ЧЕРВЕНЬ. ВІЛЬНЮС

Мій вільнюський приятель, засновник Балтійської федерації моди, познайомив мене з колегою — молодим здібним фотографом, який вже друкується у престижних скандинавських модних журналах. Приятель — росіянин, проте з тих етнічних росіян, сім’ї яких мешкають у Вільнюському краї ще з дореволюційних часів, а тому вільно спілкується литовською і польською, освіту одержав у Москві, продовжив у Лондоні… Його колега-литовець блискуче володіє англійською і французькою, однак російською ледве вимовляє кілька слів. Здається, я литовську знаю краще…

От воно і здійснилося — нове покоління литовців, далеких від спільної цивілізації! Альгіс не вчив російську не з принципу, зовсім ні. Просто у його престижній вільнюській гімназії викладали тільки англійську, батьки вдома спілкувалися виключно литовською… Коли почав цікавитись модою, усвідомив, що варто вивчити її мову — французьку. Дефіцит російської в місті, де проживає чимало росіян і російськомовних поляків, мав би даватися взнаки, однак кожний з них може порозумітися із ним литовською… А все ж мені було психологічно важко усвідомити, що тут, у Вільнюсі, я буду розмовляти англійською мовою усього лише через десять років. І цей молодий литовець буде дивитись на мене, як на іноземця, між тим як я іноземцем себе не відчуваю…

Ось це я й намагався пояснити йому минулого вечора. Що окрім почуття батьківщини — як на мене, обмеженого для кожної людини місцем народження та ще кількома дорогими місцями, де аж дух перехоплює і щемить серце, може існувати ще почуття близької землі — тієї, де тобі все зрозуміле, ніби знайоме, де ти не відчуваєш себе іноземцем за жодних обставин, навіть коли не знаєш мови, якою говорять мешканці тої чи іншої країни. Я вже писав колись, як затишно почуваю себе, скажімо, у Вільнюсі, Кракові чи Відні і як дивлюсь на світ широко розплющеними очима у Москві — хоча прожив у цьому місті років з 15. Можна довго жити в місті, знати його, мати зв’язок із ним, але все одно почувати себе іноземцем… Добре, коли ти хоча б це усвідомлюєш. Адже відчуття рідної землі тим і цікаве, що не вимірюється державними кордонами. Це насамперед історичний, культурний зв’язок. Я відчуваю себе вдома у Вільнюсі, але не у Каунасі. У Відні, але не у Зальцбургу. У Києві, але не у Донецьку. Чи заважає мені це бачити «всю» Австрію або «всю» Україну? Навпаки. Просто починаєш розуміти, наскільки різними є Каринтія і Тіроль, Київщина і Слобожанщина… Звісно, це розмаїття і є багатством. Небезпека якраз і полягає у неусвідомленні цього розмаїття, намаганні нав’язати іншим свій культурний досвід, або — частіше — свою культурну порожнечу…

Як на мене, величезна кількість наших проблем виходить з того, що ми маємо «еліту» — і, до речі, в часи економічних негараздів така «еліта» дуже гармонізує із населенням, яка не має оцього культурного відчуття України, для якої вона — «Україна наша радянська», заводи, колгоспи, терикони… Якщо б нашу країну сьогодні перейменували в Бєларусь, а Бєларусь — в Україну, ця «еліта» (втім, як і білоруська) нічого б не помітила. Більше того, нічого б не помітила, коли б помінялася країнами: Леонід Данилович, старанний учень, витратив би кілька місяців на вивчення білоруської мови, Лукашенко продовжив би розмовляти із новим населенням своєю варварською тросянкою, яку б тепер називали б суржиком… І я нічого не перебільшую: згадаймо, як швидко адаптувалися наші партійні висуванці у Москві, якими ставали російськими — тоді це називалося радянськими — патріотами!

Україна виглядає диким полем, над яким панують іноземці саме тому, що над нею панують іноземці. Не чужі — свої доморощені варяги. Більше того, сьогодні ми самі — нація іноземців. Ті, хто усвідомлює, яка б це мала бути країна — у звичній меншості, у культурному гетто. Іноземці і мають бути прагматичними у власних справах й апатичними, коли мова йде про майбутнє країни, у якій вони оселилися. Вони ж кожної хвилини можуть повернутися додому…

Наша трагедія якраз і полягає в тому, що нам немає, куди повертатися…