Червень. Лукашенко

Олександр Лукашенко сказав знаменні слова, які, напевне, міг би виголосити будь-який із лідерів білоруської опозиції: Білорусь ніколи не стане частиною Російської Федерації. Що ж спонукало білоруського президента на таке висловлювання? Очевидно, не так бажання захистити вітчизну, як розуміння того, що слід захищати владу. Адже рішення «Газпрому» підвищити ціни для Білорусі дедалі більше стає схожим на реальність.

Власне, що підвищать — було зрозуміло з того самого моменту, як почалося знамените підвищення для України і люди з «Газпрому» стали пояснювати, що «гармонізація» цін настане для всіх сусідів Росії. Тільки ніхто в це чомусь не вірив, і тепер усі спантеличені. Опоненти Кремля впевнені, що таким чином російське керівництво хоче ліквідувати саму білоруську державність і перетворити країну на восьмий федеральний округ (це ще в кращому разі). Доброзичливці сумніваються в тому, що Лукашенко піде на здачу країни — і, отже, своєї влади. І не розуміють, навіщо діяти так незграбно: мали лояльний режим, який щодня таврував Захід і створював сприятливе тло для демонстрації демократичних успіхів самої Росії. А так що?

Навіщо Росії ще одна губернія? Цього ніхто не розуміє — ні Захід, ні сам Лукашенко. Білоруський президент постійно запевняє співвітчизників, що потрібно розраховувати на розсудливість російського керівництва, що Мінськ і так робить усе, що каже йому Москва (ось тільки газопроводу не віддає, на жаль). Навіщо труїти білорусів газом і перетворювати маленьку країну на велику губернію?

А Росії ніяка губернія й не потрібна. У Кремлі навряд чи хтось розраховує на приєднання Білорусі і на готовність Лукашенка піти на серйозні поступки — тут добре вивчили свого норовистого партнера. І розраховують, імовірно, саме на те, що під тиском газових цін союзна держава помре сама собою. А не помре — ще краще. Хай живе собі, тільки платити за неї навіщо?

Кремль готовий оплачувати тільки ті міфи, які йому потрібні.

Коли союзна держава щойно створювалася, а Лукашенко самозабутньо бив кришталь у тому ж таки Кремлі, Борисові Єльцину був потрібен хоч якийсь державницький міф, який він міг би протиставити комуністам. Вирішено було усиновити «бацьку» і фінансувати його знущання з білоруської економіки. Але кого це цікавить тепер у країні, олігархи якої об’єднуються з «Арселором» і обіцяють створити газовий суперкартель? Путіну шкода кришталю. Путіну шкода газу. А населення ну абсолютно не цікавиться об’єднанням із Білоруссю. І — найголовніше — яка перспектива цього об’єднання, якщо телебачення щодня повідомляє про бажання України потрапити в НАТО? Який тоді Радянський Союз?

Таким чином, від дорогого «бацьки» вирішено було відкотитися на безпечну відстань. Він — як стара запилена пальма в оновленому зимовому саду засмаглого олігарха: і поставити нікуди, і викидати не хочеться — рослина все-таки. Ви, напевно, залишили б пальму. Олігарх теж залишить. Він тільки перестане її поливати. Якби олігарх поливав усе, що йому не хочеться викидати, він не тільки не став би олігархом, а й не знайшов би навіть води для ранкової кави...