АвторЮрій ШаповалПрофесор, доктор історичних наук.
Чи не правда, трохи дивне запитання? Ми спробуємо пояснити, чому саме воно виникло. А для початку згадаймо рішення, яке ухвалила 2 липня 1953 року Президія (так тоді називалось Політбюро) ЦК КПРС після поразки Л.Берії у боротьбі за владу і арешту (його заарештували 26 червня 1953 року). У рішенні підкреслювалось, що Берія сприяв «активізації буржуазно-націоналістичних елементів».
Безперечно, згадані новації не передбачали кардинальних змін у житті тодішнього суспільства, не змінювали природу комуністичного режиму. Проте їх реалізація багато в чому сприяла б його лібералізації. Для цього у члена Президії ЦК КПРС, першого заступника голови Ради Міністрів, глави об’єднаного МВС-МДБ СРСР, Маршала Радянського Союзу Л.Берії було чимало важелів.
Саме Л.Берія чи не першим у тодішньому керівництві вважав за доцільне виключити з політичного лексикону слово «бандит», яким зазвичай називали учасників повстанського руху. Він казав, що в Україні немає «ніяких бандитів, а є лише націоналістично налаштована частина населення». За наказом Л.Берії, до Москви привезли керівника розвідки ЗП УГВР Василя Охримовича (закинутий літаком в УРСР і захоплений у жовтні 1952 року), через якого чекісти намагалися вийти на націоналістичне підпілля, щоб переконати у недоцільності подальшої боротьби. З цією самою метою до тодішньої столиці СРСР із сибірського заслання привезли сестер Бандери, із Володимирської в’язниці - Президента УГВР Кирила Осьмака, а також митрополита Йосифа Сліпого, якого також намагались використати для розв’язання західноукраїнських проблем.
26 травня 1953 року на засіданні Президії ЦК КПРС було ухвалено постанову «Питання західних областей Української РСР». До речі, записку на таку саму тему Л.Берія 8 травня 1953 року підготував і по діяльності органів МДБ Литовської РСР. 28 травня 1953 року Бюро ЦК КПУ ухвалило рішення «Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року «Питання західних областей Української РСР» і доповідну записку тов. Л.П.Берії до Президії ЦК КПРС». Пленум ЦК КПУ 4 червня 1953 року ухвалив постанову «Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року «Питання західних областей Української РСР» і доповідну записку тов. Л. П.Берії до Президії ЦК КПРС». Цим рішенням, по суті, було визнано серйозні масштаби і наслідки брутальних дій режиму на західноукраїнських землях. Зокрема підкреслювалось, що «боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, що безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення...»
Під впливом цього документу Пленум ЦК КПУ 4 червня 1953 року увільнив з посади першого секретаря ЦК КПУ, беззастережного русофіла й антисеміта Леоніда Мельникова, який у виступі на Пленумі визнав помилковість власних дій. Новим лідером КПУ став Олексій Кириченко, який підкреслив: «Нам мало визнати хиби і недоліки. Наше завдання полягає в тому, щоб глибоко усвідомити політичний зміст припущених помилок, величезне значення тієї допомоги, яку надає нам ЦК КПРС своєю постановою від 26 травня, - і з настирністю, властивою комуністам, взятися за ліквідацію хиб і недоліків у керівництві західними областями».
Добре розуміючи, що його пропозиції не викличуть ентузіазму у партійних бонз, Берія намагався спертися на апарат МВС, куди було передано 1953 року органи держбезпеки і де він рішуче розставляв своїх людей. Особлива роль відводилася тут Україні, на території якої дислокувалися частини найпотужніших військових округів. До того ж, її західний регіон залишався ареною жорстокого збройного протистояння з українським підпільним рухом, очолюваним Організацією Українських Націоналістів (ОУН).
Незважаючи на великі втрати в лавах опозиції (бої, репресії), у регіоні на початок 50-х років налічувалося до півсотні «уражених бандитизмом» адміністративних районів. Приміром, 1951 року діяли Львівський та Карпатський крайові, 14 окружних, 37 надрайонних, 120 районних, 156 кущових проводів (організаційно-територіальних ланок) ОУН, до 2,5 тисячі бойовиків-одинаків.
Неабияк «псували кров» Кремлю і закордонні центри українських націоналістів - насамперед Закордонні частини (ЗЧ) ОУН на чолі зі Степаном Бандерою та Закордонне представництво (ЗП) Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Миколи Лебедя. Вони докладали всіх зусиль для пропаганди державних прав українського народу, викриття репресивної політики режиму, привертали увагу світу до боротьби підпільників. Крім того, в умовах «холодної війни» їхні можливості активно використовували для розвідувальної діяльності спецслужби Англії та США.
За таких обставин міністром внутрішніх справ УРСР у березні 1953-го став генерал Павло Мешик, заступником до якого Берія призначає Соломона Мільштейна. «Нова мітла» смерчем пронеслася по кадрах республіканського МВС. Було змінено начальників провідних підрозділів центрального апарату, 18 із 25 начальників УМВС. Керівником 4-го Управління МВС, яке, власне, займалося ОУН, призначено досвідченого контррозвідника І. Шорубалка (у серпні 1953-го через халатність окремих оперпрацівників його покарають - з посади начальника Управління 2-Н МВС УРСР пошлють керувати третьорядним Кременецьким міськвідділом, понизивши у званні до підполковника та «припаявши» 20 діб гауптвахти).
Жахнулися й слідчі, що не надто обтяжували себе дотриманням «соцзаконності» - «по їхні душі» Мешик створив комісію з розслідування діяльності Слідчої частини МВС УРСР.
Були причини хвилюватися керівному й оперативному складові УМВС західноукраїнських областей. У телеграмі, адресованій їм 31 березня 1949 року, глава МДБ УРСР генерал-лейтенант С. Савченко зазначав: «Замість проведення систематичних і глибоких чекістських заходів з розшуку й ліквідації збройних оунівських банд і терористів, оперпрацівники йдуть шляхом найменшого опору, підмінюючи ліквідацію цих елементів роботою з вилучення посібників та інших другорядних оунівських зв’язків... Досягаючи таким чином формальних показників у роботі, вони фактично вдаються до окозамилювання, породжують порушення норм Кримінально-процесуального кодексу й радянської законності».
Тільки протягом 1949-1950 років по МДБ України до кримінальної відповідальності було притягнуто 105, до адміністративної - 2 000 та звільнено 446 кадрових працівників. 1950 року «сіли» одразу чотири «опери» Магерівського райвідділу МДБ на Львівщині. Лише у Станіславівській області 1951 року працівники МВС застрелили з п’яних очей п’ятьох невинних громадян. Від 1 січня того ж року по 1 травня 1952-го Особливі інспекції відомства розслідували справи на 3 800 працівників...
Новий міністр (якого деякі публіцисти у «перебудовну» добу назвали «конотопським пройдисвітом») одразу зарекомендував себе великим оригіналом. У членів парткому МВС очі лізли на лоба, коли Мешик запросто заявляв: «...Слухати «Голос Америки» й Бі-бі-сі - це зовсім не кримінал, я й сам їх слухаю». Або: «...Із задоволенням вивчаю «Історію України» Грушевського». «Як це так, - обурювалися ідейно закомплексовані, - міністр приймає у себе для розмов «прихованих націоналістів» Володимира Сосюру та Остапа Вишню, який відсидів 10 років!»
Тим часом міністр вивчав соціально-економічну ситуацію, насамперед у Західній Україні. Звертав увагу на «перегини» в колгоспному будівництві, масові необгрунтовані репресії, переслідування Української греко-католицької (уніатської) церкви. Звісна річ, докладно вивчав і оперативну обстановку «бунтівних» областей.
В результаті 30 травня 1953 року П.Мешик підготував для Москви записку, в якій керівництво Компартії України прямо звинувачувалося у брутальних діях при створенні колгоспів, насильстві, репресіях. Із різкою критикою партуправлінців він виступив і на згаданому Пленумі ЦК КПУ у червні 1953 року. Керівник української спецслужби був категоричним противником некомпетентного втручання номенклатури в оперативно-розшукову діяльність органів. На нараді з оперскладом у Львові, довідавшись, що один із секретарів ЦК намагається взяти під контроль хід відповідальної оперативної розробки, відверто заявив з «високої» трибуни: «Він у цій справі нічого не розуміє, і нічого йому там робити».
Як згадував генерал НКВС Павло Судоплатов, ставленик Берії міг зухвало порекомендувати першому секретареві ЦК КПУ навчатися української мови. Міг зажадати від секретаря Київського обкому П. Шелеста повернути «позичений» для полювання катер пожежного нагляду. Перший секретар Львівського обкому КПУ З.Сердюк мав намір забрати собі будинок з відомчого дитсадка МВС, але його представник наштовхнувся біля хвіртки садка на непривітного вигляду хлопців, передбачливо виставлених Мешиком.
Чи варто казати, що звинувачення у «спробі вивести органи з-під партійного керівництва» надалі стануть серед основних проти Мешика і його московського патрона? Насправді Компартія, що перетворила правоохоронні структури на головний «кийок» власної антинародної політики, сама ж лицемірно устами Микити Хрущова (у якого, як він сам зізнавався, перебуваючи на пенсії, «руки по лікті у крові») звалить на «органи» всю відповідальність за репресії. Мовляв, ось до чого призводить вихід з-під батьківського крила ленінської партії...
Новаторство нової «команди» МВС УРСР одразу ж виявилось і в галузі оперативно-судової практики. 10 квітня 1953 року видається директива про заборону застосовувати війська МВС без особистого дозволу начальників УМВС, тоді як раніше їх застосовували на будь-яке прохання райапаратів. Трохи раніше, 23 березня, надходить вказівка про арешт членів ОУН тільки з санкції МВС, за винятком захоплення на місці злочину. Четвертого травня міністр розпорядився призупинити виконання смертних вироків і арешти оунівців, які з’являться з повинною. Починається перегляд справ з метою повернення засуджених «бандоунівців», висланих членів їхніх сімей та «бандпосібників». Крім того, «непримиренним» давали зрозуміти, що в разі відмови від крайніх методів боротьби діалог сторін можливий.
Безперечно, такі новації підбурили проти Мешика й Мільштейна чималу частину оперативного складу, особливо в Західній Україні. Адже під сумнів ставилась апробована роками тактика, заснована на масованих «чекістсько-військових операціях», «активних допитах на місці», жорстких способах вербування («такого-то завербувати, в разі відмови - підготувати документи на висилку до віддалених районів СРСР»).
Звісно, ми далекі від думки пояснювати все характером антипідпільних заходів і тим паче лише «патологічними» рисами працівників МДБ-МВС. Протиборство супроводжувалося крайньою жорстокістю з обох боків. Зрозуміло, що взаємна лють не надихала на злагоду. Заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов запитував радіограмою керівника операції в горах: «Повідомте, чи застосовувалися до затриманого Н. особливі методи допиту». Йому відповідали: «Особливі методи до нього не застосовувалися, проте я особисто дав йому зрозуміти, що вони можуть бути застосовані». На тлі ось такої невигаданої конкретики рельєфніше можна усвідомити важливість ініціатив, спрямованих на припинення або зменшення кровопролиття.
Мешик і Ко аж ніяк не були прихильниками відмови від ліквідації підпілля ОУН. Таке й уявити собі важко. Їхнє кредо - в одному з висловлювань міністра: «Передайте: не вийдуть із підпілля - знищимо всіх!» Але конкретні кроки й нова стратегія боротьби з ОУН означали набагато менші жертви й певну безболісність процесу врегулювання.
Вузловим моментом плану Мешика з «пацифікації» Західної України стала ідея створення легендованого Центру (Проводу) підпілля ОУН у регіоні. За глибиною й розмахом цей проект був справді унікальним.
...У Львові працював агент органів держбезпеки з 20-річним стажем «Бард». Як авторитетний учасник українського визвольного руху 1917-1920 років, член Центральної Ради, який був знайомий з Грушевським, Винниченком, Петлюрою, а згодом засуджений, він користувався довірою визначних представників місцевої інтелігенції. Вони за «філіжанкою кави» відверто ділилися з ним своїми вочевидь не прорадянськими роздумами. «Бард», у свою чергу, справно писав повідомлення заступникові начальника Львівського УМВС, у якого перебував на зв’язку.
Травневої ночі 1953-го куратор несподівано привіз продуктивного агента до опергрупи МВС УРСР у Львові. У кабінеті начальника їх прийняв сам генерал Мешик. Розмова тривала 15 хвилин. Міністр запропонував приголомшеному «Бардові» підготувати записку щодо низки питань: яка роль Галичини в історії України, як зробити привабливішою комуністичну владу в регіоні та кого з авторитетних інтелектуалів він міг би порекомендувати для участі в «замиренні» підпілля ОУН. На Заході України, заявив співрозмовникові Мешик, зроблено чимало помилок у національній та релігійній політиці, становище треба виправляти. Через два дні докладні міркування агента були у міністра на столі.
«Бард» тоді й не уявляв, що саме його планують зробити «керівником» легендованого Центру ОУН. За тиждень, 27 травня, у столичному готелі «Москва» з агентом зустрілися керівники 4-го Управління МВС СРСР генерал-лейтенант Сазикін і генерал-майор Утєхін. Відверто йшлося про задум створити Центр і про роль у ньому «Барда». Підкреслювалося, що цей захід ініціював сам «товариш Берія».
Настав час розповісти і про план. Його авторами виступили, крім Мешика та згаданих генералів, відповідальний працівник 4-го Управління МВС СРСР полковник Хамазюк, заступник міністра внутрішніх справ УРСР генерал-майор Поперека, майор Зубатенко (4-те Управління МВС УРСР) і підполковник Богданов (Львівське УМВС). Чітко формулювалися завдання Проводу-«фантому»:
- перебрати на себе керівні функції підпілля в регіоні під приводом докорінної зміни тактики;
- вивести з підпілля найактивніших його ватажків;
- впровадити радянську агентуру до закордонних націоналістичних центрів, забезпечити їй керівні позиції в них, блокувати акції, що плануються проти СРСР;
- вивести на територію УРСР емісарів та лідерів закордонних центрів ОУН;
- перехопити канали зв’язку підривних центрів;
- створити оперативні позиції у спецслужбах Англії та США, а також у Ватикані.
Основне завдання центру полягало в підпорядкуванні підпілля та нав’язуванні думки про радикальну зміну тактики - перехід до пропагандистських засобів боротьби, роботі з молоддю й інтелігенцією, пошуку компромісу з владою. Безперечно, виведення ватажків з підпілля супроводжувалося б арештами. Проте, погодьтеся, перебувати у внутрішній в’язниці в Києві на Володимирській вулиці у «ліберального» Мешика (який ділом демонстрував готовність до поблажливості) набагато краще, ніж спочити вічним сном у ямі з негашеним вапном на території «об’єкта № 39» Львівського УМВС чи бути розірваним гранатою в карпатській «криївці».
Помітна роль у здійсненні плану відводилася легендованому керівництву, фактичним лідером якого мав стати «Бард», а номінальним, для «солідності» - інша особа. Центр «створював» легендовану групу в Києві, опорні пункти у Станіславові, Дрогобичі, Рівному, Львові (в останньому мали бути «пункти приймання кур’єрів» з-за кордону). Важлива роль відводилася відроджуваній уніатській церкві й монастирям (у цьому середовищі органи мали настільки сильні позиції, що в успіхові використання церковного каналу в просуванні агентури до Ватикану автори плану не сумнівалися).
Серйозним компонентом плану слугувала радіогра, що від 1951-1952 років велася з англійською (СІС) і американською розвідками. Для цього, відповідно, використовувалися захоплений у червні 1951-го референт служби безпеки ЗЧ ОУН Мирон Матвієйко («Усміх») і вже згаданий керівник розвідки ЗП УГВР Василь Охримович. Принагідно варто зазначити, що після припинення радіогри через політичну невигідність та обнародування факту перебування іноземних «дійових осіб» у руках української контррозвідки відповідний відділ англійської розвідки було розігнано, а його працівників звільнено (подейкують навіть, що начальник підрозділу СІС, який «проколовся», застрелився).
Передбачалися різні канали зв’язку зі «своїми людьми» - зв’язківці під легальним прикриттям (приміром провідники міжнародних поїздів), кур’єри-ченці, легендовані «кур’єрські групи» ОУН, «втікачі» зі Східного Берліна, листування родичів тощо. Крім того, міністр мав намір безпосередньо розпочати мирні переговори з керівником підпілля в краї «полковником Ковалем» - Василем Куком (єдиним, хто вцілів із 18 членів Центрального проводу в регіоні). Складати листа до підпілля чекісти запросили відставного полковника С.Каріна-Даниленка, живу легенду органів держбезпеки УРСР. Свого часу він укорінювався в петлюрівське підпілля та закордонні центри української політеміграції, беручи участь в іграх на кшталт «Тресту» й «Синдикату» для виведення з-за кордону активних ворогів радянської влади. У 1944-1945 роках очолював оперативну групу НКДБ УРСР на Заході України.
Старий чекіст одразу оцінив вдумливий підхід Мешика до проблеми, знання ним найменших деталей, аж до хвороб «Коваля» та його дружини. Радянська сторона пропонувала ОУН скласти зброю, вийти з підпілля, гарантуючи життя, свободу, працевлаштування, здобуття освіти. Йшлося про можливість повернути висланих родичів підпільників, звільнити релігійних авторитетів (митрополита Й.Сліпого та інших). Водночас Кукові радили не брати до уваги реакцію С.Бандери.
Тут міністр цілком мав рацію. На тлі запеклої боротьби приречених на загибель підпільників непривабливий вигляд мали амбіційні «розбірки» лідерів ЗЧ ОУН і ЗП УГВР за право «репрезентувати воюючу Україну». Доходило до великих пристрастей, таких як бажання Бандери усунути фізично Лебедя й інших «розкольників». Для керівників підпілля все це не було таємницею. Той самий Кук ще 1950 року видав директиву, яка забороняла підпільникам у нелегальній пресі називати Бандеру «Провідником нації», а самих себе - «бандерівцями».
Водночас і ЗП, і ЗЧ закидали на територію України власних емісарів для отримання «мандата» на право бути «єдиними виразниками» інтересів нації за кордоном. Згаданому Матвієйку поставлено завдання відновити контроль Бандери над підпіллям, а в разі незгоди - усунути Кука й самому очолити «збройні змагання». Матвієйко недовго розмірковував над пропозицією про співпрацю з МДБ-МВС. До того ж амбіції «провідників» супроводжувалися зайвими жертвами - у 1951-1953 роках було знешкоджено чотири кур’єрські групи, 33 емісари (10 із них вбито, частину засуджено, частина погодилася співпрацювати).
Листа відповідними каналами передано В.Кукові (разом із дружиною затриманий агентурно-бойовою групою на Львівщині 1954 року), але, на жаль, в архівах це послання не збереглося. Отже, в діях ставлеників Берії в Україні чітко проглядаються якісні зміни в політиці центру. Симптоматично, що проблема припинення вогню розглядалась у тісному зв’язку з усуненням перегинів і послабленнями в соціально-економічній, національній, релігійній сферах. Ось такими були ознаки того, що хрущовські пропагандисти нарекли «берієвською змовою».
Реформи скінчилися так само несподівано, як і почалися: 26 червня взято під варту як «змовника» Берію, заарештовано й відправлено до Москви Мешика та Мільштейна. Незадоволені ними вдосталь відігралися, бомбардуючи ЦК і МВС доносами в дусі: «Прикриваючись фразами про потребу виправлення припущених перекручень національної політики на Україні,.. робили ставку на українських націоналістів і агентів Ватикану,.. намагалися відродити уніатську церкву. Ворожа робота Мешика й Мільштейна була складовою загального антидержавного плану ворога партії та народу, змовника Берії, щодо поновлення капіталізму в СРСР». П.Мешик «удостоївся» пройти за одним з Л.Берією вироком Спеціального судового присутствія Верховного суду СРСР і, за офіційним повідомленням, був розстріляний 23 грудня 1953 року. С.Мільштейна стратили 14 січня 1955 року.
Після того, як з Л.Берії зробили діяча, який нібито мав на меті сприяти націоналізмові, Й.Сліпого відправили на заслання, К.Осьмака - до Владимирської в’язниці, а В.Охримовича в березні 1954-го розстріляли. З падінням могутнього колись сталінського поплічника партія ще більше посилила контроль за діяльністю спецслужби, а особливо за її протидією «українським буржуазним націоналістам».
А в Західній Україні було так, як було: тривало криваве протистояння. Пленум ЦК КПУ 30 липня 1953 року обговорив питання «Про постанову Пленуму ЦК КПРС від 7 липня 1953 р. «Про злочинні антипартійні і антидержавні дії Берії». Тут було записано: «Обкомам, міськкомам, райкомам і окружкомам партії всемірно підвищувати революційну пильність комуністів і всіх трудящих. Треба завжди пам’ятати про капіталістичне оточення, яке засилає і засилатиме в нашу країну своїх агентів для підривної діяльності, про те, що вороги, спритно маскуючись, намагались і намагатимуться проникнути в ряди партії з метою підривної роботи. Пленум вважає найважливішим завданням партійної організації України - знищення всіх решток українських буржуазних націоналістів - цієї агентури імперіалістичних паліїв війни, лютих ворогів українського народу...» Ці «рештки» вогнем і мечем нищитимуть аж до кінця 50-х років.
Чимало прикрощів випало на долю «Барда» - він змушений був доводити слідчим, що не виношував за завданням Мешика «шкідницьких планів» активізації «бандоунівського підпілля». Однак його не кинули за грати; «суперагент» мирно помер у Львові 1970 року. Тягали до «начальства» і Каріна-Даниленка: як це він міг повірити у благородні наміри «заколотників»?
Ще раз підкреслимо: не маємо наміру ідеалізувати ні Берію, ні його представників в Україні. Однак нюанси в їхній діяльності розрізняти все-таки слід. Реформатори, як відомо, не прилітають з інших планет. Вони - продукт епохи, що передує змінам. Тільки комусь вистачає рішучості подолати інерцію й усвідомити, що «так далі жити не можна», а комусь - ні.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google