європі, включно з Італією, в якій, крім італійців, офіційно ніхто не живе і при тому «іншомовні» групи мають широку мовно-культурну автономію.