Чеські промислові підприємства в Києві 100 років тому

Наприкінці серпня цього року в одній із чеських друкарень вийшла в світ книжка Олександра і Діни Муратових, постійних авторів видання російської діаспори в Чеській Республіці «Русское слово». У розкішно ілюстрованій збірці об’єднано статті з цього журналу, доповнені авторами: «Долі чехів у Росії, ХХ століття. Шлях від Києва до Владивостока». В індустріальному розвитку Києва на зламі XIX і XX століть вихідці з Чехії, яка входила тоді до складу Австро-Угорської імперії, відіграли

величезну, й досі не цілком оцінену нашими сучасниками, роль. Це були висококваліфіковані інженери, майстри, робітники, кажучи сучасною мовою, менеджери…

«Чеські промислові підприємства в Києві…» ввійшли до книжки як одна з глав. Із люб’язного дозволу авторів і головного редактора журналу «Русское слово» Анни Хлєбіной «Дзеркало тижня. Україна» публікує в друкованій версії один з розділів згаданої глави книжки (повна версія - в електронному варіанті «DT.UA»), присвячений історії становлення одного з найбільших промислових підприємств не тільки Києва, а й України - заводу Гретера та Криванека, у недавній історії флагмана вітчизняної промисловості, відомого всім нам як завод «Більшовик»…

Невеличка купка людей із Чехії в сімдесятих роках XIX ст. була в Києві тільки гостями... На початку ХХ ст. чехи створили потужне ціле. Виникла низка чеських підприємств у центрі й передмістях. Створено заводи... в яких працювали керівники, майстри й робітники, що приїхали з Чехії.

Венцеслав Швиговський, засновник газет «Чехослован» у Києві в 1911 р. і «Чехословак» у Петрограді в 1915 р.

Чеський письменник Ярослав Гашек, обговорюючи становлення чехословацького визвольного руху на початку Першої світової війни, написав статтю «Чим ми зобов’язані російським чехам?». Перефразовуючи його, можна сказати: «Чим зобов’язаний промисловий розвиток Росії та України на зламі XIX і XX століть приїжджим чехам?». Спробуємо розповісти про це.

У другій половині XIX - на початку XX ст. у Російській імперії прокладали залізниці та будували нові промислові підприємства. У цьому процесі брали участь як вітчизняні, так і іноземні підприємці. Поряд із центральними губерніями Росії стрімко розвивалися Південно-Західний край, Катеринославська й Харківська губернії, Причорномор’я й Приазов’я - регіони сучасної України, де одночасно формувалися добувна промисловість, металургія, машинобудування та сільськогосподарське виробництво. Зі своїм капіталом туди приїжджали іноземні підприємці. Проте бракувало фахівців і кваліфікованих робітників. Тому відбувався приплив їх з-за кордону. У Києві відкривалися десятки промислових і торговельних підприємств, на які приїжджали сотні працівників з австрійської тоді Чехії. Так з’явилися машинобудівні заводи Гретера та Криванека, Фільверта та Дедіни, Унгерманна й Неєдлих, Графа і К^о, Ф.Паула, майстерні автомобільної фірми «Лаурін і Клемент» та інші підприємства. Багато чехів працювало в залізничних майстернях, а з появою в місті трамвая - у трамвайних депо та майстернях.

Зростаюче місто залучало також іноземних торговців, ремісників, учителів, музикантів та ін. На зламі століть у Києві проживало 3-3,5 тисячі вихідців із Чехії та Словаччини. Ще раніше, в 1860-1880-х роках, у сільській місцевості оселилося багато чеських колоністів. Тільки на Волині проживало наприкінці XIX століття понад 30 тисяч переселенців із Чехії. Це був резерв поповнення чеських міських громад в Україні.

Причини переїзду чехів до Росії

Тоді в Центральній Європі закінчилася криза кустарного виробництва й відбулася пролетаризація ремісників. Розвивалося капіталістичне виробництво, і ремісники перетворювалися на кваліфікованих найманих робітників. Одночасно відбувалися демографічні зміни - народжуваність значно перевищувала смертність. У багатьох сім’ях було по 6-10 дітей. За 30 років, що передували 1890-му, населення Чехії збільшилося на 30%.

Так, у промисловому місті Пльзень кількість жителів за цей час збільшилася з 16 тисяч до 68 тисяч. На єдиному тоді великому підприємстві міста, заводі Еміля Шкоди, працювало всього 886 осіб. У місті утворилися великий надлишок кваліфікованих робітників і відносне перенаселення. Оплата праці була низькою. Наприклад, ливарі високої кваліфікації, які відливали стволи корабельних гармат великого калібру та багатотонні кормові шпангоути кораблів на англійські й японські замовлення, отримували зарплату, яка не завжди досягала прожиткового мінімуму. Еміль Шкода встановлював платню робітникам-фахівцям персонально - з урахуванням кількості членів сім’ї, але підвищення її нівелювалося зростанням цін. Міграція всередині країни не розв’язувала проблеми. Робітники почали виїжджати за кордон. Одні з сім’ями - до Німеччини, Англії, Австрійської Галичини, а не обтяжені сім’ями чоловіки - до Америки. В ці десятиліття Чехію покинули 900 тисяч людей - близько 10% населення.

Одночасно розширювався попит на кваліфікованих промислових працівників у величезній Російській імперії. Особливо привабливими стали прикордонні з чеськими та словацькими територіями промислові райони Росії в Польщі й Україні, населення яких близьке чехам культурою, мовою та віросповіданням.

У 1880-1890-х роках в Україну, слідом за сільськогосподарською імміграцією, що почалася в 1860-ті роки, відбувається й промислова імміграція чехів. У Києві на Шулявці виникає перший чеський машинобудівний завод.

Завод Якуба Гретера та Йозефа Криванека («Більшовик»)

6 жовтня 2010 року виповнилося 100 років від дня смерті Йозефа Криванека

Виходець зі Швейцарії, консул Бельгії в Києві Якуб Гретер 1881 року купив у спадкоємців полковника Леоновича право на вічне користування чотирма десятинами казенної землі в київському передмісті Шулявка, що лежала вздовж Брест-Литовського шосе (нині - проспект Перемоги) і вулиці 1-ша Дачна лінія. Разом з гессенським інженером Філіппом Мозером він відкрив там «Чавуноливарний і механічний завод». Спочатку прийняли 30 найманих робітників. Побудували два цегляні й три дерев’яні будинки. Дві вагранки плавили чавун, два локомобілі приводили в рух кілька верстатів та інших механізмів.

Улітку 1882 року завод почав давати продукцію - залізні вироби. Матеріалом для них слугували зняті з озброєння після закінчення російсько-турецької війни гвинтівки Бердана - берданки, які Гретер у великій кількості закупив в інтендантства. Потім завод випускав металеві ліжка, чавунну арматуру, форми для виробництва цукру-рафінаду, болти, гайки та інші кріпильні вироби. Основними замовниками були власники цукрових заводів, кількість яких в Україні швидко зростала. Кон’юнктура складалася добре, річний обсяг виробництва доходив до 160 тисяч рублів. Але 1888 року між хазяями-засновниками виник конфлікт. Ф.Мозер пішов, забравши свій капітал. Я.Гретер залишився сам і опинився на межі банкрутства.

На цей час у цукровій промисловості став відомим керівник монтажних робіт на будівництвах цукрових заводів молодий інженер Йозеф Криванек із чеської фірми Броумовського та Шульца, яка виробляла обладнання для цих заводів у місті Градец-Кралове. Я.Гретер запропонував Й.Криванеку стати компаньйоном і технічним керівником заводу. Криванек прийняв пропозицію. Він вирішив стати співвласником малопривабливого підприємства й залишив службу в солідній чеській фірмі заради самостійної діяльності. Так 1888 року виникло підприємство «Київський машинобудівний і котельний завод Гретера, Криванека і К^о». До засновників заводу приєдналися зі своїм капіталом нові інвестори - іноземці Є.Лідке, В.Кукш - інженери, які будували Політехнічний інститут, а також Х.Гедекер та І.Отт. Основний капітал досяг мільйона рублів.

Пан інженер Йозеф Криванек, або Йосип Іванович

Йозеф Криванек народився 1857 року в сім’ї майстра-теслі, будівельного підприємця з маленького міста Горжовіце, що за 50 км на південний-захід від Праги. Його брати присвятили себе сімейному ремеслу тесль і будівельників. Йозеф успадкував від батька розум і здібності, любов до праці, ощадливість, поміркованість, простоту й чесність. Від матері, яка походила з сім’ї цеглярів Меїльбекків, - енергійність, рішучість, наполегливість, завзятість. Навчався у Прібрамі в реальній гімназії. Ставши студентом промислової школи в Празі, додатково навчався й у Технічній вищій школі. Закінчив її, одночасно підробляючи уроками. У сім’ї було семеро дітей, тому він не міг очікувати допомоги з дому. Після навчання пішов інженером у машинобудівну фірму Броумовського і Шульца, де на заводах у містах Градец-Кралове та Адамове здобув технічні, виробничі й адміністративні знання. З таким багажем він 1882 року приїхав у Київ, на околицях якого ця фірма монтувала цукрові заводи. У той час у Південно-Західному краї, як тоді називали Київську й прилеглі губернії, активно будували нові й реконструювали старі цукрові заводи - цукроварні по-чеському. Й.Криванек керував монтажними роботами й швидко зажив популярності в цій галузі. Коли його шефи виїхали на батьківщину, то довірили йому самостійно керувати роботами. У тридцять один рік Йозеф Криванек одружився, а коли йому запропонували частку в напіврозваленому заводику згаданого вище швейцарця Якуба Гретера, ризикнув. Він залишив перспективну службу в солідній фірмі, де пропрацював сім років, і став співвласником невеликого заводу.

Оновлення

Із приходом Йозефа Криванека почалася перебудова заводу. Якуб Гретер узяв на себе адміністративні й господарські питання, а Криванек став головним технічним керівником. Завод змінював обличчя. 1890 року на тому ж заводському майданчику почалося будівництво високотехнологічного, як на ті часи, заводу. Купувалося обладнання, зводилися нові будівлі й перебудовувалися старі. Але бракувало кваліфікованих робітників. Йозеф Криванек запрошував їх із Чехії, зі своєї батьківщини - Середньочеського краю, округу Горжовіце, а також з Рокіцан і Пльзені, Західночеського краю.

Криванек бачив перспективу розвитку й дбав, щоб були учні з місцевого населення. За чотири роки завод виріс у найбільше в Києві підприємство - за кількістю робітників поступалося тільки залізничним майстерням. За архівними даними, на 7 червня 1894 року на заводі працювало дорослих робітників - 772, підлітків (15-17 років) - 152, малолітніх робітників (12-15 років) - семеро. Усього 931 особа. 1896 року на завод запросили фахівця з парових котлів інженера Фердинанда Вітачека, земляка й колегу Криванека з попередньої роботи. Цього ж року за модель парової машини нової конструкції завод було нагороджено Золотою медаллю ярмарку в Нижньому Новгороді.

За наступне десятиліття завод іще виріс і поповнив низку найбільших машинобудівних підприємств на заході Росії. У цьому була величезна заслуга Йосипа Івановича Криванека. Він пропонував плани будівництва, розміщення, встановлення нових механізмів та обладнання, заглиблювався в усі проекти й розробки, керував будівництвом, встановленням і запуском.

Так з’явився котельний цех, після нього - чудовий ливарний, пізніше прибудували сталеплавильню, модельний, столярний та інструментальний цехи, почалося виробництво листа для рафінадних форм та інші допоміжні виробництва; було перебудовано механоскладальний цех. Збільшили територію заводу: вона перевищила шість гектарів, поглинувши спочатку частину вулиці 1-ша Дачна лінія, а пізніше - частину 2-ї Дачної лінії (між нинішніми вул. В.Гетьмана та Гарматною). Побудували нову сучасну канцелярію. Пам’яткою тієї епохи стоїть нині між прохідною та заводоуправлінням будинок Якуба Гретера. Тоді це був
ріг Заводського провулка (нині вул. В.Гетьмана) і тієї частини 2-ї Дачної лінії, яку згодом поглинув завод.

Новий завод став серйозним конкурентом заводу Еміля Шкоди в Чехії, який поставляв обладнання для цукрових заводів. Продукція його була дорогою через транспортні витрати й митні збори. Річна продукція чеського «Заводу на дачах» почала вимірюватися мільйонами рублів. Це був великий внесок у розвиток харчової промисловості тогочасної Росії. Завод поставляв обладнання для будівництва й реконструкції багатьох цукрових, рафінадних, спиртових, пивоварних, а також державних горілчаних заводів, млинів, для будівництва елеваторів, цегельних і лісопильних підприємств. Його парові машини, котли працювали по всій Росії. Залізні мости й різні металеві конструкції поставляли навіть за Урал - у Сибір.

У першому десятилітті XX століття

Після 1900 року на заводі працювало вже 1200 робітників, серед них було майже 300 чехів. Інженерів і техніків - 16, із них десять чехів. Усі майстри були чехи. Чеських працівників «Заводу на дачах» із сім’ями було близько тисячі - третина київської чеської громади. Ядро її проживало на Шулявці й Караваєвих дачах. Це були переважно робітники, майстри, інженери, керівники цього і ще кількох, побудованих пізніше, менших заводів, що належали підприємцям з Австро-Угорщини - етнічним чехам.

Вони з’явилися за сприяння Й.Криванека. У центральній частині Києва жила інша частина чеської громади - підприємці, торговці, професори, вчителі, художники, музиканти, чиновники, ремісники й інші.

Успіхи заводу досягалися також жорстокою експлуатацією робітників. Умови праці були важкі. Так, у правилах внутрішнього розпорядку заводу, виданих 1901 року, зазначено, що робочий день установлюється з шостої години ранку до шостої вечора з обідньою перервою на одну годину. Машиністи й мастильники парових машин починали працювати на годину раніше, тобто з п’ятої ранку, а ввечері йшли на півгодини пізніше. Їхній робочий день тривав 12,5 години. За роботу в нічний час не доплачували.

Середній місячний заробіток при 11,5-годинному робочому дні становив: майстрів - 130 рублів, дорослого робітника - 35 рублів. Кількість учнів становила 20% від кількості дорослих робітників. Робочий день у них був такий самий, як і в дорослих. Протягом першого року учнів використовували як підсобних робітників, і не завжди їхня праця оплачувалася, а якщо оплачувалася, то це були копійки за годину. Учень отримував від 1,5 до семи рублів на місяць залежно від року навчання. Навчальні заняття не проводилися, навчальних планів і підручників не було. Учень просто повторював те, що робив його наставник. За помилку могли побити або «тягали за вуха».

Праця учнів, особливо верстатників, яких тримали в учнях понад три роки, давала більший прибуток. Сваволя й самодурство майстрів, навіть «культурних іноземців», спричиняли конфлікти, які доходили до губернатора, і на завод посилали фабричних інспекторів. Гретерові доводилося виправдовуватися перед ними: «Назвіть мені майстра ливарів, який не п’є й не рукоприкладствує».

Водночас хазяї заводу вирішували деякі соціальні питання. Для робітників було створено їдальню та амбулаторію, а для їхніх дітей відкрито Шулявську Гретерівську церковно-парафіяльну чотирирічну школу, якою опікувалося православне духівництво. Вона розміщувалася в одному з заводських приміщень, яке мало вхід з вулиці.

До 1905 року наростало невдоволення порядками в усій імперії. Бурхливі події охопили й Київ. 12 січня тут відбувся політичний страйк на знак протесту проти розстрілу демонстрантів у Петербурзі. Шулявка стала одним із центрів страйків і робітничого руху в Києві. Страйкували й гретерівці, вимагали поліпшення умов праці. Вони схопили двох ненависних майстрів, побили й вивезли їх на тачці на смітник.

У жовтні-грудні 1905 року проходив Жовтневий усеросійський страйк. Слюсар підприємства Федір Алексєєв очолив Київську раду робітничих депутатів, створену 30 жовтня. З’явилася Шулявська республіка із центром у Політехнічному інституті й робітничими озброєними загонами. Генерал-губернатор В.Сухомлинов послав дві тисячі поліцейських і військову частину, які заарештовували й розганяли повстанців.

Після цього фабриканти й заводчики почали масово звільняти страйкарів. У грудні з заводу було звільнено 898 осіб. 19 січня 1906 року прийняли назад на роботу тільки 550 осіб на знижену зарплату при 10-годинному робочому дні. «Чорний список» звільнених і поновлених донині зберігається в архіві відділу кадрів заводу.

Після революції 1905 року

Після страйків законодавчо було встановлено 10-годинний робочий день і відповідно знижено зарплату. З’явилися ознаки демократизації. Були ще якісь поступки хазяїв. Але відчутним стало погіршення матеріального становища й психологічного стану - як у сім’ях, так і на роботі. Тільки до 1907 року стало спокійніше. При заводі відкрили дитячий садок. У його створенні брали участь «Товариство денних притулків для дітей робітників» і представниці Жіночого фребелівського педагогічного інституту.

Магнати цукрової промисловості українських, польських і російських губерній високо цінували технічні можливості заводу, талант Йозефа Криванека та інших фахівців. Тому було багато замовлень. Криванек в усе вникав сам. Третю частину свого часу він проводив у поїздках по заводах і будівництвах, де монтувалося виготовлене в Києві обладнання. Тисячі верст проїхав у поїздах, екіпажах, кибитках і селянських санях у будь-яку погоду проїзними й непроїзними російськими дорогами, курними або заболоченими, взимку засніженими. Тоді спосіб подорожувати був некомфортний. Нерегулярне харчування й недосипання не сприяли здоров’ю. А після тижнів відсутності вдома його очікувало багато персональних листів, конференції, наради в київських канцеляріях, пропозиції та плани подальших реконструкцій. На заводі технічна канцелярія чекала «пана інженера Криванека». Щоб полегшити свою працю, він узяв на роботу технічного керівника, але не був задоволений цим.

Як робітники, так і майстри, службовці канцелярії - всі його поважали. Співробітники цінували його знання, поінформованість і величезну працю й результати, які приносили всім користь. Розумівся на всьому - чи то парова машина, котельня, бляшані роботи чи сталеві конструкції. Фахівці чеських і закордонних технічних шкіл високо цінували знання й досвід інженера Криванека.

Як для «великого заводчика», він був надзвичайно скромним. Ніколи не називав себе інженером, хоча це було тоді престижно, а просто називав своє ім’я - Йосип Іванович Криванек. Воно відкривало двері важливих кабінетів і знатних будинків власників цукрових заводів і багатіїв. Його клієнтами були в різний час цукрозаводчики графи Бобринські, камергер Сільванський, купці Терещенки, Бродські й інші.

Підсумком діяльності Криванека було завершення будівництва 1908 року залізничної гілки завдовжки два кілометри від Південно-Західної залізниці до заводу. Вона й нині проходить від станції Святошин, між міськими кварталами, перетинає нинішні вулиці Полковника Шутова й Гарматну, ховається за заводською огорожею. Також 1909 року завод почав випускати перші в Росії двигуни Рудольфа Дізеля.

Коли діти Криванеків підросли, й треба було дати їм вищу освіту в чеських «високих школах», як їх називали на батьківщині, а також виникло бажання відпочити й підправити здоров’я, 1909 року вся сім’я виїхала в Чехію. Тепер Йозеф Криванек приїжджав на завод кілька разів на рік і бував там по кілька тижнів. Тоді статус заводу було змінено - 1909 року він став акціонерним товариством. Серед акціонерів були Криванек і члени його родини, які жили тепер у Чехії. Заводом продовжували керувати його колеги Я.Гретер і Ф.Вітачек. На перші ролі в керівництві висунулися російські піддані інженери Франтішек Штефан, Йозеф Мишковський і громадянин Австрії Йозеф Покорни. Фахівці старшого покоління поступово йшли з заводу - відкривали свої підприємства в місті або обіймали провідні посади на інших заводах Києва, Бердичева, Катеринослава, Луганська, Краматорська, Казані й інших міст, що створювалися здебільшого іноземними підприємцями. 1910 року померла в Празі дружина Криванека Алісіа. Влітку того ж року Йозеф Криванек тяжко занедужав у Києві, повернувся в Прагу й восени помер у віці 53 років. Поховали його в Празі на Виноградському кладовищі. Сімейний надгробок зберігся до наших днів.

Від Першої до Другої світової війни

Після початку Першої світової війни багато робітників і фахівців було мобілізовано в армію. Запанував хаос воєнного часу. Залізниця не перевозила комерційних вантажів. Бракувало вугілля й металу. Припинилися замовлення, падало виробництво. Завод до літа 1915 року працював чотири дні на тиждень.

Відповідно до закону воєнного часу влада відсторонила від управління заводом осіб, що мали громадянство держав, які воюють із Російською імперією. У керівництві заводу залишилися лише ті іноземні фахівці, котрі мали російське підданство або швейцарське громадянство. Тепер інженер Й.Мишковський став головою правління акціонерного товариства, а одного з директорів правління, Й.Покорни, давнього киянина, але підданого Австрії, в травні 1915 року було виведено зі складу правління.

Тільки 1916 року почали надходити військові замовлення. Завод ожив, почав випускати важкі снаряди, техніку для фронту й ремонтувати її. Одним з великих військових замовлень був ремонт артилерійських гармат. Готові гармати вивозили на станцію Пост-Волинський (нині Київ-Волинський) по дорозі, якої не було видно зі жвавого Брест-Литовського шосе (проспекту Перемоги). Вона йшла через пустища, Хутір Грушки й Караваєві дачі. Її почали називати вулицею Гарматною. Так називається вулиця й нині. Тільки на місці пустирів виросли заводи, які працювали в радянський час «на космос», а серед інженерів були особи, що мали технічні доручення генерального конструктора С.Корольова.

1916 року на завод прийшли працювати спочатку сто військовополонених австрійських чехів і сербів, а пізніше їх стало двісті. Київські чехи-старожили, які працювали на заводі, опікувалися ними. Майже кожна сім’я мала «свого військовополоненого».

Усі чехи, котрі працювали на заводі, як постійні жителі, так і військовополонені, сплачували військовий податок до фонду самостійності майбутньої Чехословаччини.

1917 року наростала розруха. Це був третій рік війни. Імперія була виснажена. Наступали політична криза, деморалізація, розвал армії та економіки. Відбулися Лютнева революція, а потім Жовтневий переворот. Військові замовлення припинилися. Завод став збитковим. Мінялася влада в Києві. 1918 року почалася Громадянська війна.

Іноземці-керівники й акціонери побачили безперспективність свого становища. Я.Гретер зажадав, щоб йому видали готівкою 26 тисяч рублів. Правління акціонерного товариства видало йому на цю суму векселі. У грудні 1918 року ще проходили збори акціонерів, але Я.Гретер і В.Кукш у них не брали участі; ймовірно, вже виїхали. Це було за влади української Директорії.

На початку 1919 року знову прийшли більшовики, націоналізували й перейменували підприємство на «Перший державний машинобудівний завод». Війна з Німеччиною та Австро-Угорщиною припинилася ще в листопаді 1918 року. Пішли поїзди на захід. Багато іноземців почали виїжджати. Залишалися тільки робітники й деякі фахівці зі старожилів із сім’ями. У травні 1920 року в місто знову прийшли іноземні війська. Цього разу польські, але ненадовго. Їх видворила червона кіннота С.Будьонного. Совєти знову почали наводити порядок. Завод став оживати, і 1922 року, на честь 5-ї річниці Жовтневої революції, його назвали «Більшовик». Так він зветься й нині.

З мемуарів В.Бережкова, колишнього перекладача Й.Сталіна і В.Молотова, автора книжки «Тегеран 1943», який школярем мешкав з батьками на території заводу в будинку Й.Криванека та управлінців, ми довідалися, що 1923 року директором заводу був колишній червоний командир полку 45-ї дивізії Г.Котовського Л.Владимиров, а головним інженером - Михайло Бережков, суднобудівник, батько майбутнього дипломата й письменника.

В 1920-ті роки завод «Більшовик» розширювався. Якщо в перші два десятиліття своєї історії він поглинув вулицю 1-ша Дачна лінія та один бік 2-ї Дачної лінії, то в роки між світовими війнами заводські корпуси будувалися на місці садиб і садів вулиць 2-ї та непарного боку 3-ї Дачних ліній, збільшуючи кількість гектарів заводського двору. Історію цього заводу зберігає його музей, про нього написано книжки. Описувати історію останніх 90 років заводу не будемо. Згадаємо тільки, що в ньому інтенсивно впроваджувалися нові технології. Академік Є.Патон 1930 року відкрив в електрогазозварювальному цеху наукову лабораторію. До 1934 року вона виросла в Інститут електрозварювання Академії наук України.

22 червня 1941 року на світанку німецькі бомби впали на ливарний цех, загинуло 16 працівників з нічної зміни. Завод почав працювати в режимі воєнного часу. Йшла мобілізація в армію. П’ятого липня почалися демонтаж устаткування та евакуація. До середини вересня 1941 року (нацисти ввійшли в Київ 19 вересня) було вивезено багато ешелонів устаткування та працівників заводу на Урал у Свердловськ (Єкатеринбург). Там завод швидко розгорнувся й почав випускати військову продукцію. Після звільнення Києва, вже 1944 року почалося його відновлення. Технічна база заводу залишилася Свердловську. На ній створили завод Уралхіммаш. Після Другої світової війни завод продовжував розвиватися, став «Науково-виробничим об’єднанням хімічного машинобудування «Більшовик». Він успішно працював до кінця XX століття, поставляючи свою продукцію на внутрішній ринок СРСР, за кордон, в Європу і США.

Джерело технічних кадрів

Гретерівці не тільки будували складні машини. Завод Гретера і Криванека - «Більшовик» - був із початку XX століття центром підготовки керівників, фахівців та кваліфікованих робітників різних професій для себе й інших підприємств. Власники цукрових заводів просили Й.Криванека рекомендувати їм своїх спеціалістів. Чимало їх отримували достойні місця на цукрових заводах в Україні, Росії, Польщі та Німеччині.

Так, ще 1898 року спеціалісти заводу «На дачах» Томаш Нєєдли, Антонін Унгерманн та Адольф Доусек заснували на Шулявці Чавуноливарний і сталеплавильний завод. Спеціаліст із обладнання цукрових заводів П.Гомола після 1900 року став, спільно зі швейцарцем Т.Енни, директором заводу «Прогрес» у Бердичеві. Цей завод у наші дні відсвяткував 130-річчя й успішно працює на експорт. Тоді ж П.Гомолу запросили з Бердичева до Києва керувати заводом «Ауто» фірми «Граф і Ко», а на його місце прийшов інший гретерівець, інженер Фр. Фінтес. У роки Першої світової війни на бердичівському заводі «Прогрес» багато посад - від директора, інженерів і майстрів до старших робітників - обіймали чехи з Шулявки.

Технічний службовець заводу Віктор Кашпар, що пропрацював 17 років, пішов із заводу у 1909 році і спільно з Ф.Вітачеком-молодшим відкрив на Шулявці «Фабрику спортивного приладдя та одягу». У 1920-х роках обидва спеціалісти працювали на заводі «Шкода» у Градці Кралові. Інженер Франтішек Паул, залишивши завод Гретера, відкрив у 1911 році в Києві свій машинобудівний завод. У радянські часи Ф.Паул був визнаним спеціалістом цукрової промисловості України. Керівник майстерень у Гретера і Криванека інженер Іосеф Купка був запрошений у 1911 році на посаду директора заводу у фірму В.Фільверта і Ф.Дедіни, яка виробляла сільгосптехніку. Інженер Отто Йордан обійняв посаду директора Машинобудівного і котельного заводу Ф.Брандта у м.Фастові (з 1926 року - «Червоний жовтень»). У радянські роки його продукцію постачали в понад 28 країн. Конструктор Ярослав Тріска став керівником Арматурного заводу в Казані (тепер - Завод трубопровідної арматури).

У ті ж роки ряд працівників виїхали з Шулявки в Луганськ на заводи Г.Гартманна, а один із них, конструктор Августин Доллер, став там керівником Вагонобудівного заводу. Майстри і робітники високої кваліфікації в ті роки запрошувалися на вигідних умовах на нові заводи Катеринослава і Краматорська.

1919 року, після націоналізації, іноземні спеціалісти та члени правління заводу Гретера і Криванека виїхали на батьківщину. Вони там були затребувані й призначені на високі посади. Так, Франтішек Гануш отримав у молодій Чехословацькій Республіці посаду генерального керівника заводів Е.Шкоди, Йосеф Покорни став керівником відділення з виробництва обладнання для цукрового виробництва цих заводів, а спадкоємець Я.Гретера Й.Мішковський, зять Ф.Вітачека-старшого, був призначений представником заводів Е.Шкоди в Парижі.

У радянські часи традиція висування спеціалістів заводу «Більшовик» тривала. Так, на початку 1930-х років директора Л.С.Владимирова призначили директором Харківського паровозобудівного заводу, а потім - директором промислового гіганта «Уралмаш» у Свердловську. 1938 року його необґрунтовано репресували й розстріляли. Реабілітований у 1956 році.

Головний інженер М.Бережков як спеціаліст-суднобудівник у 1928 році обійняв посаду технічного директора Південноросійського машинобудівного заводу в Києві («Ленінська кузня»). Завод ставав суднобудівним. Там М.Бережков пропрацював до початку Другої світової війни, а під час окупації Києва фашистами зник безвісти.

З 1935-го по 1938 рік на заводі працював головним інженером майбутній академік М.А.Доллежаль. Його ім’я відоме старшому поколінню. У 1952 році він очолив уперше створений в СРСР науково-дослідний і конструкторський центр ядерного машинобудування, де було побудовано перший промисловий атомний реактор і першу ядерну силову установку для підводних човнів. М.Доллежаль також був директором і науковим керівником першої в СРСР атомної електростанції Академії наук у м. Обнінську. Він виходець із Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер Запорізька область), де у XIX столітті селилося багато чеських колоністів. Прізвище його, мабуть, походить із чеського Долежал, але повідомлення про те, що він чех, нам не траплялися.

Сьогодні завод «Більшовик» у занепаді й незабаром зникне зовсім. Він поступово перетворюється на торгово-розважальний центр. Деякі виробничі корпуси переобладнано на торгові, а деякі - на приміщення для масових заходів та видовищ. Обговорюються питання винесення заводу за межі міста. Шулявка вже давно не околиця, і земля тут коштує величезних грошей. Про завод скоро нагадуватиме тільки назва торгового центру і його знущальний логотип із зображенням червоноармійця. На картах, виданих останніми роками, великий квартал під заводом називається «Казенні дачі», як і в XIX столітті, і не містить умовних знаків забудови.

А 100 років тому вихідці із заводу Я.Гретера і Й.Криванека стали засновниками або організаторами кількох промислових підприємств у Києві й інших містах, історія яких заслуговує уваги та окремого опису.

2. Чавуноливарний завод А.Унгерманна та Т.Нєєдли - один із «предків» заводу «Червоний екскаватор», або АТЕК

Другим заводом, заснованим чеськими підприємцями в Києві, був «Чавуноливарний завод Антоніна Унгерманна і Томаша Нєєдли». Спеціаліст ливарної справи Антонін Унгерманн (1865-1946) і управлінець Томаш Нєєдли (1870-1961), пропрацювавши кілька років на заводі Я.Гретера і Й.Криванека, набралися досвіду роботи в умовах Києва. Накопичивши заощадження та вивчивши кон’юнктуру в машинобудівній галузі, вони відкрили 1898 року чавуноливарний завод. Невдовзі до них приєднався і став співвласником спеціаліст із ливарної справи заводу «На дачах» інженер Адольф Доусек.

Завод розміщувався на орендованій ділянці казенних земель, що поблизу Брест-Литовського шосе між вулицями Провіантською (тепер Галі Тимофєєвої) і Керосинною (тепер Шолуденка). Його адреса тоді була - вул. Керосинна, 3. Від Брест-Литовського шосе територію заводу відділяв ряд одно- і двоповерхових будівель, а від Лук’янівки - вул. Табірна (нині вул. Маршала Рибалка) та завод «Ауто» акціонерного товариства «Граф і Ко», якого тепер немає.

Навпроти заводу через Брест-Литовське шосе містилася філія бакинської фірми зі збуту нафтопродуктів, що належала шведам, братам Нобелям: Альфреду, Людвігу і Роберту. Один із них - Альфред - відомий як винахідник динаміту й засновник Нобелівської премії. На місці тих складів нафтопродуктів розкинувся парк, у центрі якого стоїть Палац одружень та урочистих обрядів. Він має трикутну форму і три парадні входи. За це отримав від місцевих жартівників назву «Бермудський трикутник». Парк також залишився в минулому, поруч із «Бермудським трикутником» будується багатоповерховий бізнес-центр.

Попит на різні деталі з чавуну був великий. Завод розвивався. Сформувалася група кваліфікованих керівників. До неї увійшли, крім трьох вище згаданих засновників і співвласників, інші гретерівці: інженер Вацлав Колафа став завідуючим ливарного цеху, інженер Йосеф Шафарик - керівником майстерень, інженер Йосеф Гоккер - завідуючим машинобудівного відділу, Йосеф Пршибил - майстром слюсарів, Йосеф Моудрий - обліковим диспонентом (економістом-бухгалтером).

Успіх заводу був пов’язаний із тим, що працювали три плавильні печі, які, поряд із виплавкою сірого чавуну до 12 тисяч пудів на рік, виробляли дві тисячі пудів на рік ковкого чавуну. Тоді ковкий чавун був технічною новинкою. Цей завод став єдиним підприємством у Південно-Західному краї, що володів «секретом» виробництва такого чавуну. У перші роки майже всю продукцію купував завод вихідців із Пльзенської «Шкодовки» В.Фільверта й Ф.Дедіни, розміщений неподалік, ближче до центру міста на тому ж таки Брест-Литовському шосе. Замовлення на ковкий чавун і вироби з нього приходили з центральної Росії, Кавказу і Сибіру. Для задоволення попиту у 1903 році побудували ще одну вагранку та дві томильні печі, а наступного року - нові ливарний і механічні цехи, склад готової продукції. З 1905 року на заводі почали працювати два новітні формувальні верстати.

Другим досягненням керівників було те, що в них виникла ідея випускати запасні частини для різних господарських механізмів, виготовлених як у Росії, так і за кордоном: у Німеччині, Англії, австрійських тоді Чехії і Моравії, а також у США. Виробники цих машин не поставляли до них запасних частин. А завод, маючи новітнє обладнанням для лиття та інструментарій для обробки виливків, налагодив виробництво різноманітних деталей високої якості. Про асортименти виробів можна судити з реклами. З ковкого чавуну виготовляли запчастини для жниварок, сінокосарок, кінних граблів, гайкові ключі тощо. Із сірого чавуну робили кухонні плити, трапи, резервуари, деталі плугів, борін, корморізок, січкарень, молотарок...

На виставках, що проходили в губернських містах Ярославлі, Орлові, Чернігові, Кишиневі та інших у 1902-1910 роках, продукція заводу здобувала золоті і срібні медалі.

Революційні події 1905-1906 років не оминули завод. Робітники брали участь у них. Був спад виробництва, звільнення і збитки. Після цих подій на заводі працювало до 250 робітників.

У 1910 році до Києва на запрошення Томаша приїхав його молодший брат Вацлав Нєєдли (1878-1954). Зазначимо, що брати були племінниками Й.Криванека, синами його сестер. Після закінчення у Празі в 1901 році Торгової академії Вацлав працював у Ростові-на-Дону в Торговому домі «Фріч і Нейтек». Приїхавши до Києва, він включився в управління заводом і поселився на вул. Керосинній, 5.

Восени 1912 року Томаш Нєєдли передав управління підприємством своєму братові Вацлаву і виїхав у Чехію, поселився в Празі на Виноградах. У нас немає відомостей про те, коли відійшов від справ А.Унгерманн-старший, але А.Унгерманн-молодший залишався жити при заводі. В. Нєєдли, ставши самостійним керівником, мав неприємності. Під час пожежі згоріла половина заводу. Тривали довголітні суди із закордонними торговцями, що бачили у фірмі сильного конкурента.

У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, заводом керував Вацлав Нєєдли, а Томаш приїхати до Києва з Праги вже не міг. Він опинився у стані ворога Росії - Австро-Угорській імперії. Через п’ять років, в 1919 році, у відродженій Чехословаччині було створено Товариство чехів і словаків із Росії. Першим головою його обрали Томаша Нєєдли. Помер він у Празі 11 жовтня 1961 року у віці 91 рік.

Вацлав Нєєдли і правління заводу багато зробили для виконання військових замовлень Російської армії. Налагодили у великому обсязі виробництво корпусів гранат, підків для кавалерії та виплавку ковкого чавуну для інших заводів, що працювали на армію. У 1916 році на заводі почали трудитися військовополонені чехи. Завод досить успішно працював під час війни і навіть у 1918 році.

Нєєдли був активним учасником чехословацького визвольного руху в Києві з самого його початку. Він фінансував Чеську дружину, а потім - освіту чехословацького війська, займався організацією і фінансуванням утримання чеських військовополонених. Він також був головою Чехословацької кредитної установи в Києві (Úvěrový ústav), яка підтримувала чехів-колоністів. Пізніше, з роками, на батьківщині він став першим головою Чехословацького банку. В.Нєєдли фінансував перебування в Росії Томаша-Гарріга Масарика у 1917 році.

Після лютневої революції на заводі виникли труднощі, які доводилося долати. У 1917 році в Нєєдли помер єдиний трирічний син Вацлав (Васенька). Це була важка втрата. Після Жовтневого перевороту, на початку 1918 року, у місті постійно точилися воєнні дії, приходили і йшли більшовики, Центральна Рада, її змінив гетьман П.Скоропадський, за його влади була німецька окупація, на зміну їм прийшла Директорія з С.Петлюрою, яку на початку 1919 року змінили більшовики. При них почалися арешти і розстріли.

Вацлав Нєєдли бачив на власні очі події 1918-1919 років у Києві. Вийшли декрети, якими було анульовано кредити, націоналізовано банки, шахти, ліси, транспорт, будинки в містах, конфісковано більшу частину грошей. Завод перейшов у власність держави. Без дозволу Рад не можна було проводити банківські операції. Не було грошей на виплату зарплати працівникам. Нєєдли тричі заарештовували. Йшлося вже не про власність, а про здоров’я родини і життя. Деяких чехів, котрі перебували разом із ним в ув’язненні, розстріляли після короткого суду за те, що вони висловлювали незгоду з політикою більшовиків. Вацлав ходив з ув’язненими на різні роботи, наприклад підмітав вулиці. Робітники заводу, не маючи роботи і зарплати, послали делегацію в міську раду, щоб В.Нєєдли відпустили на завод і дали можливість працювати. Драматичні події тривали.

У 1919 році настала повна стагнація господарського життя, замовлення не надходили й завод перестав працювати. У серпні прийшла Біла армія з генералом М.Є.Бредовим. Військові замовлення трохи пожвавили завод. У грудні повернулися червоні, білі відступили, а навесні 1920 року до Києва ввірвалася Польська армія з українськими військами С.Петлюри. Після вигнання польського війська 1-ї Кінною армією С.М.Будьонного влітку 1920 року в місті настав мир. Неєдли, втративши надію на поліпшення ситуації, залишив з родиною Київ. У 1920 році, після довгої дороги та поневірянь, вони вернулися в Прагу - столицю молодої Чехословацької Республіки. З Росії Нєєдли повернувся біднішим, ніж був раніше, коли їхав молодим.

У роки Першої Республіки його прийняли на роботу на заводи Шкоди. Був, як уже сказано, головою першого Чехословацького банку. В 1927 році нагороджений державною медаллю за участь у визволенні Батьківщини. Помер 1954 року у віці 76 років.

У 1920 році націоналізований Чавуноливарний завод на вул. Керосинній був об’єднаний із чотирма іншими заводами (Гретера та Криванека, Фільверта і Дедіни, «Ауто» Графа і Ко та Південноросійським вагонобудівним у Луганську) у Металообробний трест. Але незабаром цей завод з’єднали із заводом сівалок Фільверта і Дедіни. Так два чеських заводи в Києві перетворилися на один радянський - «Червоний плугатар», що розмістився на хуторі Галагани у Святошині й випускав сільськогосподарські машини. З 1934 року цей завод спеціалізувався на виробництві екскаваторів і став називатися «Червоний екскаватор», а нині - АТЕК.

Чавуноливарне виробництво на Керосинній (Шолуденка), 3 функціонувало й довго було ливарним цехом заводу екскаваторів. У 1951 році його перевели у Святошин на основну територію «Червоного екскаватора». Землі та будівлі на вул.Шолуденка (Керосинній) 3, що звільнилися, приєднали до сусіднього невеликого заводу «Фізико-механік» (колишньому «Ауто») на тій самій вулиці. Так почало рости нове підприємство - Київський завод автоматики ім. Г.І.Петровського.

3. Заводи В.Фільверта і Ф.Дедіни - предки «Червоного екскаватора», або АТ «АТЕК»

На межі XIX і XX століть у Києві чеські підприємці заснували завод із виробництва сільськогосподарських машин, який тоді називали «Завод сівалок В.Фільверта і Ф.Дедіни». Це був один із попередників заводу АТЕК, раніше відомого в Радянському Союзі як «Червоний екскаватор».

Історія його така. У 1889 році в Києві, на розі вулиць Хрещатик та Лютеранська, було відкрито представництво пльзеньського заводу Еміля Шкоди, яке називалося «Технічна канцелярія В.Фільверта і Ф.Дедіни». Вона приймала замовлення на виготовлення та поставку різних механізмів із австрійської Чехії. Через дев’ять років, у 1898-му, цю канцелярію було реорганізовано й перейменовано в акціонерне товариство «В.Фільверт і Ф.Дедіна в Києві» з капіталом 350 тисяч рублів, яке заснувало на Шулявці свій завод сівалок (Брест-Литовське шосе, 8).

Технічним керівником заводу став геніальний самоучка Антонін Веска з Пецькі поблизу Йічина в Чехії. Спочатку на заводі працювало всього від 28 до 40 осіб. Було налагоджено співробітництво із заводом Унгерманна і Нєєдли, де замовляли виливки деталей із ковкого чавуну та сірого чавуну. У перший же рік завод випустив 130 машин.

Ці сівалки призначалися для рядового посіву й мали ту особливість, що одночасно з насінням у ґрунт дозовано вносилися добрива. На той час це був новий агротехнічний прийом, який приходив на зміну ручному розкиданню насіння зернових культур. Виготовлялися сівалки різних розмірів для використання на великих і малих земельних ділянках. Попит на них був великий. На кінець першого десятиліття ХХ століття випустили сім тисяч машин.

Капітал поступово зростав і сягнув одного мільйона рублів. Збільшувалася також кількість робітників - до 600. Половина з них були чехи, а інші - українці, росіяни, поляки та ін. Крім сівалок, почали випускати молотарки, невеликі 12-сильні локомобілі та інші механізми для сільського господарства. Виникли труднощі з доставкою великих виробів містом до залізниці. Тому вирішили будувати ще один завод, розміщений поруч із залізничною товарною станцією Святошин.

У 1910 році отримали дозвіл і розпочали будівництво другого заводу за містом, на хуторі Галагани у Святошині (нині завод «Червоний екскаватор», або АТ АТЕК).

Директором цього підприємства запросили інженера Йосефа Купку з заводу Я.Гретера та Й.Криванека. Наприкінці 1911 року розпочався випуск продукції.

Комбіновані сівалки київського виробництва стали відомими в усій Росії і в Європі. Вони експортувалися в Німеччину, Галичину й навіть до Чехії (Австро-Угорщина), а також у Балканські країни. Ці сівалки подобалися і європейським власникам малоземельних господарств. У 1914 році, після початку Першої Світової війни, експорт їх до Європи припинився, а добра пам’ять залишилася. Через 10 років, у 1924-му, чеський журнал Světozor писав, що після війни «київські сівалки» - так стали їх називати в Чехії - почав випускати завод фірми, яка розміщувалася в Празі на вул. Тиршова, 8.

Був попит на київські локомобілі. Так, у 1910 році будівельний відділ Томського губернського управління затверджував проекти будівництва селянських парових млинів у Барнаульському повіті на Алтаї, в яких встановлювалися 12-сильні локомобілі В.Фільверта і Ф.Дедіни.

У 1913 році в Києві відбувалася Всеросійська промислова виставка. Завод побудував власний павільйон, де демонстрував продукцію, серед якої були новинки - бурякові сівалки та молотарки.

Вацлав Фільверт народився 1856 року в Чехії. У зрілому віці приїхав до Києва як представник заводу Е.Шкоди. Спільно з Ф.Дедіною очолив технічну канцелярію цього заводу, а пізніше - спільне виробництво сільгоспмашин. В.Фільверт у 1914 р. виїхав із Києва до Праги. Через початок Першої світової війни, революцію і встановлення радянської влади не зміг повернутися до Києва. Жив у Празі. Жалкував, що пропала його багатолітня праця. Висловлював думку, що радянська влада, привласнивши його мільйони крон, могла б призначити прожиткову пенсію, але не дочекався цього, як і багато російських чехів. Помер В.Фільверт 8 червня 1926 р., похований на Ольшанському цвинтарі. Надгробок зберігся, але частково зруйнований.

Франтішек Дедіна народився 28.04.1861 р. у Трстеніце поблизу Млада Болеслава в Чехії. Римо-католик, закінчив торговельну академію. Мав у Подчейках віллу, у Празі - будинок, а в Києві, як сказано вище, заводи. У 1888 р. одружився з Боженою Звериновою 1874 р.н. у Карліні, невіруючою. У них була донька Марія, яка вийшла заміж за сина Й.Криванека Володимира, а також син Вацлав 1899 р. народження. У 1919 р. Ф.Дедіна повернувся на батьківщину й поселився в Празі. У 1932 р., у віці 71 рік, лікувався в лікарні для душевнохворих у Карлині (Прага). Помер 1934 р., похований на Ольшанському цвинтарі. Надгробок зберігся.

1914 рік. Війна

З перших днів Першої світової війни Франтішек Дедіна частково передоручив управління заводами їх директорам і включився в політичну діяльність, спрямовану на визволення своєї батьківщини від влади Габсбургів. 9 серпня його було обрано до складу Київського чеського комітету допомоги жертвам війни. Він став ініціатором створення фонду Чеської дружини і вніс до його каси тисячу рублів з особистих коштів. Ф.Дедіна закликав молодь вступати в ряди Дружини, виступав із патріотичними промовами в київському спортзалі «Сокола». Слова Дедіни справили сильне враження на молодь. Добровольцем № 1 при записі в Дружину став його службовець Цейп. Під впливом слів Ф. Дедіни записалися в Дружину також його працівники Голасек, Kарел Кутльвашр, майбутній генерал, та Й.Вухтерле, майбутній командир роти в бою під Зборовом (у Празі є вулиця Вухтерлова).

Коли у вересні 1914-го в Петербурзі зібралися одинадцять представників від чотирьох головних міст Росії для зустрічі з царем, серед них був і Ф.Дедіна. Їхав він туди з написаним у Києві проектом меморандуму. Тих, хто зібрався там, назвали Радою чехів Росії. Рада обрала своїм секретарем Ф.Дедіну, і він залишався ним до весни 1915 року, готував проведення Першого з’їзду Союзу Чехословацьких товариств.

У Ф.Дедіни був організаторський талант. Він завжди знав мету та вмів знаходити кошти. Міг швидко й чітко виконувати багато видів робіт, у тому числі й такі, на які б не кожен зважився. Він виїжджав із Києва читати лекції про Чехословацький визвольний рух і нові методи агротехніки. Половину чистого доходу від лекцій, прочитаних у Полтаві, віддав міській військовій лікарні, а другу половину - до Фонду Чеської дружини. Крім того, він домігся дозволу й сам організував у Києві «Вечори слов’янського єднання», де збиралися слов’яни, що перебували в місті. Комітету жертв війни віддав тисячу рублів, які розділив так, щоб київські військові лікарні отримали половину, а другу комітет мав розділити між постраждалими українцями та поляками в Галичині і в Сербії. Впродовж чотирьох військових років Ф.Дедіна вніс до фонду Чехословацької дружини та війська 12 тисяч рублів власних грошей.

Його зусиллями було організовано в Києві лекцію професора-історика Петроградського університету Ястребова «Про необхідність чеської історичної держави та її відродження», при цьому Ф.Дедіна оголосив загальну позику з випуском облігацій, які поширювалися серед заможних людей. У 1916 році, коли уряд дозволив звільняти військовополонених слов’ян із таборів для роботи в промисловості, представники обох заводів В.Фільверта і Ф.Дедіни приходили в бараки Дарницького табору військовополонених та Печерські казарми, знаходили спеціалістів і відвозили на заводи. Цим рятували їх від голоду, поневірянь і можливої смерті.

Франтішек Дедіна, як людина активна, інколи вступав у конфлікти. Переконаний монархіст і прихильник відродження Чехословацького королівства на чолі з королем-слов’янином, він був противником прихильників демократичної республіки на чолі з Томашем Гаррігом Масариком. Газета «Чехослован» у № 20 від 14.05.1917 повідомляла, що у зв’язку з очікуваним приїздом Т.Г.Масарика в Росію Ф.Дедіна подав російській владі меморандум, підписаний ним, Й.Зівалом, Душенкевичем, Кнорром та Гамплом. У ньому повідомлялося, що Ф.Дедіна, С.Конічек і доктор Штепанек об’єднаються й створять, на противагу Т.Г.Масарику, Центральну чеську об’єднану організацію. Ця акція не здобула прибічників, не була підтримана носіями монархічної ідеї, які після падіння російського царату визнали політику Т.Г.Масарика зі створення демократичної республіки.

Революційні події в Росії зруйнували плоди всього життя цих піонерів чеської промисловості в Києві. Заводи фірми Фільверта і Дедіни після більшовицького перевороту ще певний час продовжували працювати. У 1919 році обидва заводи було націоналізовано, а Дедіна з сім’єю виїхав на батьківщину. Він поселився в Празі на вул. Тиршова, 8. З часом став членом правління товариства, яке почало випускати славетні «київські сівалки», але розгорнути виробництво в тому обсязі, якого було досягнуто в Києві, вже не могло.

Націоналізовані радянською владою заводи було потім реорганізовано та об’єднано з іншими. Так, у 1919 році в результаті злиття їх із Чавуноливарним заводом Унгерманна і Нєєдли з’явився завод сільгоспмашин «Червоний плугатар». У 1932 році він почав випускати траншейні багатоковшеві екскаватори й став називатися «Червоний екскаватор». У сучасній Україні відомий як завод АТЕК, або «Акціонерне товариство екскаватор». Музей заводу розміщується на проспекті Перемоги, 83/2.

4. Невеликий «Ауто» виріс і став Київським заводом автоматики ім. Г.І.Петровського.

Механічний завод «Ауто» акціонерного товариства Граф і Ко з’явився на Шулявці за адресою вул. Керосинна (Шолуденка), 19, по сусідству із заводом Унгермана і Нєєдли, у 1890-х роках. Відомості про історію цього заводу в літературі мізерні. Він згадується разом із заводами Гретера та Криванека, Унгерманна і Нєєдли та ін. серед підприємств, на яких проходили страйки в 1905-му. Тоді ж він став власністю Акціонерного товариства Граф і Ко, спеціалізувався на виробництві машин та агрегатів для цукрових, пивоварних, крохмальних та інших заводів. Це був не тільки чеський завод, його акціонерами були піддані інших країн. Директором заводу був певний час Едуард Гольтфретер (за даними Михайла Кальницького). Його змінив приблизно в 1910 році колишній гретеровець і директор заводу «Прогрес» у Бердичеві інженер П.Гомола, спеціаліст із обладнання цукрових заводів. На заводі працювало 120 робітників, а з 1916-го там трудилися десятки чеських військовополонених. Письменник Ярослав Гашек, перебуваючи влітку 1916-го в 1-й запасній роті 1-го Чехословацького полку, дислокованого в Університеті Святого Володимира, ходив на цей завод до свого празького приятеля, теж військовополоненого, Дворжачека, з яким несподівано зустрівся в кафе «У чеської корони». Військовополонений Дворжачек, на кличку Товстун, працював у їдальні для робітників цього заводу. Він підгодовував виснаженого в таборі «Тоцкоє» Гашека.

Після націоналізації в 1920-х роках це підприємство перейменували на «Завод фізико-механік». 1951 року почалося зростання заводу. До нього приєднали територію та будівлі колишнього чавуноливарного заводу Унгерманна і Нєєдли (вул. Керосинна, 3), який перестав існувати у зв’язку з тим, що після реорганізації ввійшов до складу заводу «Червоний екскаватор» разом із колишнім заводом Фільверта й Дедіни. Нове підприємство швидко розросталося. Воно оснащувалося новітньою технікою, стало режимним і називалося «Підприємство поштова скринька №...». Тепер це «Київський завод автоматики ім. Г.І.Петровського», який відкрито рекламує свої гіроскопічні прилади, навігаційну техніку для космічних апаратів, балістичних ракет, торпед тощо, а також устаткування для автоматизації газопромислового комплексу, для переробки сільгосппродукції, медичну техніку, електричні побутові прилади й інші споживчі товари.

5. Машинобудівний завод Ф.Паула: був «Комуніст», а тепер - Київський завод «Радар».

У першому десятиріччі ХХ століття в переробній і харчовій промисловості зростав попит на устаткування й виробничі механізми. У цьому зв’язку інженер заводу Я.Гретера та Й.Криванека Франтішек Паул відкрив 1911 року машинобудівний завод. Він почав випускати обладнання для цукрового, пивоварного й солодового виробництва. Після початку Першої світової війни завод виконував військові замовлення.

Франтішек Паул народився 10 вересня 1872 р. у Чехії, в Яромержі, католик, інженер. В останні роки XIX століття як молодий фахівець він приїхав у Київ, де почав працювати на машинобудівному заводі Я.Гретера та Й.Криванека. 1912 р. одружився з Марією Лгованцовою.

Задовго до Першої світової війни поєднував роботу на заводі з громадською діяльністю серед земляків. Інженер Ф.Паул був одним з організаторів і кілька років заступником голови Товариства Яна Амоса Коменського. Брав участь у створенні чесько-російської школи грамоти в Києві разом з Ї.Їндржишеком, Я.Волфом, Б.Горалеком, В.Кашпаром та іншими.

Згодом, здобувши виробничий досвід на «Заводі на дачах» і накопичивши кошти, 1911 року відкрив власний завод на вул. Предславинській, 35, у районі, який тоді називався Нове строєніє (біля нинішнього Палацу «Україна»). Він у стислий період організував виробництво обладнання для підприємств харчової та переробної промисловості, попит на яке був великий.

Із початком Першої світової війни Ф.Паул долучився до організації визвольного руху серед російських чехів. Його обрали членом Київського чеського комітету допомоги жертвам війни. Він став сподвижником Ї.Їндржишека, О.Червени, В.Швіговського, В.Вондрака та інших. Він не цурався жодної суспільної роботи.

У серпні-вересні 1914 року Ф.Паула Київський Чеський комітет послав у Петроград для вироблення меморандуму цареві про чехословацький визвольний рух. Там його обрали заступником голови Ради чехів Росії. Разом із головою Отакаром Червени та секретарем цієї ради київським заводчиком Ф.Дедіною був обраний до президії Петроградського з’їзду чехів і словаків Росії, а потім - до тимчасової Ради чехів і словаків Росії, у складі якої займався підготовкою та проведенням Першого з’їзду Союзу чехословацьких товариств Росії в Москві у березні 1915 року.

Під час війни завод Ф.Паула виконував різні військові замовлення, зокрема було швидко налагоджено виробництво військових похідних кухонь, у яких мала гостру потребу армія. Навесні 1916-го на завод почали приймати на роботу військовополонених слов’ян. Тоді в газеті «Чехослован» з’явилися оголошення про те, що завод потребує котельників, мідників, слюсарів, токарів, інструментальників, розмітників по жерсті й залізу, працівників на преси й лакувальників.

Після Лютневої революції та Жовтневого перевороту Ф.Паул намагався зберегти виробництво від розвалу.

Після залишення Чехословацьким корпусом України 1918 року, за Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського та німецької окупації, а потім за Директорії, Франтішек Паул був у Києві, продовжував керувати своїм заводом і долати труднощі. Після закінчення Громадянської війни 1920 року завод був націоналізований радянською владою і став державним. Нова влада визнала Ф.Паула фахівцем і призначила технічним керівником заводу, приставивши до нього комісара з робітників, котрий здійснював «диктатуру пролетаріату над спецом із колишніх». Призначити його самостійним директором тоді не могли.

Продовжуючи довоєнні традиції Товариства Яна Амоса Коменського, Ф.Паул 1922 року очолив новостворену шкільну комісію, до якої входили інженер Р.Альберт і А.Кробова. Комісія отримала дозвіл на відкриття заново чесько-російської школи грамоти. 18 жовтня 1922 року в школі почали навчатися 37 учнів.

Наприкінці 1920-х років завод змінив профіль, на ньому налагоджувалося приладобудування. Інженера Ф.Паула залучили до роботи як високого рівня фахівця в цій галузі та призначили інспектором цукрової промисловості всієї України. Йому підпорядковувалися технічні керівники цукрових заводів республіки.

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років Ф.Паула разом із групою фахівців керівництво цукрової промисловості України направило в Чехословаччину для ознайомлення з новими технологіями. На батьківщині йому сподобалося. Під приводом лікування після голоду, а також психологічної травми через втрату двох дорослих дітей, йому після тривалого клопотання вдалося звільнитися з радянської служби й залишитися у Празі. Тут Франтішек Паул почав працювати за спеціальністю в цукровій промисловості і вступив у Товариство чехів і словаків з Росії. Працюючи на батьківщині, він казав, що мала платня «тут» йому миліша, ніж велика «там». Головне, що тут його не тривожать удень і вночі, що йому не загрожує смерть у зв’язку з тим, що він колишній буржуй, фабрикант.

Уряд Чехословацької Республіки нагородив його Революційною медаллю за заслуги перед батьківщиною. Йому присвоїли статус легіонера. У віденських поліцейських архівах Франтішек Паул залишився у списку «чеських зрадників старої Австрії», який було опубліковано 1919 року в книжці Ф.Заплетала «Альбом зрадників».

Життєвий шлях інженера Ф.Паула є одним з рідкісних прикладів того, як «іноземного заводчика», «буржуя» та «чужого елемента» радянська влада визнала «цінним іноземним фахівцем», якому протягом понад десятиліття довіряли відповідальну посаду у сфері управління заводом та технічного вдосконалення цукрової промисловості радянської України.

Помер Франтішек Паул раптово 8 серпня 1934 року на робочому місці - на цукровому заводі в Літовлі (Моравія), куди був відряджений як інспектор.

Після 1930 року «Завод Ф.Паула» змінив свій профіль і став одним із перших підприємств авіаційного приладобудування в Україні. Після закінчення Другої світової війни завод іще раз змінив профіль, став закритим підприємством, яке випускало електронне навігаційне обладнання для авіації та ракет, а також споживчі товари - магнітофони та побутову техніку. Завод отримав назву «Комуніст». У 1960-1970-х роках на полицях магазинів можна було бачити різних типів магнітофони, які випускав завод. Пізніше, в 1990-х роках, у незалежній Україні він став відкритим акціонерним товариством «Київський завод «Радар». В Інтернеті нині можна зустріти перелік його продукції: від навігаційного та посадочного обладнання для літаків і вертольотів, медичних дрилів, пилок і пластин для остеосинтезу до побутової техніки високого класу й багато чого іншого.

6. Інші заводи

Досі йшлося про великі машинобудівні підприємства. Але поряд із ними створювалися підприємства, які можна віднести до так званої легкої промисловості.

Фабрика Гімнастичного приладдя

1909 року на шулявській вулиці Фабричній (нині Ісаакяна), 5, з’явилася Фабрика гімнастичного приладдя. Засновниками її були Віктор Кашпар і Фердинанд Вітачек-молодший, технічні службовці заводу Я.Гретера та Й.Криванека. У рекламі стверджувалося, що це «Єдина Російська фабрика гімнастичного приладдя». Віктор Кашпар був ініціатором і учасником багатьох корисних справ у старому Києві. Його вважають одним з «батьків» київського футболу на початку ХХ століття, активістом чеського культосвітнього Товариства Яна Амоса Коменського, учасником створення чесько-російської школи грамоти та культурного центру «Стромовка».

Фабрика грамофонних платівок «Екстрафон»

1910 року біля заводу Гретера та Криванека, між вулицями 2-га Дачна й 3-тя Дачна лінії було створено фабрику грамофонних платівок «Екстрафон». Про неї та її засновника Їндржиха Їндржишека, про труднощі й успіхи ми розповіли в «Русском слове» №7-8/2009. Підприємство розвивалося й процвітало, але після початку Першої світової війни почало занепадати - припинили надходити через кордон матеріали, потрібні для виготовлення грамплатівок. На базі «Екстрафона» було створено Обозну фабрику.

Обозна фабрика «Чеська возовка»

Під час Першої світової війни, 1915 року, після виступу В.Вондрака, в якому роз’яснювалося велике значення Росії в підтримці слов’янських народів Австрійської імперії, а також у зв’язку з відступом російських військ на фронті, члени Київського чеського комітету почали шукати способи, як допомогти армії. Тоді інженер Станіслав Гоужвіц, власник фірми з виробництва, прокату й продажу верстатів та інструментів на Бібіковському бульварі, 68, запропонував голові комітету Ї.Їндржишеку створити підприємство з виробництва возів і коліс для армії. Потреба в них була велика.

Передбачалося як робочу силу використовувати військовополонених чехів, яких тоді було багато в таборі Дарниця й Київській фортеці. Ї.Їндржишек схвалив ідею і почав шукати стартовий капітал. Він обійшов усіх багатих чехів у місті з проханням вкласти кошти, але підтримки не знайшов. Інвесторами стали: він сам, доктор В.Вондрак і автомобільна фірма Лаурін і Клемент (попередниця Авто-Шкоди), яку представляв у Києві Л.Тучек. «Генератор ідеї» С.Гоужвіц, очевидно не маючи «живих грошей», запропонував інструменти та обладнання зі своєї фірми.

Земельну ділянку надав Ї.Їндржишек на території свого «Екстрафона». Він же офіційно вважався хазяїном фабрики. Технічним керівником підприємства - «головним інженером» обрали Віктора Кашпара. Він потім згадував: «Коли було вирішено організувати Обозну фабрику «Чеська возовка» як чеський консорціум, я вирішив для її швидкої організації використати й мою фабрику гімнастичного приладдя». Відкрили філію для заготівлі твердої деревини на вул. Дмитрівській, 62. В.Вондрак опікувався в штабі Київського військового округу звільненням військовополонених чехів для роботи на заводі. В.Кашпар зайнявся добором робітників для фабрики. Для цього він отримав у військового коменданта Києва генерала П.В.Медера дозвіл вільно входити в Київську фортецю і табір Дарниця. Потім В.Вондрак писав: «Заслугою Ї.Їндржишека було створення «Чеської возовки» з метою дати роботу військовополоненим. «Возовка» під час свого існування залишилася єдиним підприємством, яке не мало прибутку. Це було соціальне підприємство для підтримки військовополонених».

Механічний і котельний завод Г.В. Сук

Найменш довговічним чеським заводом був Механічний і котельний завод Г.В.Сука на розі вулиць Кузнечної та Ділової (нині - Горького та Димитрова). Його створив російський француз Олексій Термен у 1887 році для випуску обладнання для водопроводу й опалення будинків. Підприємство прославилося художнім литтям фонтанів. 1910 року, через рік після смерті О.Термена, завод купив у його спадкоємців чех Г.Сук. Після Громадянської війни, встановлення радянської влади та націоналізації завод увійшов до складу НДІ Електрозварювання АН України.

* * *

Таким є внесок чеських підприємців, фахівців і робітників у створення промисловості на початку минулого століття в Києві.