Червень. Грязовець

Місто, колись гарне тією незабутньою красою північної російської провінції, яку ще можна було побачити на старих листівках, за роки найпрогресивнішого у світі ладу позбулося і своїх церков, і монастирів навколо, і самої цієї краси...

У пошуках інформації про це невеличке місто на Вологодщині я вирішив завітати до районної бібліотеки. Зайшов — і помолодів років на 25! Усе було, як завжди. Все було як тоді, коли школярем я просиджував пообідні години в міській бібліотеці старого доброго Миргорода. Абонемент, читальня, «Вивчай свій край», повітря, напоєне запахом старих книжок. Енциклопедії, «Жизнь замечательных людей», відсутність відвідувачів... Десь за сотні кілометрів від Грязовця вже розпочалася епоха Інтернету, за тисячі — кудись поспішали поїзди метро без водіїв і демонструвалися відвідувачам хай-тек виставок роботи нового покоління... А тут час зупинився. І не тільки в бібліотеці — навколо неї був той самий час, та сама країна, яку я встиг призабути...

За кілька хвилин ходи від бібліотеки стояла маленька дерев’яна автостанція, на яку час від часу приходили комфортабельні — ніби з інших планет — міжміські автобуси. Мешканець Грязовця може за день добратися до не такої вже далекої Москви — або до Санкт-Петербурга — і подивитися на «імпортне» життя у своїй країні. І замислитися — а коли ж це життя докрокує до його власного міста, де про зміни свідчить хіба що плакат про боротьбу з наркотиками на дошці оголошень у бібліотеці — достеменно пам’ятаю, що в роки мого дитинства у Миргороді таких плакатів не було...

Пострадянський простір — імперія вітрин. Із часом — на щастя — вітрин більшає, до столиць додаються великі промислові центри, місцевість навкруги забудовується палацами або хоча б котеджами обранців долі і також засвідчує — прогрес є, і не тільки на Тверській чи на Хрещатику. Коли я згадав про Грязовець — і тисячі таких міст у Росії чи Україні — на одній російсько-українській конференції, несподівано досяг інтеграційного результату: експерти, які завзято сперечалися щодо шляхів розвитку, раптом об’єдналися й почали переконувати мене — і один одного — що прогрес є. А хіба я заперечую? Я тільки поділився враженням, настроєм, навіть спогадом — сучасним спогадом про минуле. Авжеж, прогрес є. Політики вирушають у відрежисерувані подорожі, політологи — на міжнародні конференції або на дачі неподалік Москви, Києва чи Мінська, журналісти цікавляться сенсаціями і згадують про такі міста, як Грязовець, тільки якщо там станеться щось надзвичайне — аварія, теракт, злочин. Та нехай хоча б така слава милує забуті нами міста і містечка, селища і країни... Живемо в повній упевненості, що у нас усе гаразд, хоча й по-різному...