ЧЕРВЕНЬ. ТЕЛБОТТ

Прочитав мемуари колишнього заступника державного секретаря Сполучених Штатів Строуба Телботта «Рука Росії» (в російському перекладі — «Билл и Борис»). Назва англомовного видання, звісно, більш відповідає змісту мемуарів — вони не стільки про взаємини колишніх президентів Сполучених Штатів і Російської Федерації, скільки про «руку Росії» у американській зовнішній політиці. Можливо, Телботт мав на увазі щось благородніше, може, він бажав написати про руку, простягнуту американцями Росії, або про руку, що її Москва простягла американцям. Але вийшов, скоріш, твір не про руку, а про пастку.

Якщо б я не працював у Росії в період, коли Телботт відповідав ув американській адміністрації за пострадянський простір, то повірив би практично кожній сторінці його мемуарів. Тобто це навіть не питання віри. Адже факти, які викладає Телботт, не варто спростовувати. Проблема полягає в методології. Як і кожний фахівець, Телботт намагається угледіти в тому, що відбувається навколо нього, політичні процеси. Цим радо користуються його російські партнери: якщо ви не підтримаєте нас, якщо ви саме зараз почнете ті чи інші процеси (скажімо, розширення НАТО) — залякують вони, — до влади прийде Зюганов...Жиріновський...темні сили...Підтримайте Єльцина!

Телботт обережно підтримує цю логіку і стає її заручником. Він готовий зволікати заради остаточної перемоги російської демократії. Разом із шефом він вірить: демократія у Єльцина в серці... Навіть пізніше, коли оточення Єльцина вже не потребує клінтонівської підтримки й починає розмовляти із заступником державного секретаря відверто (так, на дачі вже колишнього російського президента Тетяна Дьяченко розповідає американському дипломату, наскільки важкою була заміна батька на Путіна), Телботт просто не бажає чути, про що йому говорять. Тому що усвідомити — означає зрозуміти, що тебе ошукали.

Ця логіка підміни неполітичних процесів політичними збереглася у Сполучених Штатах і за часів нинішньої адміністрації. Згодом ми прочитаємо, скажімо, мемуари Кондолізи Райс, із яких дізнаємося чимало про розбудову демократії на пострадянському просторі. І прочитаємо, що погіршення, скажімо, американо-українських взаємин у перші роки адміністрації Буша було пов’язане з бажанням підтримати молоду українську демократію. А покращення — із тією непростою місією, яку Україна почала виконувати в Іраку... І хто зможе сказати, що це не є правдою? Однак наскільки це передає сутність процесів, що розвиваються в самій Україні, тяжіння її еліт до демократії — або її знищення, чи до створення антитерористичної коаліції — або її розвалу. Чи дійсно наші демократи такі вже демократичні, а ті, хто скерував український контингент базуватися в Іраку, — такі вже палкі друзі Америки? Чи принаймні люди, які сплять і бачать міжнародну безпеку? І таких риторичних запитань можна задати чимало... Я тільки одного не можу зрозуміти — невже тільки тому, що Сполучені Штати є молодою державою, навіть її фахівці-академісти, такі блискучі, як Телботт чи Райс, не здатні осягнути логіку середньовіччя і зрозуміти, наскільки опосередкованими є з точки зору цієї історичної епохи демократія, міжнародна безпека, вільний ринок та інші категорії, якими вони оперують у своїх доповідних записках і мемуарах...