Підтримати
Нині активно спростовуються історичні міфи, що існували раніше. Цим займаються й окремі блогери та автори дописів, і цілі колективи журналістів, істориків і всіх охочих. Достатньо лише поглянути на назви інтернет-каналів і подкастів, аби пересвідчитися: «Історія без міфів», «Історична правда», «У пошуках істини» тощо.
Перед, безумовно, ведуть цифрові ЗМІ, яким допомагають паперові, а белетристика й наукова література є в цій справі «важкою артилерією». Як відомо, історико-культурні міфи відіграють величезну роль як у творенні ідентичностей, так і в їхній взаємній боротьбі. Переплітаючись із певними ідеологемами, відгалужуючись від них, породжуючи інші інтенції, ці міфи впливають на населення цілих країн або навіть континентів.
Радянське минуле залишило українцям набір різних міфів, серед яких чільне місце посідають спеціально створені кремлівськими політтехнологами та кадебістами побрехеньки, покликані тримати нас у імперському стійлі. Позбутися таких міфів, безумовно, необхідно. Водночас їм на зміну, почасти очікувано, а почасти й ні, почали з’являтися нові історико-культурні міфи, які надзвичайно швидко оволодівають думками люду. Причому серед свіжоспечених міфів, упроваджуваних у масову свідомість, є не лише ті, на котрі, як і в усіх країнах, спирається українська ідентичність, а й міфи, що працюють проти України. Виникають вони в умовах гібридної війни, розв’язаної проти нашої країни Росією, яка й зараз використовує, паралельно з танками й ракетами, свою пропагандистську машину. Водночас московським пропагандистам нерідко допомагають ще й українські «гниди», а також, хоч як це дивно, й «корисні дурні», яких не так і мало. Й виявити серед новітніх міфотворців, хто є хто, часом нелегко. Отже, розгляньмо деякі з нових міфів, що на позір виглядають навіть достовірними й подаються їхніми творцями як історична правда. А головне — часом вельми подобаються загалу, працюючи насправді проти України.
Одним із перших назву міф про тотальне фальшування джерел із української історії за імперських часів. Наприклад, як доводить Володимир Білінський у тритомнику «Країна Моксель», за царату, а найбільше за наказом Катерини ІІ, ціла армія фальсифікаторів масово переписала джерела, особливо літописи, щоби спотворити історичне минуле України та Росії на користь метрополії. Білінському схильні вірити навіть деякі професійні історики, поле діяльності яких лежить далеко від докатерининської давнини.
На перший погляд згаданий «розвінчувач» імперських фальсифікацій робить корисну справу, звертаючи на них увагу, тим більше що викривлень у історичній науці справді вистачає. Але йтися має переважно про істориків-дослідників та їхні інтерпретації історії, а не про власне джерела. Самі джерела, звісно ж, як і всюди, майже завжди є більш чи менш тенденційними, боротися з цим покликана така наукова процедура, як їх критика. Не випадково нею в межах Національної академії наук займається цілий Інститут археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського, а від усіх науковців соціогуманітарної сфери завжди вимагають аналізувати джерельну базу їхніх досліджень.
Та загалом сфальсифікувати джерельну базу історичної науки не так просто. Адже ті ж таки літописи здебільшого є в багатьох списках (наприклад «Повість минулих літ» — у Лаврентіївському, Радзивіллівському, Московсько-Академічному, Іпатському, Хлєбниковському), різні літописні списки знайдено в різних місцях і навіть країнах (у Росії, Литві, Білорусі, Польщі) в різний час (переважно в ХІХ або навіть у ХХ столітті), вони часто повторюються в переповіданні подій, мають відповідний стиль написання та мову, що відображають певну епоху й авторську манеру викладу. Все це підробити дуже складно.
Але навіть якщо таку підробку й здійснили б, є ж іще зарубіжні джерела. Події української історії відображено в польських, австрійських, німецьких, скандинавських, ватиканських, турецьких, іранських та інших джерелах. Окрім того, для деяких історичних періодів, наприклад козацького, не літописи є головним джерелом інформації, а різні документи: правові, господарські, внутрішньополітичні, дипломатичні, торговельні тощо. Самі ж документи, що стосуються різних аспектів державного, громадського, церковного, приватного життя, зберігаються в численних архівах багатьох країн у такій кількості, що на сьогодні не те що ще повністю не опрацьовані, а й часто не класифіковані як належить або навіть не виявлені.
А додаймо мемуари та численне приватне листування, а також археологічні, нумізматичні, картографічні й інші види джерел. Підробити все це за часів Катерини ІІ, коли історична наука в Росії була лише на етапі становлення й про минуле невідомо було набагато більше, ніж відомо, просто неможливо. Крім того, постає запитання: невже наші видатні історики — Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Іван Крип’якевич та інші, котрі користувалися наявними джерелами, були настільки нерозумними, не побачивши, що вони всуціль сфальшовані? Невже ці історики з їхнім величезним досвідом потребували допомоги аматорів, таких як інженер Володимир Білінський чи журналісти загалом патріотичного порталу «Патріоти України», щоби зрозуміти, якими є наявні історичні джерела? І річ не лише в тім, що «розвінчувачі міфів» на хвилі ура-патріотизму спричиняються до появи різного роду кепкувань із українців, а й у тому, що вони підривають довіру до висновків справжніх дослідників української історії. Й цю недовіру радо підхоплюють наші вороги.
.png "Михайло Грушевський")
Оскільки ми зачепили козацьку тему, звернімося до міфу про шаровари, ще недавно нерозривно пов’язані в уявленнях широких мас українців із костюмом козаків. І от раптом, як Пилип з конопель, звідкись вискочили «знавці» козацького одягу, які, виявивши велику активність і наполегливість, буквально за кілька років примудрилися «довести», що козаки шароварів не носили, створивши ще один міф.
Трохи згодом, зрозумівши, що таки передали куті меду (адже довести повну відсутність в українських козаків шароварів неможливо), почали заявляти, ніби ті таки носили шаровари, проте освоїли їх дуже пізно, й до цього, знов-таки, як зненацька виявилося, спричинилася своїми розпорядженнями Катерина ІІ. Найбільшу активність тут виявив реконструктор Сергій Шаменков, його підтримала Оксана Косміна, яка й справді має стосунок до науки.
Пан реконструктор у публікаціях, особливо в журналі «Стрій», до виходу якого причетний, дуже наукоподібно й детально розбирає різні випадки, коли в джерелах буцімто згадуються шаровари — як козацькі, так і взагалі пов’язані з одягом українців та їхніх предків. Але насправді, мовляв, як він доводить, покликаючись на праці багатьох авторів і різноманітні джерела, там про шаровари аж ніяк не йдеться. Тож виходить, що хоча ці широкі штани й були знайомі українським козакам, ті масово їх не носили. Та й з’явилися шаровари в гардеробі козацтва так пізно, що мимоволі напрошується висновок, буцімто закарбований у народній уяві образ козака-українця є неправильним.
Водночас, якщо проаналізувати «антишароварні» публікації, впадає в око низка принципових недоліків: їх автори не завжди володіють мовами, якими укладено джерела, а, як відомо, від дослідників це вимагається, або ж необхідно залучати мовних експертів. У цих публікаціях бракує чітких вказівок на методологічні принципи досліджень, немає об’єктивного розгляду історії вивчення аналізованих питань і, що важливо, не названо дослідників, положення яких суперечать їхнім твердженням.
Насправді ж є науковці, котрі доводять іншу версію, а саме те, що шаровари в гардеробі українців присутні здавна й козакам теж були відомі давно. Історію походження та побутування шароварів в українців у всіх аспектах іще не можна вважати вивченою вичерпно, такі речі не робляться швидко. Але дослідження Євгена Славутича, Олекси Руденка, Костянтина Рахна, Тараса Чухліба й інших науковців чітко показують, що шаровари, тобто широкі штани, хоч яку б назву мали, побутували вже в предків нашого народу, а потім і власне українців. Вони були важливим елементом костюма скіфів і сарматів, які становили підоснову українського народу під час його формування. Навіть назва «шаровари» походить з іранських мов. Не забуваймо й про подальші постійні контакти наших предків зі східними народами, які носили шаровари.
Європейська мода, зокрема в сусідніх із Україною державах (в Угорщині, Польщі тощо), теж включала шаровари до гардероба тамтешньої людності, причому представників вищих станів, які є зазвичай взірцем для решти. А Україна, особливо із входженням до складу Речі Посполитої, належала до європейського культурного простору. Згадані автори доводять усе це, залучаючи різноманітні та різномовні джерела, включно зі східними, й літературу з різних країн.
Наприклад, нещодавно Тарас Чухліб оприлюднив знайдений ним у польському архіві документ XVII століття, що підтверджує наявність у козаків шароварів. Звісно, якщо брати ранню історію українського козацтва, коли воно лише формувалося як соціальний стан, одяг у козаків не міг не бути різним, як різними були соціальні середовища, з яких вони походили. Додаймо до цього трофеї, серед яких козакам траплялися різні предмети одягу. Все це ще до кінця не досліджено, проте наявність шароварів у козацькому гардеробі здавна є беззаперечною.
А коли козацький стан із власною субкультурою сформувався, шаровари теж посіли важливе місце в костюмі козаків. Справді, зважаючи на доволі коротку та пізню історію козацтва загалом, це сталося, очевидно, в XVII–XVІII століттях. Але в історичну пам’ять народу українські козаки таки ввійшли вбраними в шаровари. Навіть якщо до цього доклалися представники української еліти з Лівобережжя, зважаючи на їхнє козацьке походження, таке твердження є справедливим. А загалом козаки як соціальна верства, що слугувала простолюду зразком для наслідування, невипадково передали широкому загалу шаровари, й нині український народний костюм містить цей елемент.
Іще одним міфом, який, до речі, просто відродився, є одна з версій походження українських козаків. Як пише згадуваний портал «Патріоти України», українські козаки «за різними гіпотезами, могли бути нащадками хазарів чи навіть окремим невідомим народом». Це версія справді вельми давня й ненаукова і з’явилася за часів, коли історична наука лише виникала. А стосовно «невідомого народу» пам’ятаймо, що антиукраїнські пропагандисти всіляко намагаються відокремити козацтво від українців. Воно, мовляв, якесь чуже й немісцеве, принаймні за походженням. Але хоч першими козаками у степах і були тюрки, а назва «козак» — за однією з версій, «вільна, незалежна людина, шукач пригод», — походить із тюркських мов, за своїм походженням українське козацтво є невіддільним від українського народу.
Досить резонансним міфом є твердження декого з відомих істориків, буцімто творець Галицько-Волинської держави князь Роман Мстиславич (близько 1150–1205 рр.) був нічого не вартим князьком, і взагалі «мерзенною людиною». Про це розводиться знаний історик Олексій Толочко, якому підспівує журналіст із науковим ступенем Данило Яневський. Свою тезу пан Толочко озвучує вже віддавна, називає князя Романа (переважно російською) «мятущімся», «скандалістом», «склочніком» і неодмінно князем «второго плана». Водночас його наукові опоненти — українець Олександр Головко та росіянин Олександр Майоров видали грубі монографії (другий — аж у двох томах), де розкривають численні діяння цього неординарного середньовічного володаря, владна рука якого відчувалася навіть у Польщі та Германії. То чим так не догодив панові історику цей князь?
З огляду на численні намагання пана Толочка довести, ніби Галицько-Волинська Русь до нинішньої України не має стосунку, здається, що річ у проголошенні українськими істориками Романа Мстиславича зачинателем (чи одним із зачинателів) власне української державності. Недарма як Олексій Толочко, так і Данило Яневський усіляко намагаються довести, ніби термін «держава» стосовно Галицько-Волинського князівства вживати не можна. Цікаво, а що ж то було? Союз племен, як у дикунів, чи взагалі якесь товариство з обмеженою відповідальністю?
Наскільки мені відомо, князівство, в якому діє відповідний державний апарат, і є державою; площа ж його перевищувала багато середньовічних держав Європи. Але річ у тім, що в негативних стосовно князя Романа тезах бачимо типовий російський інтерес, адже саме Росія всіляко намагається довести «штучність» і «випадковість» держави Україна. Й не треба кивати на те, що, мовляв, Роман Мстиславич загинув (до речі, втрутившись у польські чи навіть у германські справи) невдовзі після створення ним зазначеної держави. Адже, попри це, держава, що періодично охоплювала всю Південну Русь включно з Києвом, відродилася вже незабаром, коли в Києві утвердився чернігівський князь Всеволод Чермний, а галицькі княжі столи посіли Ігоровичі — сини героя «Слова о полку Ігоревім». А згодом Галицько-Волинську державу вже пов’язують із іменами нащадків Романа Мстиславича — короля Данила Галицького та його синів.
Гадаю, в усіх згаданих і не згаданих історичних міфах так чи інак проглядає прямий чи прихований уплив Москви. Адже саме їй вигідно доводити, що Галицько-Волинської держави не було, а її засновник — нікчемна людина; що українські козаки шароварів, із якими серед широкого загалу нерозривно асоціюються, не носили (і чому звульгаризовану українську культуру назвали «шароварщиною», а з американського ковбойського капелюха чи шотландського кілта ніхто не кепкує?). Та й узагалі вивчення української історії не варте уваги, адже автентичних джерел, мовляв, немає («Після історичних маніпуляцій Катерини ІІ ми втратили документи», — проголошує портал «Патріоти України»). А наші козаки є породженням не українського народу, а якихось невідомих народів. І перелік цих спроб довести недолугість усього українського на догоду Росії можна продовжити.
Те, що аналізовані новітні історико-культурні міфи вигідні нашому стратегічному ворогові, важко заперечити навіть із позицій усекритичного постмодерністського екстазу, в який впадає дехто із сучасних творців означених міфів. Тому нагадаю слова літературознавиці Оксани Пахльовської про те, що «постмодерністська свідомість, некритично прищеплена до українських реалій, породжує не «плюралізм дискурсів», а пласко зводить можливі «дискурси» до впертої боротьби проти власної культурної та політичної історії…». Тож ставмося до новітніх історико-культурних міфів, як згаданих, так і не згаданих, із належною критичністю.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google