ЧЕРВЕНЬ. ТРЕТЬЯКОВ

Весь тиждень газети пишуть про відставку головного редактора «Независимой газеты» Віталія Третьякова. Інтерв’ю на телебаченні, запрошення у найпопулярніші програми... Я відчуваю себе безсилим. Борис Березовський послав Третьякова у відставку так миттєво, так самовпевнено, що назавжди закріпив у свідомості російського суспільства міф про «Независимую» як газету Третьякова. Третьяков боровся за цей міф з такою розпачливою безоглядністю всі ці десять років, заради нього фактично поховав колись найперспективнішу газету Росії — але останню й найважливішу цеглину в будинок цього міфу поклав саме Борис Березовський...

Для мене «Независимая газета» скінчилася 1995 року, коли Березовський став її власником, а новий — і старий — головний редактор повернув собі владу з допомогою озброєної — sic! — охорони «Логовазу»... Я так і бачу цю сцену: автоматники у нашому будинку на М’ясницькій, а в їхньому оточенні він, загорілий на відпочинку, з вибалушеними очима — простує до свого кабінету, щоб майже силоміць відібрати печатку газети у тодішнього виконувача обов’язків головного... Тоді, 1995 року, з газети пішли ті, хто ще сподівався на її реанімацію після відставки практично всього відділу політики 1993 року. Ті, хто усвідомлював, що залишитися авторитетною і справді незалежною — і сучасною — ця газета може тільки без Віталія Третьякова. Після 1995 року «Независимая» — театр одного актора — Третьякова і одного режисера — Березовського, маргінальне видання, яке сприймається як своєрідний курйоз у Москві, однак, за давньою традицією, ще цінується у колишніх радянських республіках та у провінції — там, де її ніколи не читали, однак чули як про «модну», «елітарну», інтелігентну, чесну... «Независимая» справді була такою у перші роки свого існування. Перш за все тому, що головний редактор не міг реально впливати на політичну лінію і зміст свого видання.

Адже як усе сталося? Десь нагорі, очевидно, захотіли створити «гайд-парк» епохи перебудови. Насамперед тому, що «гайд-парк» радянських часів — «Литературная газета» — на цю роль уже не тягнула, був потрібен щоденний «гайд-парк». Чому на роль його організатора вибрали саме Третьякова, багаторічного співробітника Агентства преси «Новини», — професіоналам пояснювати не треба. Однак, на відміну від головного редактора «Литературки» Олександра Чаковського, який робив ставку на особистість у газеті, Третьяков конкуренції жахливо боявся. Чаковський вважав себе за романіста, якому не годиться конкурувати з якимись там публіцистами на газетних шпальтах. Третьяков хотів усе писати сам. Тому відмовився від пропозицій запросити до нової газети «зубрів» — шістдесятників, а доручив своєму колезі по «Московским новостям» і редактору відділу політики нової газети зібрати штат зі спритних молодих парламентських кореспондентів, своєрідної кремлівської тусовки, практично перших політичних репортерів нового часу... Це і була головна стратегічна помилка Третьякова. Молодь виявилася талановитішою й адекватнішою не тільки за шістдесятників, а й за нього самого. В газеті взагалі виявилося чимало талановитих людей: Ігор Захаров, перший заступник Третьякова, — сьогодні власник видавництва «Захаров», одного з найкращих у Росії. Андрій Караулов став відомим тележурналістом. Першим редактором відділу економіки був Михайло Леонтьєв... А ідея створення відділу республік, яка належала Олександру Гагуа, взагалі стала ноу-хау «Независимой», практично підготувала російське суспільство до розпаду Радянського Союзу і сприйняття союзних республік як самостійних держав, із власною політичною сценою... Що в цій ситуації робить головний редактор? Звичайно, говорить, що це саме він розгледів таку талановиту команду. Що це й був його задум. А сам потроху починає вичавлювати всіх талановитих співробітників газети одного за одним. Якби редакторський хист Третьякова дорівнював його вмінню утримувати владу! З газети починають іти відділами. Політична роль «Независимой» закінчується 1993 роком, коли з неї йде відділ політики на чолі з Остальським, створювати для Володимира Гусинського газету «Сегодня». Відділ республіки тримається аж до 1995 року. Цей час був дуже тяжким: маргінальне політичне мислення головного редактора за відсутності відділу політики починає посилюватися, люди давно минулих часів блукають не тільки газетними шпальтами, а й коридорами редакції... Доти я намагався не втручатись у внутрішню політику, писав тільки про Україну, про СНД, однак тоді доводилося чи не на кожну «програмну» статтю головного редактора писати власну. Я був переконаний, що маю це робити, що слід захистити добре ім’я нашої «Независимой» від організаторів «гайд-парку»... Мій, так би мовити, спадкоємець, який писав у «Независимой» на українські теми після мене, розповів мені якось, що єдиною умовою, яку поставив йому Третьяков, — було «не писати, як Портников». «Ви ж не будете писати, як Портников»...

1995 року Третьяков заявив, що грошей на газету вже немає і що він її закриває. Редакційний колектив нагадав йому, що газета не є власністю головного редактора. Тоді Третьяков заявив про відставку. Після його від’їзду — а ділова репутація Третьякова не дозволяла сподіватись на інвестиції — інвестори знайшлися швидко. Третьяков з’явився у оточенні «логовазівців» саме того дня, коли мав вийти перший «не його» номер газети. Звичайно, це був кінець. Із Березовським, близьким до «самого» Коржакова, ніхто сперечатися не хотів. Усі справжні професіонали газету залишили, звісно — її вже більше не було, це була інша газета, яка друкувала довгі самозакохані графоманії свого головного редактора і політичні статті, підготовлені прес-службою «Логовазу». На тлі цих агіток Третьяков здавався яскравим, однак після сварки Путіна і Березовського Третьяков захвилювався. Він ніколи не очолював опозиційного видання, в яке Березовський збирається перетворити «Независимую». Третьяков спробував перекупити газету у Березовського — звичайно, влада тут була тільки за... Однак з’ясувалося, що Березовському газета потрібна не менше, ніж Третьякову.

Хоч і розумію, що «наша» «Независимая» могла виходити тільки на початку 90-х, а потім надовго настав час Березовських і Третьякових, — однак неймовірно сумно... Це був такий шанс, така команда, такий час... А ми всього цього не зберегли. Навіть на десяту річницю газети її засновників не запросили — було альтернативне святкування, атмосфера якого несподівано нагадала вже призабуті часи нашого ентузіазму і наших надій... Третьяков на це святкування не прийшов...