ЧЕРВЕНЬ. КУРОНЬ

Про смерть Яцека Куроня, одного з найпривабливіших діячів польської «Солідарності», я дізнався у краківській книгарні. У пошуках якоїсь книжки Куроня піднявся на другий поверх, до наукових відділів, за комп’ютерним каталогом знайшов якусь працю з соціології. І на першій сторінці звернув увагу на підзаголовок: «Якщо ти не опануєш життя, життя опанує тебе».

Подумав, що це могло б бути прекрасним епіграфом до розповіді про людину, яка не просто гідно прожила своє життя — а ще й ціною нелюдських зусиль зберегла репутації багатьох близьких і далеких соратників.

Повідомлення про смерть Куроня збіглися із обговоренням у Польщі підсумків виборів до Європейського парламенту — виборів, що повернули до політики багатьох соратників Яцека Куроня по «Солідарності». Із повагою ставлюся до цих людей, однак пам’ятаю, що їм довелося стати професійними політиками — із усіма наслідками цього вибору. Куронь, який також продовжив займатися політичною діяльністю, був навіть міністром в першому реформаторському уряді Тадеуша Мазовецького, на професіонала так і не перетворився. Він був реформатором з людським обличчям — і повага до нього народжувала думку: якщо такі порядні люди мають подібні погляди, значить, в цих поглядах дійсно щось є...

Людський вираз обличчя — це взагалі дуже важливо. Це те, чого неймовірно не вистачає нашим політикам — і тим, хто вважає себе реалістами, і тим, хто проголошує себе демократами. Куронь свідомо діяв так, як варто було діяти, рахуючись із сумлінням, а не із кон’юнктурою моменту. З точки зору першого-ліпшого кар’єриста — багато чого втрачав. А от з точки зору майбутнього Польщі це були надбання, а не втрати.

Він був одним з тих польських політиків, хто намагався зрозуміти українську позицію в конфлікті навколо львівського Личаківського цвинтаря. І це при тому, що сам народився у Львові, тобто, на перший погляд, міг би відчувати себе вичавленим, ображеним — але все було навпаки, він все що міг, робив для примирення із тим народом, який у Львові залишився. І з тим народом, який не залишився в Польщі, також — не побоювався прислухатися до єврейської позиції навіть тоді, коли вона була в країні непопулярною. Одним з перших дав точну моральну оцінку трагедії в містечку Єдвабне, де погром відбувся вже після війни...Діяв, не як політик — як інтелігент, інтелектуал. Цікаво, в наших умовах політик може бути інтелігентом?

Його вважали ідеалістом, а він, між тим, чинив, керуючись простим людським почуттям — почуттям співчуття. Створював, до речі, не «Солідарність», а Комітет оборони робітників. Бо точно знав, що люди потребують захисту. Знав це і тоді, коли поневірявся по тюрмах ПНР, і тепер, коли наполегливо продовжував попереджати про збочення дикого капіталізму...

У дні його недавнього 70-річного ювілею вітали всі — і друзі, і опоненти...Генерал Войцех Ярузельський назвав «гідною людиною» і «справжнім патріотом Польщі» — а оцінка людини, яка тебе інтернувала, багато вартує... Мені все ж таки здається, що це була повага саме до морального вибору Яцека Куроня, повага до його небажання бути конформістом, гравцем, важливою фігурою на великій шахівниці... Він так і не став такою фігурою — проте залишився Яцеком Куронем, який довів, що і гідних людей, людей з Богом в душі може приваблювати політика і суспільне життя...